ЗАГУБЛЕНА БАЗИЛІКА. ЛІТУРГІЙНА РЕФОРМА – СПОСТЕРЕЖЕННЯ ПРАВОСЛАВНОГО

[Jerzy Nowosielski. Zagubiona bazylika. Reforma liturgii – spostrzeżenia prawosławnego, непублікований рукопис.]

[У зібранні Zagubiona bazylika: сс. 308-312.]

Базиліка Santa Maria in Trastevere в Римі.

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Заувага перекладача: це швидше нарис, план, ніж викінчений текст. Оскільки йдеться про літургійну реформу після ІІ Ватиканського собору, цей нарис не міг бути написаний раніше 1965 року, а найімовірніше виник у першій половині 1970-х.

Літургійна реформа не вдалася (вдалася). (Дуже дискусійна стаття, яку не слід трактувати серйозно, тобто слід її трактувати дуже серйозно).

1. Кілька слів про метод.

Щодо методу (писання і читання), то загальні вказівки знаходяться вже в першому реченні. Крім того, прагну запевнити, що як людина «з іншої парафії», а проте щиро зацікавлена, я, висловлюючи свої зауваги, не хочу нічого безпосередньо підказувати або критикувати. Я здаю собі справу з неминучих наслідків певного розвитку і знаю, що це утопія – боротьба з наслідками розвитку.

ІНШІСТЬ ПРАВОСЛАВ’Я

Юрій Новосільський (1979)

Античні дохристиянські філософи в генеалогічному дереві Ісуса Христа; стінопис монастиря Сучевіца в Південній Буковині.

[Jerzy Nowosielski. Inność prawosławia, “Znak” 1979, nr 1–2 (295–296), s. 46-59.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Заувага перекладача: Текст був зорієнтований на читача – римо-католика і поляка, тож у ньому багато явищ і предметів Східної Церкви автор називає західними термінами. При перекладі я повертаю їхні звичні для Сходу назви; напр., «меса» – літургія, «патена» – дискос і т. п. Особлива подяка моєму другові Едуардові Берднику, який уважно прочитав переклад і дав цінні редакторські поради.

Одвіку – бо вже тисячу років – не було такого великого, як тепер, зближення між католицькою Церквою – західною і католицькою Церквою – східною (яку також називають православною). По суті, можна сказати, що нині між католицькою і православною Церквами, або ж між Церквами Заходу і Церквами Сходу, існують іще кращі стосунки, ніж існували перед схизмою. Перед схизмою був кількасотлітній період справжньої ненависти, тобто була одна Церква, одна доктрина, одноцільна ієрархія, а проте, протягом десь трьох останніх століть перед роз'єднанням між латинським Заходом і елліністичним Сходом панувала атмосфера, повна ненависти. Незважаючи на те, що формально однієї Церкви немає, сьогодні стосунки кращі, ніж були в IX чи VIII столітті, тобто в часи, коли розколу між Церквами не було. Виникає запитання, чи не є розмова в такій ситуації про іншість православ’я стосовно Церков Заходу якоюсь екуменічною нетактовністю, тим, що гальмує, що вносить сум’яття в загальну інтелектуальну, богословську, емоційну атмосферу, яка вже створилася між християнськими Сходом і Заходом. Однак, варто пригадати собі одну річ: адже в порівняно недавні часи, на початку ХХ століття, чільний протестантський історик, тогочасна богословська знаменитість, відмовляв православ‘ю в фундаментальних рисах християнства. Твердив, що православ’я як синкретична релігія, зліпок античних мітів, всіляких елементів орієнтальної магії, – тільки зовнішньо і чисто формально пов‘язане з християнством. Чи можлива була аж така помилка, аж така відмінність порівняно з сьогоднішніми нашими переконаннями в цьому предметі?

ЗІ СХОДУ… (ЕКУМЕНІЗМ ЧИ ЩОСЬ БІЛЬШЕ?)

