Якщо хто любить добру стару класичну літературу, але не має часу читати добрі старі товсті романи, то можна звернутися до добрих екранізацій.
Уже вдруге - тепер із дружиною і дітьми - передивився Vanity Fair за Теккереєм. Гра акторів незрівнянна, жодної зайвої мізансцени, глибокий і неспішний хід акції. Чотири години чистої духовної насолоди.
Річ глибоко християнська, власне тому, що неспеціально християнська. Але, якщо придивитися, можна побачити цілий вахляр постатей-алегорій, які не втрачають, попри алегоричність, нічого із живообразности.
Беккі Шарп - тип холодної, вирахуваної душі, здатної начебто «йти по трупах», аби лиш завоювати високе становище у світі. Водночас Беккі - як Господній скальпель: вона виявляє всю фальш великосвітських цінностей, щось у ній є від темного пророка. Пророка в біблійному розумінні, себто не стільки ясновидця, скільки того, хто виводить на яв правду - або словами, або діями. Беккі оголює великосвітську марноту діями, хоч і сама шалено пнеться до її соціальних вершин. Дуже цікаво, що в кінці, коли вже глядач не сподівається від неї нічого доброго, тільки ще одного підступу, вона раптом проявляє великодушність - тут Теккерей геній на всі часи. Беккі можна потрактувати як алегорію дій пристрасти у людській душі.
Амелія Седлі - образ дуже доброї, довірливої, але - сліпої душі. Душі, неозброєної духовно, як ми кажемо в Галичині, немудрої. Вона - ходяча притча про потребу досвіду і розуму, які спомогли б природжену доброту.
Добін - мабуть, єдиний до кінця позитивний персонаж. Утілення чеснот. Ілюстрація фрази з Приповідок Соломонових: «Розумний чоловік мовчить». І цікаво, що Добін - неуспішний, програний тип. Лузер. Він є алегорією НЕУСПІШНОСТИ ХРИСТИЯНСТВА. Уявіть собі Єфрема Сиріна, наприклад, у Верховній Раді. І ця неуспішність Добіна, як і неуспішність християнства - ПОЗИТИВНА. Він активно допомагає багатьом людям, він виявляє геройство у битвах з Наполеоном, він безмежно вірний і чесний. І мудрий, на відміну від Амелії! Саме тому мусить немовби перебувати в тіні подій, трохи як сумний ангел-хранитель, трохи як присутність самої Правди Божої у до тла сфальшованому світі. «Успішним» він бути не може. Бо чи був би успішним, прийшовши до нас сьогодні, Ісус Христос?
Коротше, я тільки дрібку всього розказав про великий твір, яким є «Ярмарок суєти» Вільяма Мейкпіса Теккерея. Якщо не читаєте Добротолюбія - дивіться це!
В багатьох церквах та спільнотах УГКЦ в останні роки щораз більше стає присутньою практика поцілунку миру (а радше - привітання миру). Якоїсь одної форми цієї похвально відроджуваної практики не існує, священноначаліє на цю тему, ясна річ, мовчить, тож кожен парох/адміністратор/капелан вирішує на свій розсуд, як це практикувати - єлико аще кому Дух по наїтію дхнет... Оскільки, як пише Юрій Новосільський, «літургійний дар - дар нечувано рідкісний», нечисленні спроби введення поцілунку миру часто не витримують критики.
В деяких спільнотах усе обмежується потиском руки - наслідуючи римо-католиків - після виголосу «Возлюбім один одного, щоб однодумно визнавати», під час співу «Отця і Сина і Святого Духа, Тройцю Єдиносущну і Нероздільну». Ставлю під сумнів потиск руки - в нашій культурі це занадто формальний жест, який часто нічого не означає, крім сухої ввічливости. З іншого боку, що запропонувати? Цілування один одного в обидві щоки? - підозрюю, що саме з остраху перед двозначністю такої практики поцілунок миру вмер у Візантійській Церкві. На мою думку, найкращою формою, яка не була б сухою і воднораз не надто «ризикованою», було б цілування один одного в плече, як це й роблять священики (за іконостасом поцілунок миру не вмер). Жартома я колись іще назвав це «розминанням голів». Назагал тут принциповою має бути, з одного боку, щирість жесту, з іншого - його благоговійність.
Отже, повторюю, в деяких спільнотах/парафіях це відбувається як дві паралельні акції: після дияконського виголосу «Возлюбім...» окремо вітаються між собою вірні, окремо - священики.
