Ми не бачилися з ним море років. Тому я був радий побачити його знов, хоч не можу сказати, що тоді, в глибинах моря років, наші стосунки були чудовими й надихаючими. Він одразу вчепився в мене з масою питань, так що я не встигав отямитися від їх напливу. Я встигав тільки фіксувати їх не вельми приховану каверзність та його, колишнього приятеля, ніби-втомлену зверхність.
«І що, ти далі живеш у тому Львові?» «То ти далі працюєш у тому УКУ?» Я щось відповідав, я все ще намагався виражати радість зустрічі, але край моєї свідомости сиґналізував про небезпеку, немовби вказуючи: будь обережний! не виявляй подробиць! Бо свідомість тут же вхопилася за артикулярний займенник, зневажливий, поблажливий займенник «той». Мене питали – одразу висловлюючи співчуття: хтось іще живе у тому Львові?! хтось іще працює в тому УКУ?!
І нінащо здалися мої запевнення, що мені незле ведеться, що я люблю, попри все, свою роботу, надзвичайно люблю Львів. Бо хіба можна довести, що щось любиш, коли стоїш перед утомленим цинізмом, поп’ятдесятилітньою згірклістю, розчаруванням, возведеним у принцип?
А він же затягнув мене свого часу до семінарії! Як він мене повчав! Скільки говорив про покликання, терпеливість, згоду з Церквою – всього цього, на його думку, мені бракувало. Що ж, потім він став дияконом «у безженному стані». І ще більш розширив полотнище своєї католицької твердости.
А потім, не витримавши й двох років, я вийшов із семінарії, перервав із ним зв’язок. Моє життя пішло зовсім інакшими стежками, надзвичайно цікавими, але діаметрально відмінними від його ієрархічного шляху.
Я валандався по прокурених мистецьких майстернях, прибився до богеми, бігав по пиво, вино і горілку (часто моїм власним коштом) для геніїв сутерин. Надихався містикою львівських вулиць у різну пору року. Вшановував журналістів, які не могли пробитися навіть на реґіональну телевізію, але в моїх очах були безумовними ґуру. Провадив нескінченні перипатетичні бесіди – уздовж тих же львівських вулиць, від одної кав’ярні до іншої, часто сподіваючись, що кавою хтось почастує, бо негусто в нас було грошей, – з філософами, які не здатні були дописати курсову й через це вилітали з університету. Я пробував читати вголос і пояснювати книгу Іова германістові, що перебивався по дивних помешканнях, та режисерові-грузинові, що страждав агорафобією.
Всі ми були недовчені і вчилися одне в одного. Ми багато думали про дівчат (що, мабуть, було добре) і зовсім не думали про те, як влаштуватися в житті (що, мабуть, було зле). Ми вважали само собою зрозумілим, що життя розчинить двері перед нашими самоочевидними тріумфуючими талантами.
Життя гойдало нас цілком приязно в те найпрекрасніше десятиліття, коли тобі між 20 і 30, гойдало в бідності, на яку ми зовсім не зважали – бо нам вистачало трохи вина, багато вінілової музики між грузинським церковним триголоссям та проґ-роком, вистачало уваги дівчат, перед якими кожен з нас умів розпустити павичевий вахляр самопохвальби, майже не пов’язаної з реальними можливостями.
Я читав Іова друзям, але сам до церкви на богослужіння майже не ходив. Це тривало з осені 1992 до весни 1996. В ту ще засніжену весну я більш інтуїтивно, ніж осмислено, більш за певним ірраціональним поштовхом, ніж за ясним рішенням – спитав у широкобородого отця Ігнатія з Гаю, чи можна поспівати в студитській гаївській церкві на службах. Отець Ігнатій запитав мене тільки, чи знаю я гласи. Я знав усі прості («воскресні» та «самогласні») і трохи непростих – але не стільки всього знав, як тепер; тому перед кожною службою засідав за «напівники», проспівував удома незнані парадигми подобних і сідальних, усе по слов’янськи, а потім занурювався в магічну реальність живого богослужіння. Вона була незмірно магічною ще й тому, що до богослужіння мій шлях проходив крізь усе чудесне плетиво кайзервальдівських запахів і подувів – сам шлях до Гаю з міста був Проскомидією – попереднім положенням душі в інший стан, у спокій, у споглядання краси.
