Сьогодні на семінарі з філософії постали питання істини та об’єктивности. Я раптом опинився серед релятивістів та конвенціоналістів. Тобто, про що між собою домовимося, те і є об’єктивним, те і правда. Після семінару я намагався якось інакше викласти свої погляди, але, здається, мені не дуже вдалося. Отримав пряме питання з епістемології: «Ми можемо пізнавати об’єктивну реальність! Адже коли ми говоримо: дощ іде – ми ж констатуємо об’єктивну істину?»
Дощ іде. Так, назвімо це об’єктивною істиною. Дощ іде – хто б при здоровому глузді заперечував? Коли мокнеш і краплі спливають з пасм волосся на щоки?
Однак для мене і тут є клопіт з об’єктивністю. Бо дощ іде – так, але він іде для нас. То ми назвали його «дощем», то ми, люди, окреслили всі необхідні компоненти й умови істинности твердження, що дощ іде.
Чи буде він іти, якщо людства не буде? Якщо нікому буде зафіксувати факт дощу? Якщо люди зникнуть з поверхні землі, вимруть, пропадуть усі до одного (в останні кілька десятків років це виглядає цілком реальною перспективою) – для кого існуватиме об’єктивність дощу? Хто буде висловлювати об’єктивне судження? Звісно, можна собі уявити який-небудь реєструючий апарат, показники якого, попри зникнення людей, далі реєструватимуть факт дощу. Але кому той апарат буде потрібний? Хто прочитає показники?
Тобто виходить так, що зникнуть люди – зникне й поняття об’єктивности. Дощ собі йтиме, але це не матиме значення, бо ніхто не зможе надати цьому фактові значення. Тварини реаґуватимуть на дощ інстинктивно, рослини візьмуть з дощу для себе шкоду або користь, але вже жодна твар не матиме об’єктиву. Ми говоримо про об’єктивність, бо ми обдаровані об’єктивом – таким дивним пристроєм усередині нас, який реєструє факти і надає їм більшого чи меншого значення.
Залежно від стану нашої душі, від наших переживань – інформація про дощ буде для нас більш чи менш важливою.
Бо наш людський «об’єктив» має одну властивість: насправді він не може просто так реєструвати факти зовнішнього світу. Адже до кожного факту, який приходить іззовні, ми додаємо певне емоційне заанґажування, кожен факт може збудити в нас більшу чи меншу хвилю асоціацій, пережитих моментів, чуттєвих барв. Кожен факт ми тут же огортаємо власними емоціями, немов пелюшками. Ми ж не апарати бездушні.
І фраза «дощ іде» сколихує в нас цілі жмутки блискавичних асоціацій та переживань. Дощ іде – і спливає моментально звуковий спогад тарабанення крапель по шибках. Малювання пальцем по спітнілому вікні у трамваї. Весняної свіжости. Чудового сонця, що проривається крізь останні бризки літньої зливи. Або оживають образи похмурого і нескінченного осіннього дощу. Дощу зі снігом, що б’є по писку і пришвидшує бажання опинитися в теплій хаті.
Кожен зовнішній факт ми сприймаємо як емоційно забарвлений. Тобто додаємо йому барв.
Більше того – одуховлюємо його. Для кожного з нас існують такі особливі, унікальні дощі, які запам’яталися назавжди. Коли ви з одним із перших кохань утікали від зливи, промокали до останньої нитки, потім забігали в старий студентський гуртожиток, і був тільки один рушник на двох... А який дивовижний був для мене дощ отепер, кілька днів тому, у вівторок 5 листопада ввечорі! Листопад – а дощ такий весняний. Як таємничо дзеркалив він бруківку і тротуари, коли я пішки від церкви Ольги та Єлисавети (з «Привокзальної») повертався під його лагідними краплями вниз по Городоцькій, потім по містичній Ярослава Мудрого, потім по не менш енігматичних провулках – до кам’янички, в якій ми тепер живемо!
Так, об’єктивність факту існує, але наш об’єктив стільки всього до того факту додає! Всі факти він робить особовими. Відкрили об’єктивні викопні рештки динозаврів? Ну, гаразд, чому б нам не сприйняти це спокійно? Чому оживають у душі дрімаючі дракони, чому просяться в книжки та на екрани?
Чому стільки моторошних фантастичних фільмів спричинив феномен відкриття «чорних дірок»? Що спрацьовує в нас на користь мітологізації, очуднення кожного ніби суто наукового явища?
Може, ми після мільярдів років існування Всесвіту без нас, після сотень мільйонів років розвитку різних форм життя на Землі, прийшли зі своїми емоційними забарвленнями звичайних і незвичайних фактів – бо таке було наше завдання? Може, без наших емоцій вся ця об’єктивність Усесвіту і життєвих, природних явищ – не мала б сенсу?
Може, завдяки нашій такій суб’єктивній емоційності ми маємо дивовижну здатність зберігати дощ для вічности? Переносити життєвий процес у те, що незрівнянно його перевищує? Може, кожен дощ, пал, сніг, носоріг – глибинно потребують наших барв як шансу отримати свій остаточний сенс?
Ну, ми це називаємо есхатологією. Це не вчення про кінець світу, це вчення про те, як зберігати чимбільше елемнтів світу, щоб з них міг бути відбудований новий світ, який уже не зазнає проминальности і тліну.