Однак існує також спроба об’єднати ці дві акції. Вона присутня в церкві Блаженних Мучеників на Стрийській 29 у Львові (т. зв. дерев’яна церква УКУ). Введена була ця практика в час, коли Духовно-Пасторальним Відділом керував о. Юрій Щурко, зберігається і досі.
В церкві на Стрийській священики під час промовляння Символу віри (не після «Возлюбім...», а ледь пізніше, після наступного виголосу «Двері, двері! В премудрості, будьмо уважні») виходять ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА до народу і роблять обхід довкола храму вірних, щоб подати руку кожному з присутніх. Поцілунку не передають, тільки потискують руку. Зробивши обхід, знову ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА вертаються назад у святилище. Переважно це займає ввесь час, поки промовляється Символ віри. Мені добре відомо, що не всі з ієреїв - працівників УКУ підтримують саме таку практику, хоч, мабуть, серед них нема нікого, хто взагалі заперечував би поцілунок миру на літургії як такий.
Особисто я до саме цієї «стрийської традиції» ставлюся неґативно. І, перш ніж висловлю свої заперечення і пропозиції, одразу передбачаю, що мої арґументи ex spiritu missae ледве чи будуть сприйняті. Тим не менше ось вони в дуже короткому викладі.
По-перше. Входи і виходи ЧЕРЕЗ ЦАРСЬКІ ВРАТА у візантійському обряді не є частим явищем - в сенсі «коли собі схочу, тоді і ввійду, і вийду». Ці входи-виходи завжди маркують особливу вагомість, урочистість моменту. Звісно, поцілунок миру - це теж дуже вагомий момент, не буду заперечувати. Але чи варто задля нього робити після Великого Входу - «Великий Вихід»?
По-друге. Що робити з таким поняттям, як літургійна чистота рук? Священикам байдуже? Ми вже настільки новозавітні, що це поняття викидаємо? Бо ж виходить, що перед самим початком центральної частини Літургії, перед Євхаристійним Каноном, за хвилю перед тим, як священик руками торкатиметься Чаші, він масі народу тисне руки. Якщо ритуальні «обмеження» вже нас не стосуються, то, мабуть, доведеться мені ставати кантором у синагозі. Очевидно, до Новго Завіту я не доріс.
Тепер звернуся до практики Вірменської Апостольської Церкви. По-перше, тому, що добре її знаю, по-друге - і це особливо важливо - поцілунок миру з вірменської літургії ніколи не зникав, відповідно вірменам-християнам не треба було його відроджувати, вигадуючи при цьому різні чудасії.
У вірменській Божественній Літургії (по-вірм. Сурб Патараґ) після Великого Входу є коротка єктенія, а відтак диякон, вийшовши на середину простору між вівтарним підвищенням і храмом вірних, дуже урочисто виголошує розспівом: «Привіт передайте один одному в поцілунку святому, а ви, що не можете причащатися, відійдіть до дверей і моліться!» (всюди з давньовірменської - мій дослівний переклад). Хор починає співати спеціальний гімн поцілунку миру св. Нерсеса Благодатного, диякон хвилю чекає на благословення ієрея з вівтарного підвищення. Отримавши благословення, він (диякон) іде до вірних і обіймається з ними по черзі (практикується поцілунок у плече, про який я згадував вище). Вірні в геометричній прогресії передають поцілунок миру навзаєм один одному. Натомість літургісант - чи священик, чи єпископ - з вівтарного підвищення не спускається. Він «передає» благословення на поцілунок від престолу. Якби не було диякона, то замість нього перед вівтарне підвищення виходить один із старійшин-мирян, він же, отримавши благословення з вівтаря, йде передавати поцілунок народові Божому. Заувага: усе це, як я вже написав, відбувається під спів спеціального піснеспіву, який триває достатньо часу, щоб вірні могли обійняти один одного.
Неможливо передати той дух взаємної радости і благодаті, який панує на вірменській літургії саме в час поцілунку миру. Піснеспів св. Нерсеса - віршований і римований:
Христос посеред нас явився,
Сам Сущий Бог між нами возсідає,
Миру голос зазвучав,
дано веління про святий поцілунок.
Церква єдиною душею стала,
поцілунок дано для повного її єднання.
Ворожнеча щезла,
Любов усеохопна розлилася!
Ну ж бо, служителі, піднесіте голоси!
Воздайте хвалу єдиними устами
Єдиносущному Божеству,
яке священнословлять серафими!
