вівторок, 10 червня 2014 р.

ЯК МОЖНА У ПОЛЬЩІ ХРИСТИЯНИНОВІ БУТИ СОБОЮ? (Спроба відповіді Петрові Сивицькому)

Стаття Петра Сивицького тут:
http://ruthenus.blogspot.com/2014/06/byc-grekokatolikiem-w-polsce-po-co.html

Ось настає чудова, лагідна ніч перед святом П’ятдесятниці… Я не живу в Польщі постійно, тож, мабуть, можна з сумнівом потрактувати мою спробу відповісти на поставлене Петром Сивицьким питання. Однак є три – не безпосередні – причини мого дерзновення. В Польщі я буваю порівняно часто, беру участь у різних проєктах. Петрове питання переростає польські кордони і стосується, на мою думку, церковного життя в українській діаспорі загалом. І третя не безпосередня причина: Петро ставить своє питання нам усім, і в Україні, і поза нею сущим. Його власні відповіді теж намагаються стосуватися всіх мислячих українських християн.

І от ці відповіді, при всій моїй згоді з ними і при всій моїй глибокій повазі до тебе, Петре, видаються мені вкрай недостатніми. Це відповіді, спрямовані в минуле. Це відповіді, які самі себе заганяють у дивні рамки т. зв. канонічного мислення. Це відповіді, які виходять з незмінности наявного стану справ. І, нарешті, це відповіді, які немовби злякалися ваги самого питання.

Бо, так насправді, ми повинні, як християни, постійно здавати собі звіт з власної віри, з власного буття християнином. Питання для мене не стояло б: навіщо бути греко-католиком у Польщі. Ні! Ось питання: що означає бути християнином у сучасному світі?

Адже східний християнин, т. зв. православний чи т. зв. греко-католик – це насамперед просто християнин. Нема нічого вищого від звання християнина. Всі інші конфесійні назви-ідентифікації-наліпки на нашій вірі тільки немовби хочуть кудись приховати основне питання: а я – християнин?

Основоположну відповідь на твоє, Петре, питання можна знайти у покійного Митрополита Антонія Сурозького (Блума). Адже він сам теж мусив сам собі пояснювати, який сенс розбудовувати православну єпархію у Великобританії. І відповідав словами Ніколая Бєрдяєва: нас, російських еміґрантів, Бог позбавив батьківщини і кинув у це жорстоке пореволюційне буття на Заході, щоб ми могли нести Заходові світло Православ’я. Думаю, ти, друже, як і я, робиш різницю між сучасним імперсько-московським православізмом та тим Православ’ям, про яке говорив Бєрдяєв і яке є – відповідальним, вдумливим, творчим християнством. Для мене Митрополит Антоній – хоч як це парадоксально – є зразком справжнього греко-католика. Адже справжній греко-католицизм – це відкрите до діалогу Правослапв’я, творче і відповідальне. Не загумінкове, не бездумно-обскурантське, не аґресивно войовниче й антихристиянське. Оцю істинну «греко-католицькість» Антонія Сурозького добре відчувають сьогоднішні російські лжевчителі типу Н. Осіпова, який відраджує своїх учнів читати проповіді Сурозького, бо, мовляв, «опасно – слишком долго прожил человек на Западе».

Тут одразу хочу зазначити, що мені не йдеться про конфесійно відокремлене Православ’я. Сопричастя з Римом є великим здобутком нашої Церкви, за який ми дорого заплатили, і не бачу жодного сенсу розривати це сопричастя. Однак тільки при поверненні до наших справді православних джерел, тільки при вмінні і небоязні нарешті стати і бути собою – є нам сенс бути східними християнами в західних країнах, країнах римо-католицьких, як Польща. Нам потрібно берегти сопричастя з Римом – і нам потрібне радикальне повернення до Православ’я!

Ти – і багато хто – міг би спитати: але як це можливо? Ось як. Ми нікому не будемо цікаві, якщо будемо тільки одною з версій постватиканського католицизму, якщо й далі будемо слабким і недолугим віддзеркаленням римо-католицьких практик. Вацлав Гриневич писатиме свої богословські праці й далі на основі не наших джерел, римо-католики й далі захоплюватимуться російським Православ’ям і богослов’ям, бо ми, замість того, щоб уміти бути собою, й далі говоритимемо про «права», «кодекс канонів Східних Церков», «історичні втрати» тощо. Наш музейно-архівний греко-католицизм мало кому потрібний (вибач, не хочу тебе вколоти, з усією повагою ставлюся до архівістики).

Бути собою – означає протиставлятися.

Ми повинні бути внутрішньо переконані в важливості і дієвості саме такої форми християнства, якою є Східні Церкви. Ми повинні не боятися вважати нашу традицію вищою і кращою! Ми просто-таки мусимо почати сперечатися з римо-католиками! Ні, я не маю на увазі відживлення трупа давніх суперечок, що призвели до схизми. Сперечатися можна в любові, не розриваючи зв’язків з Церквою-сестрою. Ми тільки тоді станемо комусь цікаві, коли говоритимемо «латинникам»: ось ці й ось ці ваші практики, на наш погляд, хибні (візьмім хоча б обов’язковий целібат), а може, й близькі до єресі. Не треба цього боятися! Несопричасні православні не бояться – і Рим ще й як із ними дружить! Та ще й неабияк фінансує…

Бути собою – означає працювати немовби з чистого аркуша.

Треба позбутися комплексу наслідування римо-католиків. Ага, якщо в них є «молитва Тезе» – то й ми собі зробімо. Якщо в них такий «класний» неокатехуменат – ой, то й нам таке треба в єпархіях запровадити. Перелік можеш продовжити сам, я особисто все це вважаю неолатинізацією. Бо при комплексі наслідування ми завжди втрачатимемо. Саме тому я не сприймаю арґументів великого для мене Святого – отця Омеляна Ковча. Так, маса винаходів РКЦ – дуже добрі речі, але ми не для того існуємо як окрема Церква і традиція, щоб бути слабкою копією тих винаходів! Не буде ніякого взаємозбагачення між Церквами-сестрами, якщо ми ціною втрати своїх безцінних скарбів матимемо «все таке саме», як у римо-католиків (чи протестантів). Я виходжу з того, що є БОЖА ВОЛЯ на існування нашої окремішньої Церкви і її традиції. Окремий – означає ІНШИЙ, НЕ ТАКИЙ САМИЙ, багато в чому – ПРОТИСТАВНИЙ. Так, нам теж треба розвивати нові форми проповіді, євангелізації – але на власній основі. Так це робив – і дуже успішно – Митрополит Антоній у Великобританії.

