1 квітня 2019
Дві сценки, вихоплені сьогодні пополудні біля УКУківської церкви св. Софії – Премудрости Божої:
1. Прямо напроти входу до церкви, отих прозорих офісних її дверей, сидить на лавці парочка. Студенти, найімовірніше.
Вона гаряче виголошує, всім чутно: «Чи ти знаєш, що люди люблять попри все, розумієш, попри все!.. А ти мене не любиш зовсім, зовсім! Я стільки років прожила з людиною, і тепер бачу, що людина ну зовсім мене не...» Вона зрозпачена, він мовчить. Вони сидять прямо напроти бетонної мудрости. І не заглушать пристрасної дівочої тиради – я впевнений – армії наших біоетиків та полки моралістів. Любов перемагає, хай навіть це любов тільки в один бік. Що їй моральний контроль? Життя живе собі по-своєму, хай і по-грішному, в цьому ще не надто теплому ранньовесняному сонці.
2. Чекаю на УКУківський шатл, що возить між корпусами. Зі мною вітається наш Толік, постійний парафіянин. Щербатозубий, з дещо дикуватою усмішкою, в каптурі на постриженій налисо голові. Такого зустрінете ввечорі на вулиці – перестрашитеся. Толік подібний на серійного вбивцю. Принаймні як його зображає пересічна уява. Але в душі то – лагідний, премирний чоловік. Не пропускає жодного богослужіння. Чи літургія, чи часи, чи Акафіст, чи вечірня, чи Преждеосвященна – Толік ледь похитується неподалік крилоса з загадковим виразом свого обличчя з Dimension Films. Не в лад підспівує. Справді святий чоловік. Серійний убивця гріхів!
2 квітня 2019
Сьогодні, співаючи Парастас на Хуторівці (ФБФ), а в ньому – канон 3-го гласу Теофана, я «схопив» важливу думку в четвертій пісні. Тропарець присвячений мученикам, я читав по-слов’янськи, тут нашвидку роблю переклад:
«Ти страждальців тверді подвиги, і рани, і членів відсічення, що їх вони за Тебе перетерпіли, Владико, радіючи, прийняв – Ти й тих, кого прийняв єси, ізбав від муки».
Муки мучеників ізбавляють від мук «пересічних» усопших. Цікава думка, яку треба ще промислити.
8 квітня 2019
Який найбільший гріх? Традиційно говорять: «гординя». Котра почалася ще в метаісторії з бунту частини ангельського корпусу проти Бога. А як можна було б по-іншому назвати головний гріх? Думаю – БРАК ТВОРЧОСТИ. Брак творчости веде до смерти, яка є наслідком гріха. Зупинка на вже досягнутому або тільки на мріях чогось досягнути – це духовна смерть, нарікання, ремствування, мізантропія, а потім і фізична смерть. Той архангел, який повстав проти Бога, захотів зупинити Божественний творчий процес. Можливо, йому, тому архангелові, процес видався абсолютно неприйнятним через дивність, через, так би мовити, закладене в цьому процесі змаління Божої Величі. Бо архангел дуже хотів зберегти і пошанувати Божий Маєстат, хотів, щоб той маєстат був і далі без ущербку. Можливо, ворог-ангел був трохи втаємничений у план створення світу – і це його вжахнуло. Як можна передавати мінливому, ефемерному, слабкому творінню – проміння чогось Божественного?! Тратити на оцю світову гниль безцінні Божественні Енергії?! Як можна творити мільярди мікроскопічних образів Божих, якщо ясно, що вони нездатні будуть дотримати найпростішу й найелементарнішу заповідь?! Як можна, бажаючи спасти цю гниль, стати такою як вона?! Архангелові не сподобався задум. він би хотів, щоб усе зоставалося величним і – незмінним. ...Я все це бачу по собі: як слабка істота, я теж схильний, ідучи слідами Противника, застигати на вже досягнутому. Бо неймовірно тяжко почати вивчати ще якусь мову, опанувати якийсь музичний інструмент, та що там – відмовитися від найпростіших щоденних звичок дуже тяжко. Наприклад, не вмикати одразу комп, як тільки встав уранці з ліжка. Ввечорі не зависати в соцмережі, а почитати дитині книжку чи побавитися з нею. Найпростішими буденними речами інертність не-творення тягне нас – мене – у смерть, в обважнілість, у постійну втому, в притуплення ума. ...Тому, властиво, я люблю всі пости, найбільше – Великий. Це не просто час воздержности, це час повернення до творчости.
