ВИБРАНІ СТИХИРИ ДЛЯ ЛІТУРГІЇ ПЕРЕДОСВЯЧЕНИХ ДАРІВ

У цьому збірнику є стихири складних наспівів, які на цей момент я зміг зробити для літургії Передосвячених: складні подобні типу «Велія Креста» 3-го гласу чи «Преподобне отче» 5-го гласу, великі самогласні, наприклад, стихира «Днесь неприступний Істотою» або стихира Кассії у Велику Середу. Ясна річ, збірник з року в рік буде поповнюватися, я маю намір ще багато чого, як Бог дасть, зробити, але наразі добре, що є оце – в одному PDF-файлі.

ЛІТУРГІЯ ПЕРЕДОСВЯЧЕНИХ ДАРІВ – АНТОЛОГІЯ ПІСНЕСПІВІВ (МОНОДІЙНИХ ТА ПОЛІФОНІЧНИХ) ДЛЯ ХОРІВ І КРИЛОСІВ УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Цій моїй праці вже теж виповнюється рівно 10 років. Тим не менше, вважаю цей свій збірник – один з перших, мною виготовлених – цінною антологією. В ній можна знайти як загальнопоширені в Галичині піснеспіви Передосвяченої Літургії, так і багато незнаного або забутого. Є прекрасні версії «Да ісправиться», особливо чудесна гармонізація галицького мелізматичного наспіву, яку зробив владика Йонатан (Єлєцкіх); є піснеспіви з Львівського Ірмологіона 1904 року, з «Гласопіснця» о. Ісидора Дольницького, з усім відомої книжки «Церковні наспіви» Володимира Головка; є гармонізації ігумена Силуана (Туманова). Все в одному PDF-файлі.

NEVER MORE (сьогоднішній прекрасний текст моєї Дружини на триліття Гафійки)

У минулу суботу був день священомучениці Агафії…Сьогодні рівно три

роки, як у нас народилася третя донечка,

Гафійка…Агатка…Гафенятко…просто Фуся. З усіх трьох, хоч як це дивно,

вона планувалася і очікувалася чи не найдовше, через конкуренцію з

маминою дисертацією, однак при цьому потрафила стати несподіванкою і

випередити наші з Андрієм плани…Коли я ще була вагітною, мені

пророкували проблеми – мовляв, двоє ще куди не йшло, а троє вже таки

влаштують тобі веселе життя: вічна втома, і тотальний дефіцит всього –

енергії, часу, сили, сну, спокою, грошей, терпіння, нервів… Коли ми

поїхали народжувати, дві старші сестрички залишилися вдома самі і

трепетно чекали новин, а коли вона – ще безіменна – народилася, обидві

дуже тішилися…не відходили, вивчали мініатюрний новонароджений шедевр.

Спостерігали за мною місяць, два, три: рутина, плач (її), памперси,

годування, відбекування, прогулянки, прання, плач (мій)… А потім якось

Гальшка сіла біля мене і каже: «Мам, ну, ти ж вже не вперше…Ти ж вже

мала дітей…Ти ж вже знала, як це…Ну, то чому ти вирішила знов? Чому Ти

знову на це пішла?»

Запитала вона мене так не тому, що піддавала сумніву Гафійку, і не

через «сіблінгову конкуренцію», а тому що у нашої старшої доньки –

вроджений талант виплітати із суперечливих буднів глибокі богословські

питання, на які повсякчас губишся відповісти одразу. Якось вона,

приміром, довго плакала над тілом мертвої черепашки і розпитувала

мене, чи у Воскресінні тріснутий панцир у неї буде зцілений чи

залишиться таким? В нас навіть був цілий богословський консиліум на цю

тему. А якось, сидячи за обіднім столом і спостерігаючи за моїми

відчайдушними спробами розігнати «вселенський собор» мурашок із банки

конфітур, вона спитала: «Мамо, а мурашки знають, що ми – люди?» Це

питання і досі відлунює в мені, коли пробую образно пояснити комусь

таємницю Божого Воплочення. І на цей раз, у відповідь на питання про

маленьку Гафійку, я безпомічно зіронізувала: мовляв, народила, мабуть,

тому що люблю мучитися і страждати… Відповіді на правдиво глибокі,

тектонічні питання – прості, а тому побачити їх складно. Потім, коли

один студент запитав мене, навіщо Бог так жорстоко проекспериментував,

створивши світ і людину з вільною волею (що, хіба ж не знав, що

буде?), мені клацнуло і пуцлі зійшлися. Створив, бо не міг інакше. Бо

така природа Божа – творити з великої незбагненної любові,

нераціональної, неутилітарної, нерозсудливої любові, неземної і

готової стерпіти від творіння навіть заперечення і відторгнення Себе

самого... Десь із таких кришталиків дивакуватої любові народилася і

Гафійка. Але я навіть не про це. Я про інше…

Коли вперше бачиш власну дитину, переходиш перший рубіж nevermore:

більше не буде колишньої свободи, більше не буде відносної

безвідповідальності, більше не можна не рахуватися з потребами ще

однієї істоти. Це чималий удар по егоїзмові. Це виклик типовому

житейському «здоровому глузду». Потім на якийсь час настають конвеєрні

будні з золотими уривками сну. Всі довкола монотонним хором

підбадьорюють і нашіптують: ще трохи і вже сяде, ще пару місяців і вже

піде, ще пару тижнів і заговорить, вже скоро ходитиме на горщик, ще

трохи і піде в садок…а там не зчуєшся, і вже до школи. Складається

враження, ніби життя – це суцільні перегони наввипередки за

дорослішання дитини і «полегшення життя». І насторожують ті

«втішання», бо упускають з уваги оте найцінніше, трепетне відчуття

nevermore…

Останній день, коли годуєш дитину грудьми, останній раз, коли вона йде

гуляти у сплячому стані, останній раз, коли вона хитається, тримаючи

тебе за руку, останній раз, коли спить у маленькому ліжечку, останній

раз, коли просить тебе покупати її, останній раз, коли хоче на ніч

послухати казочку, останній раз, коли залюбки вчить з тобою уроки.

Якось твоя дитина пробереться у твоє ліжко, щоб погрітися в тебе під

боком і розсипе посеред ночі твої дорогоцінні сни, але потім може

більше ніколи цього не захотіти. Якось вона попросить тебе разом з нею

потанцювати під улюблену музику, але може статися так, що це буде

востаннє….І ти ніколи не знаєш, коли настане цей останній раз –

будь-який раз може раптом виявитися останнім на дорозі

дорослішання…щемко відлунюючи у серці безконечним nevermore…Тому

продираючись крізь хащі настирливих проблем і нестач, втоми і

циклічності, ціную кожну хвилинку, хоч би якою важкою вона була. Із

кількох іще nevermore зіткане усе наше батьківство? ціле наше життя? І

як важливо не поспішати їх проґавити.

Народження кожної із трьох доньок розширяло моє серце в геометричній

прогресії. Якщо я хоч на крихту стала мудрішою і чуйнішою,

вирозумілішою і уважнішою, то це тільки завдяки їхньому безперервному

навчанню мене бути мамою, бути просто людиною, вміти давати без

відсотків, завдяки їхнім безконечним іспитам мудрості і второпності,

котрі я раз-у-раз завалювала і знову мусила здавати. Це те багатство,

яке я би ніколи не змогла ніде купити. Коли кажуть, що не варто

народжувати дитину, бо маленька квартира, бо великі проблеми, бо не

вистачить грошей, бо «важкі часи», не вірю. Замалим і затісним

по-справжньому буває лише людське серце, завеликим буває страх

відкритися і довіритися Богові, не вистачати по-справжньому може

тільки любові, а «важкі часи» - це взагалі відмазка для тих, хто

зовсім не тямить в історії.

Сьогодні настало ще одне маленьке nevermore…вже більше не два. Гафійці

сьогодні рівно три. Вітаю з уродинами, серденько!

[Світлини з Нового 2017 року в Тимів]

ВЕЛИКИЙ КАНОН АНДРЕЯ КРІТСЬКОГО У ПОНЕДІЛОК ПЕРШОЇ СЕДМИЦІ ПОСТУ

Ось минуло рівно 10 років від того моменту, коли вперше в УКУ Великий Канон у перший день Посту ми виконали розспівом Києво-Печерської Лаври, проспівуючи кожен тропар кожної пісні з канонархом. Пригадую, що тоді, в 2007, зі мною в лівому крилосі співав прекрасним басом о. Юрій Аввакумов, натомість правий крилос очолювали о. Роман Ґаладза та о. Йоан Дацько. Ніби ще такі недавні часи, а вже немовби з якоїсь попередньої епохи, з попереднього життя...

Такий спосіб виконання Канону я запозичив з запису Свято-Троїцького Йонинського монастиря в Києві. В міжчасі сам зробив переклад (наразі тільки для понеділка). Ірмоси та кондак по слов'янськи. Ось тут PDF-файл.