Я глибоко впевнений, що в сучасному світі – і, звісно, в Польщі – є маса людей, які саме в Східній Церкві, в нашій Церкві, знайшли б своє життя з Богом. Є маса людей, які не знаходять цього ні в римо-католиків, ні в протестантів, ні в різних неоспільнотах. Очевидно: все це можна обернути й vice versa. Але не треба боятися того, що українці від нас відійдуть (приміром, у тій-таки Польщі), а прийдуть поляки. На те й існує різність церковно-обрядових світів. У ЧОМУСЬ МИ ЗАВЖДИ БУДЕМО СЛАБШІ ВІД РИМО-КАТОЛИКІВ ЧИ ПРОТЕСТАНТІВ – і я не вважаю, що це причина для почуття меншовартости або бездумного копіювання їхніх практик. Адже є речі, в яких ми завжди будемо сильніші від них. Могли б бути, якщо захочемо.

В цьому сенсі – не треба боятися «перетягати» до себе римо-католиків! Навпаки, нам би треба стати більш експансіоністичними! В сучасному світі конфесійна самоідентифікація часто є не більше ніж порожнім традиційним маркером. Людина може називати себе «римо-католиком» чи «греко-католиком» – і бути вкрай далекою від Ісуса Христа, від Його безсмертних Дарів! І якщо раптом поверхневий «римо-католик» по-справжньому зустрінеться з Богом у нашій Церкві – слава Тройці Єдиносущній! Те саме – навпаки, псевдо-греко-католик у костелі. Цього, вкотре повторюю, не треба боятися, треба боятися втратити життя в Бозі.

Отже, щоб був сенс нашої Церкви на Заході – не біймося бути серйозною альтернативою. Не біймося, що не дамо людям того, що дають костели, біймося, що втратимо те, що ми могли б дати.
Звукова ілюстрація: «Сподоби, Господи» у виконанні хору під моєю орудою. Хор складався з 60-х поляків і 2-х (двох) українців. Виконано на великій вечірні з Литією у гр.-кат. церкві в Ярославі 2011 року в переддень Успення Богородиці, під час фестивалю «Pieśń naszych korzeni». Ми цим хором співали цілу вечірню, приготували її за тиждень, для більшости хористів (себто поляків) досвід участи в українському Богослужінні був першим і абсолютно потрясаючим.
Сподоби, Господи КПЛ - Фестивальний хор у Ярославі 2011http://www.ex.ua/78728887

ТАЙНОВВЕДЕННЯ В ОДНУ СТИХИРУ

У переддень великого свята П’ятдесятниці пропоную для медитації дуже цікаву стихиру 8 гласу - наславник стиховні Великої Вечірні. Цікава вона і своєю будовою - поетичною структурою, і тими викликами, які ставить перед перекладачем, і - як приклад, із чим доводиться мати справу, якщо займаєшся перекладом літургійних текстів серйозно, не абияк, не «на коліні».

Ось її грецький текст:

Γλῶσσαι ποτὲ συνεχύθησαν,
           διὰ τὴν τόλμαν τῆς πυργοποιΐας,
γλῶσσαι δὲ νῦν ἐσοφίσθησαν,
           διὰ τὴν δόξαν τῆς θεογνωσίας.
Ἐκεῖ κατεδίκασε Θεὸς τοὺς ἀσεβεῖς
           τῷ πταίσματι,
ἐνταῦθα ἐφώτισε Χριστὸς τοὺς ἁλιεῖς
           τῷ Πνεύματι.
Τότε κατειργάσθη ἡ ἀφωνία,
           πρὸς τιμωρίαν,
ἄρτι καινουργεῖται ἡ συμφωνία,
           πρὸς σωτηρίαν
                τῶν ψυχῶν ἡμῶν.

Ось церковнослов’янський переклад (даю в укр. транскрипції):

Язици іногда размісишася
      дерзости ради столпотворенія,
язици же нині умудришася
      слави ради Боговідінія.
Тамо осуди [Бог] нечестивия
      погрішенієм,
зді просвітил єсть Христос рибарі
      Духом.
Тогда упразднися безгласіє
      к мученію,
нині обновляєтся согласіє
      ко спасенію
           душ наших.

(Слово [Бог] дано в квадратових дужках тому, що воно «загубилося» в цсл перекладі, хоч є в грецькому первотворі.)

Ось переклад з Молитвослова ЧСВВ:

В давнину через горде й зухвале стовпотворіння,
Господь помішав мови,
а тепер у різноманітності мов
дав пізнати свою славу.
Там Бог засудив нечестивців за прогріх,
а тут Христос Духом просвічує рибалок.
Тоді різномовність була на покарання,
а нині відновлено співзвучність мов
на спасіння душ наших

Очевидно, що переклад, наявний у Молитвослові, робився не з грецького тексту. Властиво, тут маємо щось на зразок вільного переказу, а не перекладу, однак це ще порівняно непоганий зразок того, що подибуємо в цій, такій шанованій в УГКЦ книжечці.

1. Слово γλῶσσαι на самому початку стихири означає не «мови», а «язики» в тілесному, анатомічному значенні. Це вже призводить до серйозної помилки, якщо не дивитися на ориґінальний грецький текст. Ясно, що слово «язик» у більшості слов’янських мов набуло значення як «мови», так і «племені», «народу». Навіть нині всім відома фраза з Шевченка «на всіх язиках все мовчить» означає: «на всіх мовах», похідно: «серед усіх народів». Але про анатомічне джерело цього слова таки не можна забувати. Отже, фраза, що Господь «тепер у різноманітності мов дав пізнати свою славу», є лише в другій частині наближеною до правди парафразою, натомість її початок - цілком помилковий переклад. У стихирі йдеться, по-простому кажучи, про те, що дурний язик (анатомічний орган мовлення) - став мудрим!

2. Слово «стовпотворіння» є чудовою калькою грецького πυργοποιΐα, однак сьогоднішнє його значення відійшло від первісного, і це створює наступну проблему для перекладу. Слов’янський та давньоукраїнський «стовп» - це ВЕЖА, а не колона. Стовпотворіння - це будова Вавілонської вежі. Натомість сьогодні стовпотворіння сприймається як «хаотичний натовп», «хвилювання великої юрби» тощо. То що ж робити із цим словом? Подальше вживання «стовпотворіння» не розкриває значення стихири, а тільки затемнює її. З іншого боку, заміна на «будову Вавілонської вежі» надто знизила б поетику тексту, зробила б його не більше, ніж дидактичною прозою. Варто шукати інші варіанти, можливо, навіть новотвори. Моя пропозиція: «вежотворення». Тоді початкові рядки стихири звучали б так:

Колись язики зазнали змішання
      за зухвальство вежотворення;
нині ж язики сповнилися мудрости
      через славу Богопізнання.

Ця моя пропозиція мотивується також тим, що не можна нехтувати ориґінальну ритміку - симетрію «дзеркальних» за структурою слів:

                                             πυργοποιΐα - вежотворення
                                              θεογνωσία - богопізнання

3. Переклад наступної частини стихири в Молитвослові непоганий, якщо не зважати на порушення - повсюдне в ньому - тієї ж таки поетичної симетрії:

Там Бог засудив нечестивців за прогріх,
а тут Христос Духом просвічує рибалок.