22 квітня 2019
Богові завжди йдеться про ТЕБЕ. Не про те, щоб зробити тебе мазком у якійсь величній Його картині, ґвинтиком у якійсь прекрасній Його машині. Якщо Він – Творець систем (а Він дійсно є Творець систем), то ці системи ніяк не подібні до людських ідеологічних побудов, з людської точки зору Божі системи дивні, нелогічні і «несправедливі». Богові дуже сильно, вирішально йдеться не про якусь відлагоджену систему, а про ТЕБЕ – з усією твоєю недовершеністю, незґрабністю, нечупарністю, ніяковістю, недостойністю, нездалістю. То ми маємо в уяві довершені мікельанджелівські образи – Бог вибирає Собі якогось гугнивого Мойсея, неправильну за національністю Рут, повію Рахав, зненавиджених суспільством Закхея чи Левія-Матея. То тобі прямі приклади. Ти ж ніколи не будеш досконалий, ти завжди будеш якийсь не такий. Завжди будеш грішний, недостойний і т. п. І саме про такого тебе – Богові йдеться. Тому є малосенсовними всякі величні есхатології, видіння воскреслого світу як довершеної системи. Бог знає таємницю ТЕБЕ і будує Свій відроджений Новий Світ для недовершеного, калічного ТЕБЕ. А це годі собі уявити. так само як неможливо уявити собі Боже милосердя – воно виходить за рамки властивого нам нормування-законництва. Ісус – Логос Нелогічний. Воскреслий Новий Світ – для недовершених. «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» – сказано принципово недосконалим учням.
24 квітня 2019
Чому я впевнений, що кінець світу виглядатиме зовсім не так, як часто собі малюють люди Церкви. Тобто чому я впевнений, що ці образи вогню, сірки, грішників, що корчаться в муках, – то радше людські уявлення, транспольовані на «волю Бога». Так-так, то ми хочемо, щоб воля Божа була до грішників жорстока. То ми прагнемо справедливости як помсти. А в Бога все дивніше, за словами Аліси, curiouser & curiouser. Якщо Бог мріє про помсту над людьми, то навіщо Йому було зціляти і воскрешати стільки народу, коли Він ходив між нами по землі? (Потім те саме робили апостоли і деякі святі – Божою силою, адже вони «у Христа хрестилися і в Христа зодягнулися».) Починаючи від тещі Петра, почерез історію з начальником синагоги, міріад хворих і біснуватих, і так аж до чотириденного Лазаря – Ісус Христос зцілив і воскресив море народу! Навіщо? Адже якщо цей світ, у якому ми живемо, неважливий порівняно з Новим Світом, якщо він просто минущий, якщо ми маємо гаряче чекати пришестя Нового Царства – навіщо перейматися долею калік і померлих? Ісус міг би просто могутнім словом примиряти їх (хворих, а також родичів померлих і біснуватих) з реальністю, яка скоро мине. Готувати народ, який за Ним ходив і слухав, до швидкого Апокаліпсису. Вчити приймати смерть. Адже це така важнюща основа сучасного душпастирства – вчити людей приймати хворобу і смерть. «Потерпіть, бо й Ісус терпів». Але дивовижність Ісусової дії – в тому, що Він не терпить. Ісус Христос терпіти не може хвороби і смерти! Не терпить їх тут і тепер, одразу, не знаю, яке краще слово підібрати, кидається зціляти й воскрешати. Може, Він цим займався, аби довести Свою Божественність? Євангелія свідчать – радше ні. Віра-через-чудеса – дуже марновірна віра. Just for dummies. Зрештою, тут для мене найважливіший той аспект, що Ісус не подібний до більшости сучасних проповідників, що ніби Його проповідують. Ну, хоч би