Як можна було б - на мою нескромну думку - використати цей вірменський досвід - досвід Церкви, яка, будучи Східною, ніколи поцілунку миру з літургії не тратила?
Моя пропозиція така:
Диякон: Возлюбім друг друга, щоб однодумно визнавати.
Люди співають: Возлюблю Тебе, Господи, кріпосте моя, Господь – твердиня моя і прибіжище моє. Отця, і Сина, і Святого Духа, Тройцю єдиносущну і нероздільну.
Якщо є диякон, він виходить на солею, обертається лицем до престолу і чекає на благословення священика. Священик благословляє його. Тоді диякон «іде в народ», обмінюється з людьми (найближчими до нього, не конче з усіма) поцілунком у плече. Руки не подає! До закінчення співу «Возлюблю Тебе, Господи...», об’єднаного з наступним: «Отця і Сина і Святого Духа...» він повертається і виголошує:
Двері, двері! В премудрості будьмо уважні.
Вірні - Символ віри
Якби не було диякона, то ПЕРЕД солею (не на неї) стає хтось із старших і шанованих у парафіяльній спільноті мирян. ВІН отримує від священика благословення і йде в народ.
Заувага: звичай співати стишок «Возлюблю Тебе, Господи...» існує в греків, щоправда для архиєрейських літургій. Вони мають для нього масу розспівів, коротших і довших.
Ще одна заувага: на великі свята замість стишка «Возлюблю Тебе, Господи...» можна було б співати щось інше. Приміром, на Пасху - стихиру «Воскресіння день, і просвітімся торжеством», на Різдво - стишок «Все днесь радістю сповняється: Христос родився від Діви». Пропозиції на цю тему стосовно кожного великого свята я легко міг би розробити.
Для ілюстрації, як це відбувається на вірменській літургії, подивіться ось це відео. Обряд поцілунку миру - від 12-ї хвилини:
Мистецтво в Церкві - як те пшеничне зерно, про яке говорив Ісус у притчі. Не вийде нам зробити церковне мистецтво, просто принісши до храму зі світу ґітару, синтезатор та перкусію. Тоді непреображений світ підмінить собою храм.
Мистецтво в Церкві - як слово, що виросло з безмежного мовчання. Таке слово буде вагоме. Його не можна підміняти світським торохтінням на церковно-благочестиві теми.
Мистецтво в Церкві - як глибокий спокій, у який переріс нестерпний біль. Як світанок, що, здавалося, вже ніколи не настане, але ось він, ось його царственне світло.
О ви, спеціалісти з екуменізму! Завсідники вчених конференцій! Поглинателі кав та чаїв на кофі-брейках! І просто, реальні пошукувачі справжніх екуменічних контактів! ПОДИВІТЬСЯ це! Разом музикують одвічні вороги - християни і мусульмани. І де? - в Константинополі, в Святій Ірині! І як? - на два крилоси, з одного боку хор мусульман, з іншого - візантійський хор під орудою Лікургоса Ангелопулоса. Краса неймовірна! Отже, це - можливо. Не ворогувати - а восхваляти Господа. О, від скількох «екуменічних» словопріній вартніший один такий концерт! Таки може мистецтво перемагати нездоланні бар’єри.
Дорогі друзі! Є певна таємниця, яка стосується речей катехитичних. Таємниця ся полягає в тому, що дивовижним чином агностики та атеїсти, прагматики-скептики-позитивісти (і, ясна річ, постпозитивісти з постструктуралістами – nie wiem co to jest) здатні глибше передати основоположні християнські думки, чи то пак месиджі. Скільки б я не читав Катехизм УГКЦ («Христос – наша Пасха»), от таке от оповідання атеїста Герберта Велза промовляє мені більше і, хоч уперше я прочитав його добрих 30 рр. тому, досі хвилює. Про що промовляє? Та от про притчу, коли запрошував Господь на бенкет, а всі запрошені знаходили різні відмазки, аби не прийти. Десь 8 років тому я переклав те оповідання, і тепер пред’являю на Ваше недільне (понеділкове і т. д.) читання. Одинадцять вартісних сторінок.
Герберт Велз
Двері в стіні
(Herbert
G. Wells. The Door In The Wall. 1911)
Переклав Андрій Протопсалт
1
Місяці
три тому, якось увечорі, в атмосфері, що дуже схиляла до інтимности, Лайонел
Воллес розповів мені історію про “двері в стіні”. Слухаючи його, я нітрохи не
сумнівався в правдивості його розповіді.