Юрій Новосільський (1987)

Крішна і Арджуна на Курукшетрі

[Jerzy Nowosielski. Ze wschodu... (Ekumenizm czy coś więcej?) “Twórczość” 1987, nr 11, s. 91-95.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Екуменізм, екуменічний рух, його надії, його експансія, його втома, його нудьга, його неспроможність... Так, це тягнеться вже задовго. І що далі? І що з цього випливає? Християнство вариться у власному соусі, топчеться на місці – всі потрохи один одного обманюють, усе дуже мило і дуже фальшиво. Ситуація стає ніяковою.

А тим часом привид ходить по Європі – і по решті світу. Привид іншої релігії. Послідовнішої, моральнішої, вірогіднішої. Істиннішої.

Тут я говорю про проникнення індуїзму. Інакше не могло статися. Нарешті прийшла до нас ця велика релігійна традиція, цей великий досвід – від культури, духовно старшої і зрілішої. Це вторгнення, це проникнення триває вже сто п’ятдесят років. Насправді це ніяке не вторгнення, ніяка не аґресія, ніякий не прозелітизм. Орієнтальна релігія (назвімо це так умовно) тільки заповнює порожнечу, яку залишає після себе непослідовна, нелогічна, аморальна, часто злочинна система юдеохристиянства. Там, де людина прагне якогось автономного бачення духовних речей, орієнтальна релігія пропонує свої послуги з найкращими намірами – пропонує свою істину, бо це істинна релігія, пропонує свою етику, бо це гідна віри етика, пропонує своє знання про посмертну долю людини і тварини, бо це істинне знання. Орієнтальна релігія пропонує саму себе, бо це істинна релігія. Духовно й емоційно зріла людина не знаходить у розумовій, логічній площині пояснення трагедії існвання. Існування людей, тварин, природи, планети, можливих світів – довготривалих, та все-таки смертних. Як, наприклад, має поставитися християнська Церква до страждання тварин? Як вона має духовно опікуватися такими людьми як, приміром, тваринники, які або самі мусять убивати, або відводити на жорстоку смерть тварин, з якими вони, якщо не є таки зовсім черствими примітивами, мусять мати якийсь емоційний зв’язок. Повертається проблема ката: він не має жодного гріха. Одначе як умовити людину, що вона не має гріха, якщо сама вона добре знає, що його має? Наші юдеохристиянські системи тут безпорадні. Натомість орієнтальний закон карми з залізною послідовністю таке явище пояснює. То нічого, що перші форпости орієнтальної релігії у вигляді різного роду теософських або антропософських рухів надто наївно «популяризувалися» в Європі і в Америці. Після цієї, справді інколи наївної, хвилі «моди» елементи орієнтальної релігійної свідомости залишилися і непокоять як і давніше.

ОРТОДОКСІЯ, ЩО ЖИВИТЬСЯ ЄРЕССЮ

Юрій Новосільський (1997)

[Jerzy Nowosielski. Ortodoksja żywiąca się herezją. “Res Publica Nova” 1997, nr 3, s. 12-13.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Мені самому важко поставити проблему «селективности» у сприйнятті усталеного канону римо-католицької доктрини, тому що я належу до іншої «ортодоксії» – візантійсько-слов’янської. Хоч це дві різні «ортодоксії», думаю, що знаю проблематику цієї другої настільки, що до певної міри можу зрозуміти проблеми римо-католиків.

Текст, який запрошує мене до дискусії, торкається головним чином певної редукції індивідуального сумління у відношенні до усталеної норми, не стільки догматичної, скільки радше доктринальної. Такі підходи відомі на Заході. Це називається ситуативною етикою. Я запропонував би іншу назву: «особиста етика», індивідуальна етика. Дехто називає її «живою етикою» на відміну від нормативної етики, пов’язаної з обіговим на Заході поняттям так званого природного права.

Звідки беруться такі підходи? Чи тільки з толерантности до наших слабостей і відхилень від «об’єктивної» істини тієї чи іншої ортодоксії? Адже ці підходи не завжди випливають з поблажливости і вибачливости до наших індивідуальних ситуацій.