тому, що Він давав заповідь послідовникам: «мертвих воскрешайте» – а хто з проповідників у наш час наважиться таке робити чи хоча б декларувати? Ми – примиряємо зі смертю, Ісус – воював зі смертю. Ми чекаємо кінця, Ісус – Сам був кінцем. Кінцем ветхого світу, кінцем тоскної реальности для тих, хто Його зустрів хоч би з дрібкою віри. Ісус – це кінець світу, і Він приходить тепер, а не колись там. І зустріч з Ісусом-Кінцем – це зустріч із Буяючим, Супермогутнім Життям. Не з вогнем і скреготом зубів. Бог як Творець Життя не міг терпіти смерти, Він зі смертю несумісний. Оскільки хвороба є чимсь дуже близьким до смерти, то Він і хворобу звойовував. Отже, я думаю, ба навіть глибинно перконаний, що кінець світу буде – постійно таємничо є! – тріумфом життя. Проривом життя. Прекрасним цвітом після зими. Чистотою після болота. Годі достеменно сказати, як саме це відбуватиметься і коли. Та й нема сенсу, бо знаємо, що Господь терпіти не може смерти. Оживляє і вириває від смерти вже. (Навіть попри те, що всі, Ним воскрешені, всі Лазарі і доньки Яїра, все одно мусили потім другий раз померти – їх Воскреситель настільки ненавидить смерть, що навіть заради дочасного, не вічного життя воює з нею.) Я не думаю, що Бог передумав і тепер прагне нас повинищувати, завдавши грішникам нестерпних пекельних страждань. Адже з точки зору теперішньої софістикованої і до дрібниць диференційованої аскетики – всі, кого воскресив Христос, були грішниками, недостойними. Натренований в аскетиці афонський монах міг би багато чого познаходити в помислах і душі того ж таи Лазаря чи доньки Яїра – багато такого, за що міг би їм сказати: «не видати вам воскресіння, недостойні, нікчемні єсте!» А Господь – о жах, людоньки православні! – воліє «недобачати» помисли і хиткість душ. Коротше (я не думав стільки писати, треба дитині давати зупу) кінець світу виглядатиме як торжество життя, а не торжество жаху. Як нормальні пологи.
28 квітня 2019
Чудесна, глибока, світлозора і світлоносна пасхальна ніч! Уперше за добрих 15 років я не співав нічних богослужінь – Надгробного, Утрені та Літургії. Майже завжди вже до цього часу, після служб Страсної Седмиці маю зірваний голос. Цього року в храмі св. Софії (УКУ) прекрасно співав хор під керівництвом Анни-Олени Денис. А я, перебуваючи у трохи незвичній для себе ролі слухача і молільника, а не, як завжди, співця – просто сповнювався радістю і глибоким благодаренням. Богові, що дав мені таких друзів, з якими ми робили літургійні переклади, Оленці, що взялася за складну справу навчання людей літургійного співу, всім її хористам, солістам. Ах, які вражаючі були стихири Пасхи! – неймовірно гарне і глибоке виконання солістки Лізи з Кривого Рога. Розмаїття друзів, розмаїття талантів, натхнення до подальшої праці. Чую, що цього року я таки воскрес із Христом!
30 травня 2019
ЧИ БУВАЮТЬ ТІНІ В ТЕМРЯВІ?
Закінчилася «Гра Престолів». Звісно, слід очікувати сиквелів чи приквелів, як то майже завжди буває у випадку таких популярних проєктів. Однак, з уваги на завершення кіносаги і попри те, що книги не встигли за серіалом, тепер остаточно можу висловити кілька моїх усталених думок про це явище маскульту. На теми, які викладу нижче, я сперечався з двома-трьома друзями, однак зостався при своєму погляді. А останній сезон мене ніяк у ньому не похитнув.