Відтоді я став щасливо роздвоєним. Залишилися майстерні, вино, дівчата, сумнівні письменники і режисери, а поряд з тим заіснувала Церква як чудо, як скарб серця. Такою я полюбив Її ще колись у юності і такою наново відкрив тепер. Церква-моралізатор, Церква-дисциплінатор, Церква-контролер поступилася місцем якійсь іншій Церкві. Церкві, яка просто БУЛА і яка відчувалася як найцінніше, як камертон повсякденности, як ключ розуміння.
Як перед тим я читав майстерняним геніям Іова, так тепер спрямував зусилля в інший бік. Повів цілий гурт монахів-студитів дивитися фільм Пазоліні про Христа (стримуючись уводити їх у ширший контекст творчости режисера). Три години читав уголос браттям фраґменти з «Гри в бісер». Переконував отця Ігнатія, що чергова богемна пара, яку я намовив піти вінчатися до Гаю, буде, о так, буде «ходити до Церкви».
Поступово, з кожним десятком кроків, відриватися від гамору Середмістя, підніматися в супокійні запахи і тиші дерев, відчувати наростання Присутности, прийти до царственної церковці, розкрити книги, виспівувати псалми, стихири і канони, потім іще піти до монастирка на запрошення «щось вкусити», радіти інакшості цих людей і навіть тому, що багато що мені їм просто годі пояснити, потім вертатися з пагорбів у Середмістя з сенсом, з ключем сенсу, з Разумінієм – мені дуже хотілося цим ділитися, втаємничувати в це інших. Однак я не знав як та й досі не знаю, попри всі здобуті навички і мудрості в цій царині, справді.
А тим часом він одружився і покинув дияконство. Мені шкода – не одруження, а втрати дияконства. Не знаю. як канонічне право тепер дисциплінарно вирішує це питання, але, здається, диякон, рукоположений у целібаті, якщо потім одружиться, вже не може служити. Чи не можна б якось інакше? Може, вистачило б відсторонення від служіння на певний період з можливістю повернення? Непохитність і «непорочність» ієрархічних шеренг – над усе? Навіть над пам’ять про трикратне відречення Петра?
Я наівно думаю, що мій приятель не був би тепер аж такий в’їдливий і зверхньо-поблажливий, якби далі дияконував. Може, я помиляюся. Може, навпаки, він був би ще гірший? Однак я доволі твердо переконаний, що подружжя стало йому на спасіння, бисть єму во спасеніє. Звісно, корпоративна етика робить усе, щоб цього не розпізнати, на те вона й корпоративна. Також я – ще більш наївно, мабуть – вірю в силу Присутности, Тиші, Сенсу, які сам літургійно відкрив, які стали на спасіння мені. Тому я нікого не позбавляв би шансу повернутися до солодкости літургійного служіння. Воно бо працює: зм’якшує серця, облагороджує помисли. Якби я не знав страшно прикрих священнослужителів, тяжких і токсичних у стосунках, які, попри це, дивовижно змінюються з бігом років і служіння, то не писав би.
Знаю випадок одного колишнього отця-василіянина, який одружився, перестав, звісно, служити, однак далі приходив на Літургію до тієї самої церкви. Те, що він далі приходить, обурювало багатьох: «Він же нас сповідав!»
Щось тут очевидно не так. Пастирі, які «згрішили» одруженням, не мають другого шансу? Але ж другий шанс отримав і Закхей, і Матей-Левій, і блудниця (не одна), і розбійник, і вже згаданий Петро. Та й що там другий шанс – шансів у Церкві Її Засновник заповів давати сімдесят разів по сім.