Він
говорив так щиро і просто, з такою чарівною переконаністю, що важко було йому
не повірити. Але вранці в себе вдома я прокинувся у зовсім іншому настрої.
Лежачи в ліжку і перебираючи в пам’яті деталі розповіді Воллеса, я вже не
підпадав під чар його неквапливого, проникливого голосу, коли за обіднім столом
ми сиділи віч-на-віч, під м’яким світлом затіненої абажуром лампи, а кімната
довкола нас потопала в примарному півмороці і перед нами на білосніжній
скатертині стояли тарілочки з десертом, сяяло срібло та різнобарвні вина в
бокалах, і цей яскравий, затишний маленький світ був таким далеким од
повсякденности. Але тепер, у домашній атмосфері, історія ця видалася мені
цілковито неймовірною.
–
Він містифікував мене! – вигукнув я. – Але ж і спритно це в нього виходило! Від
кого іншого, а вже від нього я ніяк цього не очікував.
Написавши про практику щоденного молебня в УГКЦ, я, звісно, усвідомлював, що, як то кажуть, «наражуся». Ця практика стала такою повсюдною, що публічно ставити її в нашій Церкві під сумнів – майже те саме, що сьогодні в центрі Севастополя заговорити голосно по-українськи. Однак, як великий грішник, я також переконаний, що часом незначна меншина може мати рацію проти «більшини». Тому в цьому випадку волію належати до меншини.
А суть проблеми ось у чому: УГКЦ надто привчила себе в літургійній сфері до спрощень, псевдопростоти і псевдонародности. Літургійна сфера не плекається взагалі, хіба такими вар’ятами, як я, грішний, та кілька моїх близьких друзів. А назагал панує принцип: якщо можна обійтися простим і примітивнішим, то най так і буде.
Служити вечірню з текстами Цвітної Тріоді ВАЖЧЕ, ніж відправити маївку. Тож обійдемося маївкою. А «найкраще», відправимо ввечорі Службу Божу, а потім маївку. Якщо можна купити образок, то нащо нам ікона. Якщо нема дяків, які могли б співати складні розспіви подобних, ірмосів і т. п. - ну то обійдемося й без того. Може, й дяківської школи як такої не треба, адже самуїлкову Службу Божу може від біди заспівати хто-небудь.
У результаті - в УГКЦ поступово зникають богослужіння добового кола, нема кому їх співати, скоро не буде кому й навчити їх співати, бо ж і мені на голову цегла може впасти... Лишається тільки вервечка Служб Божих та молебень. І треби.
А могло б у нас бути кілька шкіл літургійного співу. Тепер НЕМА ЖОДНОЇ. Могло б існувати з десять іконописних шкіл, а не ОДНА, що існує на ентузіазмі її творців при УКУ.
Праця в Господньому Винограднику вимоглива, але й обдаровує гойно. На це й пробую звернути увагу, бо ми, галичани-католики, любимо спочити в самозадоволенні...
Насамперед, читачеві треба мати на увазі, що я не противник молебня до Богородиці як такого, щобільше, я дуже люблю текст із Часослова – Теостирікта Монаха молебень «во всякой скорбі душевній і обстоянії». Але я рішучий противник ЩОДЕННОГО ТРАВНЕВОГО молебня, посвяти цілого місяця Діві Марії і т. д. Тепер до справи.
Маївка – паралітургічна практика західного походження. Нагадаймо історію її на Заході.
В Західній Церкві I тисячоліття травень як місяць Марії святкували радше спорадично. Лише на зламі XIII і XIV ст. з’явилася ідея присвятити цей місяць Марії. Першим, хто кинув таку думку, був іспанський король Альфонс X (король Кастілії і Леону в 1252-1284 рр.). Цей владоможець запрошував брати участь у травневих набоженствах, сам подавав приклад, рекомендував своїм підданим збиратися в травні вечорами на молитви довкола фігур Матері Божої. Пропаґували подібну практику також німецькі містики пізнього Середньовіччя і Ренесансу.
Однак автором травневих набоженств як таких історично вважається єзуїт о. Ансоляні (1713). Саме він у королівській каплиці в Неаполі щоденно в травні влаштовував концерт пісень на честь Божої Матері. Концерт закінчувався благословенням вірних Найсвятішими Тайнами.