Я вважаю, що «Гра Престолів» – яскраво антихристиянське явище. Система образів і уявлень, що цілеспрямовано б’є у християнську віру. Одразу скажу, що для мене, на відміну від багатьох, поняття «антихристиянське явище» аж ніяк не означає «те, що не треба дивитися християнинові», тим більше не означає «те, що має заборонити Церква». Навпаки, серіал дуже важливо подивитися мислячим християнам, особливо тим, хто хоч якоюсь мірою задіяний у євангелізації, місії серед молоді і т. п. (І все-таки кумедно, що на Гаррі Поттера так сильно ополчилося багато з церковних і довколацерковних людей, натомість про «Гру Престолів» панує мовчанка.)
Серіал прямо пронизаний ненавистю до християнства і церковности. А також – пронизаний ненавистю до певних базових західних політико-культурних уявлень, що виросли з християнства або дотичні до нього.
Серіал є ляпасом по політкоректності, по фемінізмові, по численних «гальмах» західної цивілізації, таких як інцест чи вбивство дітей. В цьому сенсі серіал виводить на яв західне підсвідоме, є озовнішненням затаєних мрій, екранізацією солодкого кошмару. Також він є цільним і продуманим ударом по усталених естетичних, сказати б, очікуваннях глядача. Раз за разом нам доводять, що добра не буде, бо не буває взагалі, що всі більш-менш благородні герої будуть убиті або залишаться ні з чим. Зі смаком розмазують наші очікування – ну, може, Нед Старк урятується перед стратою, може, Ґрейджоя не позбавлять геніталій і т. п. – по стінці. Це так, ніби перші пів року служби в совєтській армії розтягли на... вічність.
З «позитивних», «плюсових» речей у «Грі Престолів» може відбутися хібащо насичення чиєїсь темної жаги: «добротний» секс або впивання помстою над противником, над цілим родом, над цілим містом.
Як показана релігія в серіалі? Або як щось архаїчне, або як щось корумповано-нікчемне, або як щось небезпечне. Архаїчне – це древній ґрунтянський культ дерев, що зберігся у Вінтерфеллі. Корумповане – релігія «сімох» з її септонами, що полюбляють повій. Небезпечне – вогнепоклонство та рух «горобців». Останній – це сплавлене вираження теперішнього західного страху як перед католицьким консерватизмом, так і перед ісламським фундаменталізмом.
«Безликі», з одного боку, близькі теж до страху перед фундаменталізмом. Але також вони є вираженням сучасної параної перед усякого роду розвідками-спецслужбами.
То в що ж «вірують» по-справжньому герої серіалу? У смерть! Це для них воістину духовний культ, без формалізації. Перед нашими очима один за одним гинуть усі значущі персонажі, від Неда Старка до Дейєнеріс. Ті, що не гинуть – не мають що далі робити, по ідеї, їх би теж треба було «зі смаком і кров’ярою» знищити, але навіть творці вже збагнули наприкінці, що воно перетворюється у фарс, тож зробили Ар’ю – «Колумбом» і т. п.
Інтелектуали в серіалі теж не грають якоїсь особливої ролі. оскільки вони - «не-воїни», їм відведена роля лузерів-дорадників (Тіріон-«Біс» або вайло Тарлі). Інтелектуалів зневажають їхні жінки-коханки.
Дехто перед останнім сезоном бачив головний «християнський» образ-символ у Джоні Сноу. «Воскресий із мертвих Джон, упованіє наше...» – показує, що перед обличчям смерти навіть воскресіння не дає ніякого результату. В мене склалося враження, що творці просто не знали, що робити з тим його воскресінням, як його задіяти. Ну, звісно, в серіалі навіть востання із мертвих - даремне перед обличчям культу смерти.
Для мене явно, що серіал просто мусив закінчитися нічим. Себто - закінчитися поверненням на круги своя. Якщо нема християнства, то нам залишається трагічна антична циклічність, яка яскраво проявлена в поверненні Джона Сноу до Нічної Варти. (Нащо вона тепер? направду не розумію. Просто як заслання, як «Сибір»?)
Бо й уся історія Мартінового так розпрацьованого в деталях світу – історія циклічна, історія без розвитку. Вічне середньовіччя.