Моя пропозиція перекладу:

Там засудив Бог нечестивих
      за прогрішення,
тут просвітив Христос риболовів
      Духом.

4. Кінцева пара візантійських паралелізмів-протиставлень створює найбільше проблем. Що, власне, робити з цією парою? -

                                             ἀφωνία - безгласіє
                                            συμφωνία - согласіє

Мимохідь зазначу, що слово «упразднися» в цсл перекладі є або зовсім помилковим, або, як кажуть греко-католицькі лідери, дуже «невторопним» перекладом грецького κατειργάσθη. Не йдеться бо про те, що щось «упразднилося» в сенсі - зліквідувалося, скасувалося. Йдеться навпаки про впровадження, вчинення певної кари.

Карою від Бога на творців Вавілонської вежі стала неможливість взаємного порозуміння. Знову ж таки, йдеться аж про фізичну неможливість висловитися (ἀφωνία). Натомість після зішестя Святого Духа настає συμφωνία - злагода між носіями різних мов. Отже, молитвословний переклад

Тоді різномовність була на покарання,
а нині відновлено співзвучність мов
на спасіння душ наших

- знов не розуміє суті справи. Адже не різномовність стала покарою, а, властиво, нездатність висловитися - безмовність. Гадаю, для збереження симетрії поетичних протиставних пар найкраще підходила б українська пара:

                                                                   безголосся
                                                                    суголосся

5. Ось уся стихира в моєму перекладі:

           Колись язики зазнали змішання
                     за зухвальство вежотворення;
           нині ж язики сповнилися мудрости
                     через славу Богопізнання.
           Там засудив Бог нечестивих
                     за прогрішення,
           тут просвітив Христос риболовів
                     Духом.
           Тоді безголосся вчинено на покару;
           тепер же оновлюється суголосся
                     на спасіння душ наших.

Я просто ділюся своїми роздумами над перекладом - усе це має пропозиційний характер. А також це є запрошенням нарешті доцінити всі ті скарби, які маємо в нашій Церкві.
Всім бажаю сяяння Святого Духа на радісних обличчях!

ІЛЮСТРАЦІЯ: ДВА РІДКІСНІ ДАВНІ НАСПІВИ СТИХИРИ «ЦАРЮ НЕБЕСНИЙ»

Це два наспіви всім відомої стихири «Царю Небесний».
Перший наспів - візантійсько-болгарський, з невматичних нот, другий - із Львівського Ірмологіона 1904 року. Перший даю у двох мовних версіях, церковнослов’янській та українській, другий - тільки в українській адаптації. Зверніть увагу, що переклад усім відомого тексту в кількох місцях поправлено згідно з грецьким первотвором.


Міді файл до болгарсько-візантійського наспіву:



ЧОГО МОЖНА І ЧОГО НЕ ВАРТО ОЧІКУВАТИ ВІД ЛІТУРГІЙНИХ ПЕРЕКЛАДІВ (Нотатка на нотатку о. Василія Рудейка)

Ми з о. Василієм добрі, близькі друзі і водночас - запеклі адверсарії в багатьох пунктах. Однак, слава Предвічному, ми завжди можемо перескочити з запеклих суперечок на те, що обоє дуже любимо - хоча б Телоніуса Монка, Нору Джонс, Еррола Ґарнера і () () () - гальби можете додавати...
Питання мови літургійних перекладів та потреби творення нових текстів - одне з тих рідкісних, де між нами панує згода, як в ансамблі Вінтона Марсаліса. Отож, не сперечаючись із ним, а радше додаючи:

Чого можна очікувати від літургійних перекладів?
1. Так, що вони будуть зроблені з ориґіналів, а не з церковнослов’янської. Хоч цсл традиція перекладу, нехай і недосконала, має бути вшанована певним рівнем натуральної архаїзації.
2. Що вони будуть перекладені такою ж високою і мистецькою українською, якою є їхня ориґінальна грецька. Явище, з яким я зіткнувся - тут дуже радісне: українська в масі місць може навіть краще, точніше, поетичніше передати грецький первотвір, ніж це «робила» церковнослов’янська. Себто геть усяке почуття меншовартости супроти церковнослов’янської. Український переклад виходить кращий і точніший, ніж багатосотлітній цсл текст. Приклади тут не наводитиму, але їх - принаймні з перспективи моєї праці над текстами - сотні.
3. Що вони будуть зроблені з глибокою пошаною до музики, з якою мають бути нерозривно зв’язані. І то не тільки з простими галицькими (чи київськими) воскресними-самогласними наспівами, збудованими за принципом парадигм на два-три-чотири звороти + вступний та завершальний зворот, а й зі справжніми самогласними, як от наславники з Ірмологіону, вся візантійська система Трьох Учителів і т. д. Тут теж можу похвалитися добрими адаптаціями - прошу вже недовго почекати, і з’явиться на цю тему нове цікаве місце в інеті...

Чого ж не варто очікувати від літургійних перекладів?
1. Що вони будуть одразу, «зходу» зрозумілі уявному, пересічному захожанинові.
Саме оце хибне очікування - що хтось, уперше почувши, наприклад, догмат 4 гласу, дуже складний текст та ще й в ірмологійній співаній версії, неодмінно повинен зразу його зрозуміти, - оце очікування просто-таки губить усю справу, калічить, оскоплює чудові поетичні зразки. Приклад під руками - «Молитвослов» ЧСВВ. Можу собі дозволити його скритикувати, бо сам зрпобив у цій сфері вже дуже багато.
Як і всяка висока поезія, візантійські літургійні тексти вимагають труду, вчитування, вдумування, навіть - суперечки з ними. І - поваги, яку ми маємо, приміром, до ікони.
2. Що літургійні переклади одразу будуть євангелізувати й навертати.
Тут іще одне хибне очікування. Я впевнений, що когось вони євангелізують - хтось може, зайшовши до церкви, раптом почути в літургійному тексті щось таке, що переверне його свідомість, назавжди западе в серце, щоб там прорости богопізнанням. Але годі очікувати, що ми так перекладемо тексти, що даний процес стане «автоматичним». Адже ж і євангельський, і апостольський текст - так у церквах не діє, до когось промовить, а для когось - скажімо правду - до смерти зостанеться закритим, хоч би як добре і «сучасно» був перекладений.