Тут треба пояснення. В римо-католицькій системі, звісно, існує логічно зв’язне богослов’я «відкуплення». Остаточного вигляду, як то зазвичай буває в ортодоксіях, надав йому Лютер, єретик. Треба здати собі справу, що богослов’я «відкуплення» глибоко антропоцентричне. Що це мало б означати? Те, що традиційне християнство, приймаючи біблійну оповідь про Рай, прийняло цей міт за опис історичної ситуації нашого біологічного виду. Час Ренесансу, з XIII до XVI сторіччя, був так глибоко гуманістичний (читай – антропоцентричний), що до числа казок занесено ангелів, себто тонкі буття, і злегковажено тексти, які стосуються первісної космічної катастрофи. А катастрофа ця заіснувала в лоні Всевишнього Бога, наскільки, звісно, ми можемо мати якесь поняття про Бога. Ми звикли говорити: «Господь Бог», а проте це щось інше, ніж таємничий «Отець» Христа, про якого ми не знаємо нічого. «Покажи нам Отця», – просить апостол, а Ісус відповідає – достатньо вам бачити Сина. Є у візантійській літургії певний специфічний поділ: там є три частини, тоді як у літургії Заходу тільки дві – літургія оглашенних та «літургія вірних». Перша частина візантійської літургії розвинулася досить пізно, остаточного вигляду вона набула лише в другому тисячолітті. А це – найтаємничіша, містагогійна частина всієї євхаристійної літургії, вона, хоч і зарезервована для священика, проте через відсунення завіси в царських вратах краєчок цієї таємниці вділяється всім вірним. Текст цього вступного священнодійства стосується космічної ситуації поза «нашою історією». Описує щось немовби перед початком нашого емпіричного світу. Прикметно, що лише наприкінці він звертається до Різдва Христового – а починається Оповіддю про якусь таїнственну Жертву. Жертвується Агнець Божий, ми про Нього нічого не знаємо: «Рід Його хто оповість?» Так от, цей початок зовсім не антропоцентричний. Жертва з когось (з агнця) приноситься невідомо за що і кому.

Як довго існує релігійна думка нашого біологічного виду, так довго вона пов’язана з поняттям жертви. То були жертви з людей, але і з тварин. Сенс жертви бував раціоналізований, але по суті завжди залишався таємничим. Навіщо ця жертва, хто її вимагає і хто справді прагне? Є одне відгалуження індуїзму, даїнізм^[1], який стверджує, що божества (божество) – в своїй природі неморальні, байдужі до добра і зла. То тільки людина, створена тими божествами – моральна. Її завданням є аскеза, страждання, жахлива жертва – жахлива настільки, щоб вона могла пом’якшити «сумління богів» і змусити тих богів чинити добро. Таке бачення є для нас, християн, з першого погляду далеким – але тільки з першого погляду, бо «Син Чоловічий»^[2] теж мусить багато страждати перед обличчям «Отця Небесного», що дуже далекий, дуже непізнаваний, а в момент остаточної жертви «Сина Чоловічого» Його вже, по суті, нема. Мовчить. В такій перспективі християнський антропоцентризм начебто виправданий. Але ж і дорога до людського жертвоприношення (сина людського) спершу йде через страждання, жертвування незліченних живих істот. Ці страждання підготовляють жертву «Сина людського», в якій сповнюється кульмінація свідомости жертви. Ціль жертви залишається й далі нерозгаданою таємницею. Однак усе єднає нас із жертвою інших живих створінь. Їх жертва так довго передувала нашій жертві, жертві сина людського.

Ми в нашій християнській релігії цього не розуміємо. Чому? Може, ми маємо «злу релігію», релігію, яка створює образ якогось розгніваного Бога (Господа Бога), деміурга, якому ми щось винні (але не відомо, що), і лишень жертва Його Сина здатна втихомирити Його гнів. Такою є перспектива свідомости багатьох християнських ортодоксій, головним чином західних.