Отже, маємо: віра - безплідна, бо навіть воскресіння з мертвих ніякого плоду не приносить; надія – відсутня, адже вісім сезонів нас переконували, що все добре й обнадійливе повинно або загинути або не мати ніякого впливу; любов – або зрадлива, або минуща, або чисто сексуально зумовлена, або викривлена (Серсея та Джейме), в цілому - теж не приносить ніякого доброго плоду в тому світі.
Це, друзі. викид на екран того, що думають люди, які вважають, що «знають життя»!
І насамкінець. У всіх, ну просто всіх восьми сезонах НЕМА одної дуже важливої для життя речі.
Бо життя складається не тільки з пристрастей, боротьби за виживання, дикого сексу і жаги помсти. Все це є, але є ще щось «непомітне», без чого насправді життя людини на землі неможливе. Це «щось» – ТІШЕННЯ, МИЛУВАННЯ. Паралельно з останнім сезоном «Гри Престолів» я дивився перший сезон британського серіалу «Полдарк», про корнуольського джентльмена-підприємця з кінця XVIII сторіччя. Британський фільм зупиняється власне на дрібницях. На тому, як неповторно гарно падають тіні в сонці від ліванських кедрів при виїзді з помістя Тренвіт. Ці тіні і сонце такі, що - хочеться жити. Є прекрасний момент, коли стара тітонька просить дружину Полдарка Демельзу сісти на певній відстані, щоб нею помилуватися. Цей дрібний момент чудово зіграний і ти впізнаєш, що власне з таких моментів - водночас кумедних і зворушливих - і твориться глибина життя. сенсовність життя, від прямого значення латинського sensus.
От оцього милування, тішення - променем, сонцем, людиною - нема в «Грі Престолів». У ній всі зовнішні, природні явища підпорядковані все тій же пристрасті, помсті, відтіненню темноти. (Гм, не буває тіні в темряві!)
Я розумію, що «Гра Престолів» - не про ліванські кедри в сонці і не про гарну молодичку, що тішить добрі старечі очі. Однак якщо вона претендує на певний викид - як я вже написав - на екран сучасного західного підсвідомого, то дуже вражає те, наскільки оце підсвідоме - декларативно безрадісне. І в сумній пісні бувають світлі обертони. Але вони відсутні в пісні льоду і полум’я.
14 жовтня 2019
А все-таки це парадокс і суперечність у визначенні: день захисника вітчизни на свято Покрову Богородиці. Адже вся ідея Покрову: що ніякої людської сили, моці, зброї не вистачить, що вона може виявитися марною, слабкою, не захистить, не прикриє. І Константинополь не залишився християнським містом. Як і тисячі інших міст. Ідея в тому, що захистить – Слабша, прикриє – жінка. Собою. Що може бути слабшим від такого захисту? Тут ще одна християнська «глупота», якої не розуміє сей світ, з якої він глузує. Ця глупота перегукується з глупотою Хреста: зброєю нашою є знаряддя ганебної страти і муки. І тим не менше: це добре поєднання свят, церковного і державного. Допоки ми обороняємося з повним усвідомленням, що ми – слабші, що НЕ зброя – остання надія воїна. Адже глупо було воювати в лісах проти всієї могутности Совєтів – саме тому і вдалося (бо вдалося!) їх перемогти. Радше силою духа і незламности, ніж кількістю і зброєю. Так само – на «здоровий» розум – глупо намагатися відбитися від ядерної держави, здатної підкуповувати пів світу. Саме тому є шанс, саме тому це в довготерміновій перспективі – перемога.
16 жовтня 2019
ЖЕРТОВНИК НЕВІДОМОМУ БОГОВІ
Сьогодні, в день пам’яті Діонісія Ареопагіта, варто згадати дуже цікаву історію, пов’язану з атенським жертовником «Невідомому богові». Жертовник відомий з Діянь св. Апостолів: «Павло підвівся серед Ареопагу і промовив: “Мужі-атеняни, зо всього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючися до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю”» (Ді 17:22-23).