ОДНА ПРОСТА РІЧ, ПРО ЯКУ ТРЕБА НЕ ЗАБУВАТИ, ДИСКУТУЮЧИ НА ЛІТУРГІЙНІ ТЕМИ
Все, що діється на богослужінні, як вербальна його частина, так і невербальна (кадіння, жести, входи-виходи і т. п.), не можна розглядати як свого роду євангелізаційну чи катехизаційну акцію. Складна символіка, складна поетика, складна музика - це літургійно-молитовне буття ВЖЕ ЄВАНГЕЛІЗОВАНИХ і катехизованих християн. Це для вже втаємничених.
Тим-то проблема - ЯК УТАЄМНИЧИТИ - повинна вирішуватися НЕ КОШТОМ усього цього літургійного багатства. Втаємничувати можна стома способами - і ґітарами, і барабанами, і блюзами та рок-н-ролами, і глосолаліями, і спільнотами, і гуртками, і парафіяльними шашликами. Тільки не варто нагинати чи кроїти літургійну сферу для потреб євангелізації. Коли потрапляєш у гості до гарної, доброї сім’ї, то благо цієї сім’ї є самоочевидністю. Водночас сім’я - це таємниця, подружжя має свої кодові знаки і слівця, які не будуть зрозумілі сторонньому - навіть дуже любленому. Ти - в гостях у дивовижно гарних людей, ти всією душею відчуваєш, що в цьому їхньому мікрокосмі - істинне добро, але ти ніколи не будеш розуміти всіх їхніх натяків чи півтонів у розмові між собою. Десь подібно і в літургійному житті. Це теж сімейне життя, зі своїми таємничими знаками, кодовими поняттями тощо. «Захожанин» мав би відчути ДОБРО, КРАСУ цього дивного світу, але годі очікувати, що він одразу збагне всі нюанси молитви-музики-поетики. І треба теж прийняти, що, хоч би ми в пляцок розбилися, являючи добро і красу, - когось НАВІТЬ ЦЕ відштовхне. Адже є маса людей, які приходять з упередженням, з наперед даним несприйняттям, просто з гординею супроти Церкви. Таких не євангелізує ні обноводухівський барабан, ні ірмологійний догмат. Тільки Сам Господь, Який знає краще від нас підходи до затверділих сердець...
Такі думки, сто разів мною передумані і переформульовані. Якщо банально - звиняйте.
На світлині - блюзмен Джон Лі Гукер (John Lee Hooker, 1917-2001), один з моїх найулюбленіших. Під кінець життя він грав, як ангели в небі. Світлина 1997 року

ШАРАКАНИ, ЩО СПІВАЮТЬСЯ ПІД ЧАС ЛІТУРГІЇ НА СВЯТО ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА (ГОКЕҐАЛУСТ)


АР’АК’ЕЛО АЃАВНВО

Коли Голуб, посланий з висот, зійшов з великим шумом,
Він, як сяяння світла, неопально запалив учнів, що сиділи у святій горниці.

Голуб нетілесний, недослідимий, але досліджуючий глибини Божі, взяті Ним від Отця,
звіщає про страшне і друге пришестя Того, Кого проголосили Єдиносущним.

Слава во вишніх ісходящому від Отця Духові Святому,
що напоїв чашею безсмертя апостолів, які запросили землю на небо.

ВОР І ГАРАШАРЖ І ГАЃБЕРЕН (шаракан обідниці)

Господь воцарився, красою зодягнувся.

Хто з вічнотекучого Джерела
владично ісходить, нероздільний від Сина Святий Дух
днесь із небес гойно зійшов
на громаду Апостолів – Той, Хто наповняє всіх:
Його благословіте, приклоняючи коліна.

Хто ісходить від Безначального і завжди Сущого,
Єдиносущний єством, нероздільний від Сина,
співучасник творчости – Святий Дух
днесь у вигляді вогню,
розділивши, роздав язики благовістителям
для приведення до світла роду людського:
ці [язики] йому [людському родові] роздали різноманітні дари;
Його благословіте, приклоняючи коліна.

Слава, і нині:

Хто ширяв над поверхнею вод
і призвав до буття всі творіння,
невідлучний від Отця і Сина
співвладичний Святий Дух
днесь відродив народи всі,
воду живу виточивши в Єрусалимі;
Його благословіте, приклоняючи коліна.

САРСАП’ЕЛІ

Подібно до вітру, що вводить у трепет,
із сильним шумом – жахним гудінням
Ти явився в горниці, о Душе, соборові дванадцятьох,
які, прийнявши від Тебе хрещення,
очистилися, мов золото у вогні;
розсій і в нас імлу гріхів і зодягни нас у світло слави.

Ти прийшов на землю як Бог,
щоб як Владика розкрити світові правду,
його гріх і засудження лукавого;
Ти відкрив нематеріяльну Свою скарбницю
і роздав дари людським синам;
розсій і в нас імлу гріхів і зодягни нас у світло слави.

Любов від Любови послала Любов
і через Твоє посередництво приєднала до Себе членів Своїх;
Церкву, Нею збудовану, Вона утвердила на семи стовпах,
домоправителями поставила Апостолів
і прикрасила її сімома Твоїми дарами;
розсій і в нас імлу гріхів і зодягни нас у світло слави.

АЙСОР ЄРКНАЇНК’Н

Днесь небожителі радуються оновленню земнородних,
адже Дух, оновитель сущих, зійшов у святій горниці
й оновив собори апостолів.

Днесь утворене з праху наше єство радується примиренню з Отцем;
адже Той, Хто відняв Духа у людей, що обернулися у плоть,
нині знову повертає Його їм.

Днесь чада Церкви радісно святкують зішестя Святого Духа,
Який прикрасив їх сяйливим світлозорим одягом:
вони виспівують із Серафимами Трисвяте.

ВОР І ВЕРА БЃХ’ЯЛ

Ти спочив на галузці з кореня Єссеєвого
сімома благодатями,
Душе Бога і ради,
Душе лагідности і кріпости,
Душе премудрости і відання,
Душе смирення і благочестя;
молимо: подай милостиво і нам від Твоїх дарів.

Провіщене Тобою через Ісаю
звершив Помазаний Тобою у плоті,
говорячи – «Дух Господа на мені!» –
слово про Нього пророка,
яке Він смиренно прочитав
під час Свого Промислу;
молимо: подай милостиво і нам від Твоїх дарів.

Ти через пророків провістив
послання у світ Слова
від Отця і від Тебе – Духа;
пророк від лиця Воплоченого
говорив до людства:
«Господь, Господь послав Мене і Дух Його!»
Молимо: подай милостиво і нам від Твоїх дарів.