Про цей новий світ, відроджений, відновлений, вирваний у проминальности/смерти – ми нічого об’єктивного знати чи сказати не можемо. Тільки промовляють про нього, кличуть нас до його незнаних повівів – краплі дощу, що тарабанять по вікні.
Дощ іде. Так, назвімо це об’єктивною істиною. Дощ іде – хто б при здоровому глузді заперечував? Коли мокнеш і краплі спливають з пасм волосся на щоки?
Однак для мене і тут є клопіт з об’єктивністю. Бо дощ іде – так, але він іде для нас. То ми назвали його «дощем», то ми, люди, окреслили всі необхідні компоненти й умови істинности твердження, що дощ іде.
Чи буде він іти, якщо людства не буде? Якщо нікому буде зафіксувати факт дощу? Якщо люди зникнуть з поверхні землі, вимруть, пропадуть усі до одного (в останні кілька десятків років це виглядає цілком реальною перспективою) – для кого існуватиме об’єктивність дощу? Хто буде висловлювати об’єктивне судження? Звісно, можна собі уявити який-небудь реєструючий апарат, показники якого, попри зникнення людей, далі реєструватимуть факт дощу. Але кому той апарат буде потрібний? Хто прочитає показники?
Тобто виходить так, що зникнуть люди – зникне й поняття об’єктивности. Дощ собі йтиме, але це не матиме значення, бо ніхто не зможе надати цьому фактові значення. Тварини реаґуватимуть на дощ інстинктивно, рослини візьмуть з дощу для себе шкоду або користь, але вже жодна твар не матиме об’єктиву. Ми говоримо про об’єктивність, бо ми обдаровані об’єктивом – таким дивним пристроєм усередині нас, який реєструє факти і надає їм більшого чи меншого значення.
Залежно від стану нашої душі, від наших переживань – інформація про дощ буде для нас більш чи менш важливою.
Бо наш людський «об’єктив» має одну властивість: насправді він не може просто так реєструвати факти зовнішнього світу. Адже до кожного факту, який приходить іззовні, ми додаємо певне емоційне заанґажування, кожен факт може збудити в нас більшу чи меншу хвилю асоціацій, пережитих моментів, чуттєвих барв. Кожен факт ми тут же огортаємо власними емоціями, немов пелюшками. Ми ж не апарати бездушні.
І фраза «дощ іде» сколихує в нас цілі жмутки блискавичних асоціацій та переживань. Дощ іде – і спливає моментально звуковий спогад тарабанення крапель по шибках. Малювання пальцем по спітнілому вікні у трамваї. Весняної свіжости. Чудового сонця, що проривається крізь останні бризки літньої зливи. Або оживають образи похмурого і нескінченного осіннього дощу. Дощу зі снігом, що б’є по писку і пришвидшує бажання опинитися в теплій хаті.
Кожен зовнішній факт ми сприймаємо як емоційно забарвлений. Тобто додаємо йому барв.
Більше того – одуховлюємо його. Для кожного з нас існують такі особливі, унікальні дощі, які запам’яталися назавжди. Коли ви з одним із перших кохань утікали від зливи, промокали до останньої нитки, потім забігали в старий студентський гуртожиток, і був тільки один рушник на двох... А який дивовижний був для мене дощ отепер, кілька днів тому, у вівторок 5 листопада ввечорі! Листопад – а дощ такий весняний. Як таємничо дзеркалив він бруківку і тротуари, коли я пішки від церкви Ольги та Єлисавети (з «Привокзальної») повертався під його лагідними краплями вниз по Городоцькій, потім по містичній Ярослава Мудрого, потім по не менш енігматичних провулках – до кам’янички, в якій ми тепер живемо!
Так, об’єктивність факту існує, але наш об’єктив стільки всього до того факту додає! Всі факти він робить особовими. Відкрили об’єктивні викопні рештки динозаврів? Ну, гаразд, чому б нам не сприйняти це спокійно? Чому оживають у душі дрімаючі дракони, чому просяться в книжки та на екрани?
Чому стільки моторошних фантастичних фільмів спричинив феномен відкриття «чорних дірок»? Що спрацьовує в нас на користь мітологізації, очуднення кожного ніби суто наукового явища?
Може, ми після мільярдів років існування Всесвіту без нас, після сотень мільйонів років розвитку різних форм життя на Землі, прийшли зі своїми емоційними забарвленнями звичайних і незвичайних фактів – бо таке було наше завдання? Може, без наших емоцій вся ця об’єктивність Усесвіту і життєвих, природних явищ – не мала б сенсу?
Може, завдяки нашій такій суб’єктивній емоційності ми маємо дивовижну здатність зберігати дощ для вічности? Переносити життєвий процес у те, що незрівнянно його перевищує? Може, кожен дощ, пал, сніг, носоріг – глибинно потребують наших барв як шансу отримати свій остаточний сенс?
Ну, ми це називаємо есхатологією. Це не вчення про кінець світу, це вчення про те, як зберігати чимбільше елемнтів світу, щоб з них міг бути відбудований новий світ, який уже не зазнає проминальности і тліну.
Про цей новий світ, відроджений, відновлений, вирваний у проминальности/смерти – ми нічого об’єктивного знати чи сказати не можемо. Тільки промовляють про нього, кличуть нас до його незнаних повівів – краплі дощу, що тарабанять по вікні.
Немає коментарів:
Дописати коментар