Вони раціоналізують поняття вини (гріха), відшкодування за гріх^[3], а ввесь тягар жертви складають на «Сина Чоловічого», який стає «Агнцем», жертвуваним перед обличчям «Господа Бога», деміурга, в той час як його Отець Небесний мовчить, Він відсутній. А може, є так, що ортодоксія, все одно яка, чи римська, чи візантійська, не стільки переростає індивідуальну релігійну свідомість людей нашого часу, скільки до неї не доростає? Може, людина нашого покоління не стільки «гірша» від релігії, яку ісповідує, скільки просто «краща» від цієї релігії? Ну, це вже зовсім незносна ситуація. Якщо та релігія, яку я ісповідую, «гірша» від мене самого, то вона стає просто невірогідною.

Такі «незносні» стани являють собою всю історію розвитку релігійної думки з незапам’ятних часів. Індивідуальне сумління завжди виходило поза рамки, які ставила переживанню sacrum колективна свідомість. Чим же, врешті-решт, був вихід Авраама зі свого середовища, чим було просвітлення, стан Будди у відношенні до такої багатої релігійної традиції індуїзму? Уважніше аналізуючи процес релігійного дозрівання нашого біологічного виду, доходимо до висновку, що це завжди проблема Старого і Нового Завіту. В юдеохристиянській традиції Старий і Новий Завіт – то дві епохи розвитку релігійної думки в історичному часі. Але чи справді? Чи в Старому Завіті не знаходимо ми слідів, а може, й могутніх маніфестацій народження свідомости «Нового»? Та й у Новому Завіті – скільки ж є реліктів старої свідомости, того власне Старого Завіту! Тож насправді «Старий» і «Новий» – то не тільки дві історичні епохи, але також два стани нашої релігійної свідомости, завжди актуальні, ті самі в часи Авраама, Пророків, Павла з Тарсу, александрійських письменників, Йоана Золотоустого, Григорія Палами, Лютера, врешті-решт – актуальні в нашій свідомості. Кожна людина з живою релігійною інтуїцією мусить бути водночас ортодоксом і єретиком.

Як це поєднати? Можливо, добру, хоча дещо цинічну пораду дають тут російські хлисти. Так довго, як можеш, удавай ревного «православного», аж поки прийде момент, коли муситимеш відкрито визнати свою власну істину. Тоді будь готовий до мучеництва. В цьому нема нічого дивного. Ортодоксія завжди суспільна, спирається на якусь об’єктивну норму. Єресь завжди «приватна», моя, особиста, я мушу її любити й ісповідувати, але не маю права нікому її нав’язувати. Нав’язувана єресь негайно стає «мініортодоксією», часто дуже аґресивною. Ортодоксії можуть дискутувати, а навіть боротися одна з одною. Годі боротися з особистою єрессю. Щоб роздягнутися – треба спершу одягтися. Зодягається людина в обладунок ортодоксії. І з таким зодягненим в обладунок рицарем інший рицар може боротися. Але як боротися з роздягненим, «приватним» єретиком? Адже його єретичне знання – непередаване. Якби він хотів його передати, зоб’єктивізувати, він би неминуче його знищив. Це справжні arcana fidei^[4], це та таємниця, повністю наша, яку ми самі переведемо через поріг смерти. Який же висновок? Хай живуть ортодоксії! Вони необхідні, а при тому насичені езотеричним знанням приватної єресі.

Примітки перекладача:

1. ↑В польському тексті dajinizm. Невідомо, про яку течію індуїзму йде мова. Найближчим до думки автора, на мою думку, був би джайнізм, і, можливо, в польському тексті просто помилка.
2. ↑В польському тексті автор уживає паралельно обидві форми: і Syn Człowieczy (Син Чоловічий), і Syn ludzki (Син людський – друге слово з малої літери). Зберігаю цю особливість і в перекладі.
3. ↑В ориґіналі тут традиційне поняття zadośćuczynienie (satisfactio).
4. ↑Тайни віри (лат.)