НІЯК НЕ ВІДЛУЧАЮЧИСЬ (про Вознесіння)


Таємниче свято. Справді, що відчували апостоли, коли Він возносився? Тропарі і стихири - не тільки візантійські, а й вірменські (шаракани) - говорять про радість учнів. То в них не було ніякої туги? Жодного відчуття щему від відходу Вчителя? Дивовижно.
Один з найбільш приголомшливих текстів - кондак (кукулій), навіть у не найкращому перекладі «Прийдіте, поклонімся» звучить вражаюче: «Сповнивши промисел щодо нас і те, що на землі, з’єднавши з небесним, вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи, Ти кличеш до тих, що люблять Тебе: Я з вами і ніхто проти вас!». Ніяк не відлучаючись! Невідступно перебуваючи з нами тут, тепер! Згадую славнозвісну історію навернення митрополита Антонія Сурозького, і - нікому невідому, але багато в чому подібну історію навернення моєї Галі. Ці дві історії - про живу присутність спасаючого Ісуса. Є до кого воззвати з глибин відчаю, коли світ починає здаватися джунґлями, люди довкола - хижими звірами, предмети в кімнаті - засобами для самогубства... Тоді Він відчиняє - якщо призовеш Ім’я Його - оцю тонку грань між двома вимірами буття, дає Себе відчути, робить Свою милість відчутною, як говорить 142 псалом.
Вознесіння можна почати розуміти - всю його глибину і неймовірність - коли хоч трохи заглибитися в те, що сталося з Ісусом. Він СТАВ нашою плоттю і коли вознісся - то з цією ж плоттю, вона назавжди - Його. Отже, тепер людська плоть возсідає праворуч Предвічного Отця! Плоть мене, падшого і грішного, плоть мене, приреченого постаріти, посивіти, знесиліти, померти - можливо, пройшовши всі упокорення старечої немічности, ставши тягарем для родини, змушуючи молодих по мені прибирати і вдихати мій сморід. Оця плоть - з Богом, у тому вимірі, який не старіє, не знає присмерку, не нівечиться. Моє ефемерне, смішне плотське буття Бог захотів з’єднати зі Своїм - всепереможно світлопромінним!
І ще одна таємниця: але Богові і тутещня моя, тимчасова моя ефемерність не байдужа! Бо ж Він плоть прийняв, не щоб мене принизити, не щоб показати Свою силу проти мого безсилля. Він принизився, щоб мене вивищити. На те і перетерпів Він хрест, оплювання, бичування, корчі катованого тіла - щоб якось перейти і мій сумний шлях тут на землі, в неспасенному світі. Не знаю, як це окреслити, буде неточно, але інтуїтивно відчуваю: Ісус увійшов у НЕМОЖЛИВІСТЬ СПАСІННЯ. Він побував там, де крайній відчай.
 Тому тільки Ісус може бути Заступником. У Своїй плоті Він носить досвід умираючого космосу. Кіт і голуб, переїхані автомобілем і покинуті гнити на асфальті - я не знаю, як це точно окреслити, але якось і їхня вмирущість і мікр і Радости всього творіння.


ПРОБЛЕМА ЇЖАКА (Се було 16 травня вранці: я повертався від мами з Червонограда. Коли дороги були перекриті)

Вертаючись удосвіта додому з київського потяга, я зустрів неподалік від дому їжака, який неквапом переходив заасфальтовану дорогу. Властиво, то було їжаченя. Не знаю, який асоціативний ланцюжок привів мене раптом до питання: чи не є існування їжака запереченням креаціонізму?

Бо: якщо існує їжак, значить, світ довкола нього - небезпечний і жорстокий, інакше не було б потреби захищатися голками. То що, Бог створив небезпечний і жорстокий світ одразу з наїжаченим голками проти цього світу їжаком? Якийсь абсурд. Якщо Бог - добрий і все, що Він створив - добре (про це свідчить перший розділ книги Буття), то сотворений Ним світ не вимагав би ані голок у їжака (бо від кого мав би захищатися їжак у доброму Божому світі?), ані - зрештою - самого їжака як такого. Адже саме поняття їжака неможливе без голок, а отже - без страшного світу і хижих істот, від яких тими голками їжак захищається. Себто їжак мусить бути наслідком еволюції.

Звісно, можна припустити, що Бог просто так створив їжака з голками, незалежно від якости довколишнього світу. Можливо, Йому просто так подобалося. Можливо, їжак - Божественна алегорія чисто духовної любови. Адже виявити до нього любов погладжуванням, як до кота, ми не можемо - а це для того, щоб ми вчилися любови рівноангельної і безтілесної.

В кожному разі, їжак безумовно одуховлює наше щоденне існування.

неділю, 11 травня 2014 р.

ДОБРОТОЛЮБІЄ ПО-ВІКТОРІАНСЬКИ

Якщо хто любить добру стару класичну літературу, але не має часу читати добрі старі товсті романи, то можна звернутися до добрих екранізацій.

Уже вдруге - тепер із дружиною і дітьми - передивився Vanity Fair за Теккереєм. Гра акторів незрівнянна, жодної зайвої мізансцени, глибокий і неспішний хід акції. Чотири години чистої духовної насолоди.

Річ глибоко християнська, власне тому, що неспеціально християнська. Але, якщо придивитися, можна побачити цілий вахляр постатей-алегорій, які не втрачають, попри алегоричність, нічого із живообразности.

Беккі Шарп - тип холодної, вирахуваної душі, здатної начебто «йти по трупах», аби лиш завоювати високе становище у світі. Водночас Беккі - як Господній скальпель: вона виявляє всю фальш великосвітських цінностей, щось у ній є від темного пророка. Пророка в біблійному розумінні, себто не стільки ясновидця, скільки того, хто виводить на яв правду - або словами, або діями. Беккі оголює великосвітську марноту діями, хоч і сама шалено пнеться до її соціальних вершин. Дуже цікаво, що в кінці, коли вже глядач не сподівається від неї нічого доброго, тільки ще одного підступу, вона раптом проявляє великодушність - тут Теккерей геній на всі часи. Беккі можна потрактувати як алегорію дій пристрасти у людській душі.

Амелія Седлі - образ дуже доброї, довірливої, але - сліпої душі. Душі, неозброєної духовно, як ми кажемо в Галичині, немудрої. Вона - ходяча притча про потребу досвіду і розуму, які спомогли б природжену доброту.

Добін - мабуть, єдиний до кінця позитивний персонаж. Утілення чеснот. Ілюстрація фрази з Приповідок Соломонових: «Розумний чоловік мовчить». І цікаво, що Добін - неуспішний, програний тип. Лузер. Він є алегорією НЕУСПІШНОСТИ ХРИСТИЯНСТВА. Уявіть собі Єфрема Сиріна, наприклад, у Верховній Раді. І ця неуспішність Добіна, як і неуспішність християнства - ПОЗИТИВНА. Він активно допомагає багатьом людям, він виявляє геройство у битвах з Наполеоном, він безмежно вірний і чесний. І мудрий, на відміну від Амелії! Саме тому мусить немовби перебувати в тіні подій, трохи як сумний ангел-хранитель, трохи як присутність самої Правди Божої у до тла сфальшованому світі. «Успішним» він бути не може. Бо чи був би успішним, прийшовши до нас сьогодні, Ісус Христос?