Звідки взялися в Атенах ті жертовники, я знайшов у Міхаїла Ґаспарова. Виявляється. справа дуже давня, ще з VII століття до нашої ери. Далі цитую Ґаспарова:
То було ще за покоління до Солона. Знатний атенянин Кілон здобув перемогу на Олімпійських іграх [640 р. до н. е. - А. Ш.] і відчув себе обранцем богів. Він вирішив стати тираном в Атенах. Друзів у нього було багато, сусідні тирани обіцяли йому підтримку, а народ міг легко привабитися славою олімпійського переможця. Кілон дочекався літнього свята Зевса Олімпійського і з загоном товаришів захопив атенську фортецю – акрополь.
Але народ не пішов за Кілоном. Атеняни збіглися зі зброєю і взяли акрополь в облогу. Облогу очолив архонт Мегакл з роду Алкмеонідів. Облога затягнулася, обложені почали страждати від голоду і спраги. Кілон упав духом і втік з акрополя, залишивши товаришів напризволяще. Тоді вони припинили спротив, а самі сіли довкола вівтаря перед храмом Атени. Тут вони були під захистом богині. Але сидіти там без кінця теж було годі: якби хто-небудь із них помер від голоду, це стало б оскверненням святині.
Мегакл та його родичі Алкмеоніди запропонували полоненим вийти із храму і явитися на суд ареопагу. Їм обіцяли не чинити нічого лихого. Проте полонені мало довіряли цим обіцянкам. Вони взяли довгу мотузку, прив’язали кінець її до вівтаря Атени і, тримаючися за інший її кінець, зійшли нетвердими кроками з Акрополя. Це означало, що й тут вони залишаються під покровительством Атени.
Тут і звершилося злодіяння, що заплямувало весь рід Алкмеонідів. Коли полонені були вже на півдорозі між пагорбом акрополя та ареопагом, мотузка раптом розірвалася – або хтось її перерізав. «Бийте їх: богиня від них відрікається!» – крикнув архонт Мегакл. Юрба кинулася на жменьку беззахисних і розтерзала їх.
Потім, як то часто буває, прийшла розплата: моровиці, поразки в битвах, лихі знамення зусібіч. Вирішили, що це гнів Атени і треба провести велике очищення всього міста від скверни вбивства. Для цього запросили найсвятішу людину в Греції – крітського віщуна Епіменіда.
Ви не читали американську казку про Ріп ван Вінкля? Точнісінько така оповідка була у греків про Епіменіда. Коли він був ще юнаком, батько послав його в поле за пропалою вівцею. Його застав полудень, він приліг перечекати спеку і проспав п’ятдесят сім років. Прокинувшись, він заходився шукати вівцю, не знайшов, повернувся на обійстя і побачив, що там усе змінилося і хазяїн новий; пішов до міста, там незнайомі люди почали питати його, хто він такий; і, тільки розшукавши свого молодшого брата, вже сивого і знемощілого, він збагнув, у чому річ. Після цього чуда його почали вважати улюбленцем богів. А всього, кажуть, він прожив сто п’ятдесят сім років, з яких п’ятдесят сім – уві сні.
Велике очищення Епіменід здійснив так. Він звелів зігнати на місце злочину стадо чорних і білих овець, дати їм розбрестися, куди заманеться, і, де яка ляже, там принести жертву і поставити жертовник з написом: «Невідомому богові». А Мегакл, що скоїв осквернення, був вигнаний з Атен, і від тієї пори загроза вигнання вічно висіла над кожним його нащадком.
Атеняни хотіли дати Епіменідові талант грошей, але він відмовився і попросив тільки галузку від їхньої священної оливки – тієї, яку виростила сама богиня Атена. З нею він і повернувся на Кріт. А по різних кінцях Аттики ще довго стояли вівтарі з загадковим написом: «Невідомому богові». І коли сім сторіч згодом (так оповідають християни) до Атен прийшов із проповіддю нової віри апостол Павло і його привели на Ареопаг та спитали: «Про якого нового бога говориш ти нам?» – він, кажуть, показав атенянам на такий-от вівтар і сказав: «Ось про цього, якому ви, самі не відаючи, поклоняєтеся».
Немає коментарів:
Дописати коментар