Найбільшим апостолом травневих набоженств уважається єзуїт о. Маццареллі. 1787 року він видав брошурку, в якій пропаґував маївку, ба більше, розіслав її всім єпископам Італії. Сам у Римі запровадив це набоженство у знаменитій єзуїтській церкві Іль Джезу, хоч формально на той момент орден єзуїтів не існував, скасований папою Климентом XIV у 1773 р. Маццареллі відправляв маївки і в Парижі, куди супроводжував папу Пія VII на коронацію Наполеона Бонапарта. Пій VII «обдарував» травневе набоженство відпустами. Наступні відпусти до маївки – вона складається в Західній Церкві з Літанії Льоретанської, «науки» священика та благословення Найсвятішими Тайнами в кінці – приписав 1859 р. папа Пій IX. У середині XIX сторіччя маївка прийнялася в майже всіх «католицьких» країнах.
Чому в Східній Церкві відправа маївки неприпустима? (Повторюю: йдеться про ЩОДЕННУ практику в травні, а не про молебень до Богородиці взагалі.)
ПО-ПЕРШЕ. Одна з причин виникнення і розвитку маївки на Заході - убозтво західної церковної гімнографії. Маївка намагається там це убозтво якось компенсувати. На Сході натомість такої проблеми ніколи не було. У нас існує незміренна кількість прекрасних, глибоких, поетичних і повчальних марійних гімнографічних текстів. Практично кожен ряд піснеспівів закінчується Богородичним – зверніть увагу хоча б на Богородичний-догмат у кінці ряду стихир Великої Вечірні. І добове коло, і річне коло рясніє чудовими зверненнями до Богородиці.
ПО-ДРУГЕ. Східна марійна гімнографія дуже вивірена і витримана в поетично-христоцентричному ключі. Це закодоване в високій поезії – високе богослов’я. Повторюю: воно супроводжує ВСІ денні і річні молитви. Мета такої щедрої присутности марійних піснеспівів - утвердити і свідомість, і підсвідоме релігійне чуття людини в істинному, правильному богопочитанні. Натомість західна марійна поезія надто часто межує з ідолопоклонством, а часто й переходить цю межу. Чим усі ці придорожні фігурки Діви Марії, часті і в нас у Галичині, відрізняються від фігур індуїстських? Що таке - ці всі зіроньки довкола голови Марії, відсутність Отрока-Христа в Її обіймах, як не сумний зрив зі справжнього вшанування в примітивне ідолопоклонство?
ПО-ТРЕТЄ. В Східній Церкві маївка затьмарює і, по суті, руйнує пасхальну тематику, таку важливу якраз у травні. Адже на травень переважно попадають тексти і піснеспіви з Цвітної Тріоді, де кожен тиждень ми святкуємо - день за днем - велич і дар Пасхи, Вознесіння, П’ятдесятниці. Цвітна Тріодь містить багатюще суцвіття євангельських тем і образів, з якими не зрівняється жодний вбогий молебень. Бо ж не просто Пасха, Вознесіння і П’ятдесятниця: ми щодня медитуємо над різними аспектами цих свят: явління господа Томі й іншим учням при замкнених дверях (тиждень Томи), біг мироносиць до Гробу (тиждень Мироносиць і Йосифа Благообразного), зцілення паралітика (тиждень розслабленого), тема Христа – Води Живої (Переполовинення), розмова з самарянкою і т. д. Це все має відходити в тінь задля ідолопоклонського молебня?!
(Чергове повторення: звернення до Богородиці є постійним контрапунктом у всіх цих темах, Матір Божа з нашої молитви в ці прекрасні тижні нікуди не дівається!)
Від одного розумного і дуже відданого душпастирській праці священика я чув такий арґумент «на захист» маївки: на неї приходить більше людей, ніж на вечірню, отже є можливість «щось їм сказати» – себто проповідувати. Але такий підхід інструменталізує богослужіння, перетворює його на знаряддя «для чогось іншого», на формальність, яку ми «відправляємо», як потяг з вокзалу.
Отже, повсюдна присутність маївки в УГКЦ, те, що ніхто з клиру, ні ієреї, ні єпископи, зараз не ставить під сумнів цю практику (підіть до катедри св. Юра - і наслухаєтеся там про «Матінку Божу», «Фатіми» і «Люрди»), – свідчить про те, що ми знову як Церква марнуємо власне літургійне багатство, заміняючи його підробками під Захід. То, може, мали рацію ті з духовенства, хто на початку 90-х заперечував літургійне вживання слова «православний»? Може, варто назватися УНКЦ – Українська Народно-Католицька Церква.