Коротше, я тільки дрібку всього розказав про великий твір, яким є «Ярмарок суєти» Вільяма Мейкпіса Теккерея. Якщо не читаєте Добротолюбія - дивіться це!

Vanity fair

ПОЦІЛУНОК МИРУ Його практика в літургії Вірменської Апостольської Церкви та спроби повернення в літургію УГКЦ

В багатьох церквах та спільнотах УГКЦ в останні роки щораз більше стає присутньою практика поцілунку миру (а радше - привітання миру). Якоїсь одної форми цієї похвально відроджуваної практики не існує, священноначаліє на цю тему, ясна річ, мовчить, тож кожен парох/адміністратор/капелан вирішує на свій розсуд, як це практикувати - єлико аще кому Дух по наїтію дхнет... Оскільки, як пише Юрій Новосільський, «літургійний дар - дар нечувано рідкісний», нечисленні спроби введення поцілунку миру часто не витримують критики.

В деяких спільнотах усе обмежується потиском руки - наслідуючи римо-католиків - після виголосу «Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати», під час співу «Отця і Сина і Святого Духа, Тройцю Єдиносущну і Нероздільну». Ставлю під сумнів потиск руки - в нашій культурі це занадто формальний жест, який часто нічого не означає, крім сухої ввічливости. З іншого боку, що запропонувати? Цілування один одного в обидві щоки? - підозрюю, що саме з остраху перед двозначністю такої практики поцілунок миру вмер у Візантійській Церкві. На мою думку, найкращою формою, яка не була б сухою і воднораз не надто «ризикованою», було б цілування один одного в плече, як це й роблять священики (за іконостасом поцілунок миру не вмер). Жартома я колись іще назвав це «розминанням голів». Назагал тут принциповою має бути, з одного боку, щирість жесту, з іншого - його благоговійність.

Отже, повторюю, в деяких спільнотах/парафіях це відбувається як дві паралельні акції: після дияконського виголосу «Возлюбім...» окремо вітаються між собою вірні, окремо - священики.

Однак існує також спроба об’єднати ці дві акції. Вона присутня в церкві Блаженних Мучеників на Стрийській 29 у Львові (т. зв. дерев’яна церква УКУ). Введена була ця практика в час, коли Духовно-Пасторальним Відділом керував о. Юрій Щурко, зберігається і досі.

В церкві на Стрийській священики під час промовляння Символу віри (не після «Возлюбім...», а ледь пізніше, після наступного виголосу «Двері, двері! В премудрості, будьмо уважні») виходять ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА до народу і роблять обхід довкола храму вірних, щоб подати руку кожному з присутніх. Поцілунку не передають, тільки потискують руку. Зробивши обхід, знову ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА вертаються назад у святилище. Переважно це займає ввесь час, поки промовляється Символ віри. Мені добре відомо, що не всі з ієреїв - працівників УКУ підтримують саме таку практику, хоч, мабуть, серед них нема нікого, хто взагалі заперечував би поцілунок миру на літургії як такий.

Особисто я до саме цієї «стрийської традиції» ставлюся неґативно. І, перш ніж висловлю свої заперечення і пропозиції, одразу передбачаю, що мої арґументи ex spiritu missae ледве чи будуть сприйняті. Тим не менше ось вони в дуже короткому викладі.

По-перше. Входи і виходи ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА у візантійському обряді не є частим явищем - в сенсі «коли собі схочу, тоді і ввійду, і вийду». Ці входи-виходи завжди маркують особливу вагомість, урочистість моменту. Звісно, поцілунок миру - це теж дуже вагомий момент, не буду заперечувати. Але чи варто задля нього робити після Великого Входу - «Великий Вихід»?

По-друге. Що робити з таким поняттям, як літургійна чистота рук? Священикам байдуже? Ми вже настільки новозавітні, що це поняття викидаємо? Бо ж виходить, що перед самим початком центральної частини Літургії, перед Євхаристійним Каноном, за хвилю перед тим, як священик руками торкатиметься Чаші, він масі народу тисне руки. Якщо ритуальні «обмеження» вже нас не стосуються, то, мабуть, доведеться мені ставати кантором у синагозі. Очевидно, до Новго Завіту я не доріс.

Тепер звернуся до практики Вірменської Апостольської Церкви. По-перше, тому, що добре її знаю, по-друге - і це особливо важливо - поцілунок миру з вірменської літургії ніколи не зникав, відповідно вірменам-християнам не треба було його відроджувати, вигадуючи при цьому різні чудасії.

У вірменській Божественній Літургії (по-вірм. Сурб Патараґ) після Великого Входу є коротка єктенія, а відтак диякон, вийшовши на середину простору між вівтарним підвищенням і храмом вірних, дуже урочисто виголошує розспівом: «Привіт передайте один одному в поцілунку святому, а ви, що не можете причащатися, відійдіть до дверей і моліться!» (всюди з давньовірменської - мій дослівний переклад). Хор починає співати спеціальний гімн поцілунку миру св. Нерсеса Благодатного, диякон хвилю чекає на благословення ієрея з вівтарного підвищення. Отримавши благословення, він (диякон) іде до вірних і обіймається з ними по черзі (практикується поцілунок у плече, про який я згадував вище). Вірні в геометричній прогресії передають поцілунок миру навзаєм один одному. Натомість літургісант - чи священик, чи єпископ - з вівтарного підвищення не спускається. Він «передає» благословення на поцілунок від престолу. Якби не було диякона, то замість нього перед вівтарне підвищення виходить один із старійшин-мирян, він же, отримавши благословення з вівтаря, йде передавати поцілунок народові Божому. Заувага: усе це, як я вже написав, відбувається під спів спеціального піснеспіву, який триває достатньо часу, щоб вірні могли обійняти один одного.

Неможливо передати той дух взаємної радости і благодаті, який панує на вірменській літургії саме в час поцілунку миру. Піснеспів св. Нерсеса - віршований і римований:

Крістос і медж мер гайтнецав,
Вор Енн Аствац аст базмецав,
хагагутян дзайн гънчецав,
сурб вогджуні граман тъвав...

Переклад піснеспіву на поцілунок миру:

Христос посеред нас явився,
Сам Сущий Бог між нами возсідає,
Миру голос зазвучав,
дано веління про святий поцілунок.

Церква єдиною душею стала,
поцілунок дано для повного її єднання.
Ворожнеча щезла,
Любов усеохопна розлилася!

Ну ж бо, служителі, піднесіте голоси!
Воздайте хвалу єдиними устами
Єдиносущному Божеству,
яке священнословлять серафими!

Як можна було б - на мою нескромну думку - використати цей вірменський досвід - досвід Церкви, яка, будучи Східною, ніколи поцілунку миру з літургії не тратила?

Моя пропозиція така:

Диякон: Возлюбім друг друга, щоб однодумно визнавати.