ПОДВІЙНЕ МУЧЕНИЦТВО УНІАТІВ

Юрій Новосільський (1991)

[Колишній (1784-1946) греко-католицький катедральний собор св. Йоана Хрестителя в Перемишлі з іще цілим куполом, демонтованим у 1996 р. задля більшої «полськости» панорами міста. – А. Ш.]

[Jerzy Nowosielski. Podwójne męczeństwo unitów. “Tygodnik Literacki” 1991, nr 3, s. 1,9.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Останнім часом, у зв’язку з тим, що греко-католики відновили свій статус офіційно й леґально існуючої Церкви як у нас, так і на теренах України, а також східної Словаччини, часто можна почути думки – і в пресі, і в засобах масової інформації, в країні і за кордоном, – мовбито уніатські церкви в Польщі насильно відбиралися православними в уніатів.

ТАНЕЦЬ ЖИТТЯ

[21 червня 2017:]

Знов доторк до самої краси життя, до краси, яка є водночас істиною. Це дійсно те, що – за Платоном – не дасться здефініювати, але дасться побачити. Споглядати зі щемом. Бо що таке проживання життя? Навіщо його проживати, доживати до старости? – якщо в процесі проживання забути про веселість, про танець, про справжній ритуал. Таки мав рацію Новосільський: давніші культури витворили спосіб давати собі раду зі старістю. Так, щоб у старості зберігалася краса і гідність людини. І навіть більше – якась Божественна, преображена Богом людськість, веселість, яка перемагає неміч ТАНЦЕМ. Танцем самого Життя.

МИСТЕЦТВО ЯК ЦАРСЬКЕ СВЯЩЕНСТВО

Слово Юрія Новосільського на конференції в Більську-Підляському

(29 травня 1991)

Sztuka jako kapłaństwo królewskie

wypowiedź Jerzego Nowosielskiego na konferencji w Bielsku Podlaskim (29 maja 1991)

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Я хотів сказати про один з головних струменів мого досвіду і моєї думки, так як вона розвивалася… Був період, коли я був дуже схильний осмислювати споглядання немовби в строго догматичних рамках того, що в Церкві сказано чи постановлено про мистецтво та про ікону… Але в даний момент я щораз більше відходжу від такого звужування проблематики через прив’язування її чи то до історичних, чи то до канонічних, чи то до догматичних – якщо хтось так хоче – рішень історичної Церкви.

Шановна громадо, я почав би, може, трохи з іншого кінця. Сказано, що світ прекрасний. Але де ж то написано і перевірено, що світ прекрасний? Світ не мусить бути прекрасний. Ми знаємо, що природа, що світ прекрасний – але краса не походить з емпірії реальности. Красу встановлюємо ми! То ми канонізуємо і возносимо реальність, яка може бути потворною у своєму зоровому впливі. Адже існують такі захворювання, коли споглядання зовнішньої реальности є тортурою! То якийсь наш центр сублімації – може, це наш осередок серця? – індиферентну в основі реальність, яку можна сприймати так або інакше, чинить реальністю прекрасною.

КАЖАН У ХРАМІ

Вийшла українською мовою книжка Кристини Черні - біографія Юрія Новосільського (Jerzy Nowosielski), великого українсько-польського художника і богослова-мислителя. З усією певністю можу сказати - мого духовного вчителя.

Думки Новосільського-мислителя впливали на мене в просто-таки фізичний спосіб: я читав його з 1990 року і горизонти розсувалися немовби в моїх грудях - горизонти розуміння людини, Церкви. спасіння. Новосільський - сміливо можу сказати - дав мені один з найважливіших ключів розуміння. Дякую Богові, що я тричі міг зустрічатися з ним особисто, перший раз у Львові, відтак двічі в Кракові.

Тішуся, що вдалася моя затія, коли я підбив Олеся Герасима - півтора чи два роки тому? - взятися за цей переклад. Бо, крім усього іншого, книжка Кристини Черні - це ще й першорядна література!

Видавництво «Книги – ХХІ», Чернівці 2015. 428 с. Офіційне оголошення про вихід книги буде 21 лютого, відтак вона з’являтиметься в книгарнях.