Люди співають: Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя, Господь – твердиня моя і прибіжище моє. Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну.

Якщо є диякон, він виходить на солею, обертається лицем до престолу і чекає на благословення священика. Священик благословляє його. Тоді диякон «іде в народ», обмінюється з людьми (найближчими до нього, не конче з усіма) поцілунком у плече. Руки не подає! До закінчення співу «Возлюблю Тебе, Господи...», об’єднаного з наступним: «Отця і Сина і Святого Духа...» він повертається і виголошує:

Двері, двері! В премудрості будьмо уважні.

Вірні - Символ віри

Якби не було диякона, то ПЕРЕД солею (не на неї) стає хтось із старших і шанованих у парафіяльній спільноті мирян. ВІН отримує від священика благословення і йде в народ.

Заувага: звичай співати стишок «Возлюблю Тебе, Господи...» існує в греків, щоправда для архиєрейських літургій. Вони мають для нього масу розспівів, коротших і довших.

Ще одна заувага: на великі свята замість стишка «Возлюблю Тебе, Господи...» можна було б співати щось інше. Приміром, на Пасху - стихиру «Воскресіння день, і просвітімся торжеством», на Різдво - стишок «Все днесь радістю сповняється: Христос родився від Діви». Пропозиції на цю тему стосовно кожного великого свята я легко міг би розробити.

 Для ілюстрації, як це відбувається на вірменській літургії, подивіться ось це відео. Обряд поцілунку миру - від 12-ї хвилини:The Divine Liturgy of the Armenian Church, Part 2 of 4 (narrated)

МИСТЕЦТВО В ЦЕРКВІ

Мистецтво в Церкві - як те пшеничне зерно, про яке говорив Ісус у притчі. Не вийде нам зробити церковне мистецтво, просто принісши до храму зі світу ґітару, синтезатор та перкусію. Тоді непреображений світ підмінить собою храм.

Мистецтво в Церкві - як слово, що виросло з безмежного мовчання. Таке слово буде вагоме. Його не можна підміняти світським торохтінням на церковно-благочестиві теми.

Мистецтво в Церкві - як глибокий спокій, у який переріс нестерпний біль. Як світанок, що, здавалося, вже ніколи не настане, але ось він, ось його царственне світло.

ІСТИННИЙ ЕКУМЕНІЗМ ЧЕРЕЗ МИСТЕЦТВО: КОНЦЕРТ ПРАВОСЛАВНОГО ЛІТУРГІЙНОГО ХОРУ ЛІКУРГОСА АНГЕЛОПУЛОСА ТА МУСУЛЬМАНСЬКИХ СПІВЦІВ

О ви, спеціалісти з екуменізму! Завсідники вчених конференцій! Поглинателі кав та чаїв на кофі-брейках! І просто, реальні пошукувачі справжніх екуменічних контактів! ПОДИВІТЬСЯ це! Разом музикують одвічні вороги - християни і мусульмани. І де? - в Константинополі, в Святій Ірині! І як? - на два крилоси, з одного боку хор мусульман, з іншого - візантійський хор під орудою Лікургоса Ангелопулоса. Краса неймовірна! Отже, це - можливо. Не ворогувати - а восхваляти Господа. О, від скількох «екуменічних» словопріній вартніший один такий концерт! Таки може мистецтво перемагати нездоланні бар’єри.

THE DOOR IN THE WALL

Ілюстрація Н. Єрмакової

Дорогі друзі!
Є певна таємниця, яка стосується речей катехитичних. Таємниця ся полягає в тому, що дивовижним чином агностики та атеїсти, прагматики-скептики-позитивісти (і, ясна річ, постпозитивісти з постструктуралістами – nie wiem co to jest) здатні глибше передати основоположні християнські думки, чи то пак месиджі. Скільки б я не читав Катехизм УГКЦ («Христос – наша Пасха»), от таке от оповідання атеїста Герберта Велза промовляє мені більше і, хоч уперше я прочитав його добрих 30 рр. тому, досі хвилює. Про що промовляє? Та от про притчу, коли запрошував Господь на бенкет, а всі запрошені знаходили різні відмазки, аби не прийти. Десь 8 років тому я переклав те оповідання, і тепер пред’являю на Ваше недільне (понеділкове і т. д.) читання. Одинадцять вартісних сторінок.




Герберт Велз
Двері в стіні

(Herbert G. Wells. The Door In The Wall. 1911)

Переклав Андрій Протопсалт

1

Місяці три тому, якось увечорі, в атмосфері, що дуже схиляла до інтимности, Лайонел Воллес розповів мені історію про “двері в стіні”. Слухаючи його, я нітрохи не сумнівався в правдивості його розповіді.
Він говорив так щиро і просто, з такою чарівною переконаністю, що важко було йому не повірити. Але вранці в себе вдома я прокинувся у зовсім іншому настрої. Лежачи в ліжку і перебираючи в пам’яті деталі розповіді Воллеса, я вже не підпадав під чар його неквапливого, проникливого голосу, коли за обіднім столом ми сиділи віч-на-віч, під м’яким світлом затіненої абажуром лампи, а кімната довкола нас потопала в примарному півмороці і перед нами на білосніжній скатертині стояли тарілочки з десертом, сяяло срібло та різнобарвні вина в бокалах, і цей яскравий, затишний маленький світ був таким далеким од повсякденности. Але тепер, у домашній атмосфері, історія ця видалася мені цілковито неймовірною.
– Він містифікував мене! – вигукнув я. – Але ж і спритно це в нього виходило! Від кого іншого, а вже від нього я ніяк цього не очікував.

ТРУД У ВИНОГРАДНИКУ

Написавши про практику щоденного молебня в УГКЦ, я, звісно, усвідомлював, що, як то кажуть, «наражуся». Ця практика стала такою повсюдною, що публічно ставити її в нашій Церкві під сумнів – майже те саме, що сьогодні в центрі Севастополя заговорити голосно по-українськи. Однак, як великий грішник, я також переконаний, що часом незначна меншина може мати рацію проти «більшини». Тому в цьому випадку волію належати до меншини.

А суть проблеми ось у чому: УГКЦ надто привчила себе в літургійній сфері до спрощень, псевдопростоти і псевдонародности. Літургійна сфера не плекається взагалі, хіба такими вар’ятами, як я, грішний, та кілька моїх близьких друзів. А назагал панує принцип: якщо можна обійтися простим і примітивнішим, то най так і буде.

Служити вечірню з текстами Цвітної Тріоді ВАЖЧЕ, ніж відправити маївку. Тож обійдемося маївкою. А «найкраще», відправимо ввечорі Службу Божу, а потім маївку. Якщо можна купити образок, то нащо нам ікона. Якщо нема дяків, які могли б співати складні розспіви подобних, ірмосів і т. п. - ну то обійдемося й без того. Може, й дяківської школи як такої не треба, адже самуїлкову Службу Божу може від біди заспівати хто-небудь.

У результаті - в УГКЦ поступово зникають богослужіння добового кола, нема кому їх співати, скоро не буде кому й навчити їх співати, бо ж і мені на голову цегла може впасти... Лишається тільки вервечка Служб Божих та молебень. І треби.

А могло б у нас бути кілька шкіл літургійного співу. Тепер НЕМА ЖОДНОЇ. Могло б існувати з десять іконописних шкіл, а не ОДНА, що існує на ентузіазмі її творців при УКУ.

Праця в Господньому Винограднику вимоглива, але й обдаровує гойно. На це й пробую звернути увагу, бо ми, галичани-католики, любимо спочити в самозадоволенні...

КІЛЬКА СЛІВ ПРО «МАЇВКУ» – ТРАВНЕВИЙ ЩОДЕННИЙ МОЛЕБЕНЬ ДО БОГОРОДИЦІ В УГКЦ

 Насамперед, читачеві треба мати на увазі, що я не противник молебня до Богородиці як такого, щобільше, я дуже люблю текст із Часослова – Теостирікта Монаха молебень «во всякой скорбі душевній і обстоянії». Але я рішучий противник ЩОДЕННОГО ТРАВНЕВОГО молебня, посвяти цілого місяця Діві Марії і т. д. Тепер до справи.

Маївка – паралітургічна практика західного походження. Нагадаймо історію її на Заході.

В Західній Церкві I тисячоліття травень як місяць Марії святкували радше спорадично. Лише на зламі XIII і XIV ст. з’явилася ідея присвятити цей місяць Марії. Першим, хто кинув таку думку, був іспанський король Альфонс X (король Кастілії і Леону в 1252-1284 рр.). Цей владоможець запрошував брати участь у травневих набоженствах, сам подавав приклад, рекомендував своїм підданим збиратися в травні вечорами на молитви довкола фігур Матері Божої. Пропаґували подібну практику також німецькі містики пізнього Середньовіччя і Ренесансу.

Однак автором травневих набоженств як таких історично вважається єзуїт о. Ансоляні (1713). Саме він у королівській каплиці в Неаполі щоденно в травні влаштовував концерт пісень на честь Божої Матері. Концерт закінчувався благословенням вірних Найсвятішими Тайнами.

Найбільшим апостолом травневих набоженств уважається єзуїт о. Маццареллі. 1787 року він видав брошурку, в якій пропаґував маївку, ба більше, розіслав її всім єпископам Італії. Сам у Римі запровадив це набоженство у знаменитій єзуїтській церкві Іль Джезу, хоч формально на той момент орден єзуїтів не існував, скасований папою Климентом XIV у 1773 р. Маццареллі відправляв маївки і в Парижі, куди супроводжував папу Пія VII на коронацію Наполеона Бонапарта. Пій VII «обдарував» травневе набоженство відпустами. Наступні відпусти до маївки – вона складається в Західній Церкві з Літанії Льоретанської, «науки» священика та благословення Найсвятішими Тайнами в кінці – приписав 1859 р. папа Пій IX. У середині XIX сторіччя маївка прийнялася в майже всіх «католицьких» країнах.

Чому в Східній Церкві відправа маївки неприпустима? (Повторюю: йдеться про ЩОДЕННУ практику в травні, а не про молебень до Богородиці взагалі.)

ПО-ПЕРШЕ. Одна з причин виникнення і розвитку маївки на Заході - убозтво західної церковної гімнографії. Маївка намагається там це убозтво якось компенсувати. На Сході натомість такої проблеми ніколи не було. У нас існує незміренна кількість прекрасних, глибоких, поетичних і повчальних марійних гімнографічних текстів. Практично кожен ряд піснеспівів закінчується Богородичним – зверніть увагу хоча б на Богородичний-догмат у кінці ряду стихир Великої Вечірні. І добове коло, і річне коло рясніє чудовими зверненнями до Богородиці.

ПО-ДРУГЕ. Східна марійна гімнографія дуже вивірена і витримана в поетично-христоцентричному ключі. Це закодоване в високій поезії – високе богослов’я. Повторюю: воно супроводжує ВСІ денні і річні молитви. Мета такої щедрої присутности марійних піснеспівів - утвердити і свідомість, і підсвідоме релігійне чуття людини в істинному, правильному богопочитанні. Натомість західна марійна поезія надто часто межує з ідолопоклонством, а часто й переходить цю межу. Чим усі ці придорожні фігурки Діви Марії, часті і в нас у Галичині, відрізняються від фігур індуїстських? Що таке - ці всі зіроньки довкола голови Марії, відсутність Отрока-Христа в Її обіймах, як не сумний зрив зі справжнього вшанування в примітивне ідолопоклонство?

ПО-ТРЕТЄ. В Східній Церкві маївка затьмарює і, по суті, руйнує пасхальну тематику, таку важливу якраз у травні. Адже на травень переважно попадають тексти і піснеспіви з Цвітної Тріоді, де кожен тиждень ми святкуємо - день за днем - велич і дар Пасхи, Вознесіння, П’ятдесятниці. Цвітна Тріодь містить багатюще суцвіття євангельських тем і образів, з якими не зрівняється жодний вбогий молебень. Бо ж не просто Пасха, Вознесіння і П’ятдесятниця: ми щодня медитуємо над різними аспектами цих свят: явління господа Томі й іншим учням при замкнених дверях (тиждень Томи), біг мироносиць до Гробу (тиждень Мироносиць і Йосифа Благообразного), зцілення паралітика (тиждень розслабленого), тема Христа – Води Живої (Переполовинення), розмова з самарянкою і т. д. Це все має відходити в тінь задля ідолопоклонського молебня?!

(Чергове повторення: звернення до Богородиці є постійним контрапунктом у всіх цих темах, Матір Божа з нашої молитви в ці прекрасні тижні нікуди не дівається!)

Від одного розумного і дуже відданого душпастирській праці священика я чув такий арґумент «на захист» маївки: на неї приходить більше людей, ніж на вечірню, отже є можливість «щось їм сказати» – себто проповідувати. Але такий підхід інструменталізує богослужіння, перетворює його на знаряддя «для чогось іншого», на формальність, яку ми «відправляємо», як потяг з вокзалу.

Отже, повсюдна присутність маївки в УГКЦ, те, що ніхто з клиру, ні ієреї, ні єпископи, зараз не ставить під сумнів цю практику (підіть до катедри св. Юра - і наслухаєтеся там про «Матінку Божу», «Фатіми» і «Люрди»), – свідчить про те, що ми знову як Церква марнуємо власне літургійне багатство, заміняючи його підробками під Захід. То, може, мали рацію ті з духовенства, хто на початку 90-х заперечував літургійне вживання слова «православний»? Може, варто назватися УНКЦ – Українська Народно-Католицька Церква.