Юрій Новосільський (1997)
[Jerzy Nowosielski. Ortodoksja
żywiąca się herezją. “Res Publica Nova” 1997, nr 3, s. 12-13.]
Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк
Мені самому важко
поставити проблему «селективности» у сприйнятті усталеного канону
римо-католицької доктрини, тому що я належу до іншої «ортодоксії» –
візантійсько-слов’янської. Хоч це дві різні «ортодоксії», думаю, що знаю
проблематику цієї другої настільки, що до певної міри можу зрозуміти проблеми
римо-католиків.
Текст, який запрошує
мене до дискусії, торкається головним чином певної редукції індивідуального
сумління у відношенні до усталеної норми, не стільки догматичної, скільки радше
доктринальної. Такі підходи відомі на Заході. Це називається ситуативною
етикою. Я запропонував би іншу назву: «особиста етика», індивідуальна етика.
Дехто називає її «живою етикою» на відміну від нормативної етики, пов’язаної з
обіговим на Заході поняттям так званого природного права.
Звідки беруться
такі підходи? Чи тільки з толерантности до наших слабостей і відхилень від
«об’єктивної» істини тієї чи іншої ортодоксії? Адже ці підходи не завжди випливають з
поблажливости і вибачливости до наших індивідуальних ситуацій.
Тут треба
пояснення. В римо-католицькій системі, звісно, існує логічно зв’язне богослов’я
«відкуплення». Остаточного вигляду, як то зазвичай буває в ортодоксіях, надав
йому Лютер, єретик. Треба здати собі справу, що богослов’я «відкуплення»
глибоко антропоцентричне. Що це мало б означати? Те, що традиційне
християнство, приймаючи біблійну оповідь про Рай, прийняло цей міт за опис
історичної ситуації нашого біологічного виду. Час Ренесансу, з XIII до XVI
сторіччя, був так глибоко гуманістичний (читай – антропоцентричний), що до
числа казок занесено ангелів, себто тонкі буття, і злегковажено тексти, які стосуються первісної космічної катастрофи. А катастрофа ця заіснувала в лоні
Всевишнього Бога, наскільки, звісно, ми можемо мати якесь поняття про
Бога. Ми звикли говорити: «Господь Бог», а проте це щось інше, ніж таємничий
«Отець» Христа, про якого ми не знаємо нічого. «Покажи нам Отця», – просить
апостол, а Ісус відповідає – достатньо вам бачити Сина. Є у візантійській
літургії певний специфічний поділ: там є три частини, тоді як у літургії
Заходу тільки дві – літургія оглашенних та «літургія вірних». Перша частина
візантійської літургії розвинулася досить пізно, остаточного вигляду вона набула лише в другому тисячолітті. А це – найтаємничіша, містагогійна частина
всієї євхаристійної літургії, вона, хоч і зарезервована для священика, проте через
відсунення завіси в царських вратах краєчок цієї таємниці вділяється всім
вірним. Текст цього вступного священнодійства стосується космічної ситуації поза «нашою
історією». Описує щось немовби перед початком нашого емпіричного світу. Прикметно, що лише
наприкінці він звертається до Різдва Христового – а починається Оповіддю про
якусь таїнственну Жертву. Жертвується Агнець Божий, ми про Нього нічого не
знаємо: «Рід Його хто оповість?» Так от, цей початок зовсім не
антропоцентричний. Жертва з когось (з агнця) приноситься невідомо за що і кому.
Як довго існує
релігійна думка нашого біологічного виду, так довго вона пов’язана з поняттям
жертви. То були жертви з людей, але і з тварин. Сенс жертви бував
раціоналізований, але по суті завжди залишався таємничим. Навіщо ця жертва, хто її вимагає і хто справді прагне? Є одне відгалуження індуїзму,
даїнізм[1], який стверджує, що божества (божество) – в своїй природі
неморальні, байдужі до добра і зла. То тільки людина, створена тими божествами – моральна. Її завданням є аскеза, страждання, жахлива жертва – жахлива настільки, щоб вона могла пом’якшити «сумління богів» і змусити тих богів
чинити добро. Таке бачення є для нас, християн, з першого погляду далеким – але
тільки з першого погляду, бо «Син Чоловічий»[2] теж мусить багато
страждати перед обличчям «Отця Небесного», що дуже далекий, дуже
непізнаваний, а в момент остаточної жертви «Сина Чоловічого» Його вже, по суті, нема. Мовчить. В такій перспективі християнський антропоцентризм начебто
виправданий. Але ж і дорога до людського жертвоприношення (сина людського) спершу йде через страждання, жертвування незліченних живих істот. Ці страждання
підготовляють жертву «Сина людського», в якій сповнюється кульмінація
свідомости жертви. Ціль жертви залишається й далі нерозгаданою таємницею. Однак
усе єднає нас із жертвою інших живих створінь. Їх жертва так довго передувала
нашій жертві, жертві сина людського.
Ми в нашій
християнській релігії цього не розуміємо. Чому? Може, ми маємо «злу релігію»,
релігію, яка створює образ якогось розгніваного Бога (Господа Бога), деміурга,
якому ми щось винні (але не відомо, що), і лишень жертва Його Сина здатна
втихомирити Його гнів. Такою є перспектива свідомости багатьох християнських
ортодоксій, головним чином західних.
Вони раціоналізують
поняття вини (гріха), відшкодування за гріх[3], а ввесь тягар жертви складають на «Сина Чоловічого», який стає «Агнцем», жертвуваним перед обличчям «Господа
Бога», деміурга, в той час як його Отець Небесний мовчить, Він відсутній. А
може, є так, що ортодоксія, все одно яка, чи римська, чи візантійська, не
стільки переростає індивідуальну релігійну свідомість людей нашого часу,
скільки до неї не доростає? Може, людина нашого покоління не стільки «гірша»
від релігії, яку ісповідує, скільки просто «краща» від цієї релігії? Ну, це вже
зовсім незносна ситуація. Якщо та релігія, яку я ісповідую, «гірша» від мене
самого, то вона стає просто невірогідною.
Такі «незносні»
стани являють собою всю історію розвитку релігійної думки з незапам’ятних
часів. Індивідуальне сумління завжди виходило поза рамки, які ставила
переживанню sacrum колективна свідомість. Чим же, врешті-решт, був вихід
Авраама зі свого середовища, чим було просвітлення, стан Будди у відношенні до
такої багатої релігійної традиції індуїзму? Уважніше аналізуючи процес
релігійного дозрівання нашого біологічного виду, доходимо до висновку, що це
завжди проблема Старого і Нового Завіту. В юдеохристиянській традиції Старий і
Новий Завіт – то дві епохи розвитку релігійної думки в історичному часі. Але чи
справді? Чи в Старому Завіті не знаходимо ми слідів, а може, й могутніх
маніфестацій народження свідомости «Нового»? Та й у Новому Завіті – скільки ж є
реліктів старої свідомости, того власне Старого Завіту! Тож насправді «Старий»
і «Новий» – то не тільки дві історичні епохи, але також два стани нашої релігійної
свідомости, завжди актуальні, ті самі в часи Авраама, Пророків, Павла з
Тарсу, александрійських письменників, Йоана Золотоустого, Григорія Палами,
Лютера, врешті-решт – актуальні в нашій свідомості. Кожна людина з живою
релігійною інтуїцією мусить бути водночас ортодоксом і єретиком.
Як це поєднати?
Можливо, добру, хоча дещо цинічну пораду дають тут російські хлисти. Так довго,
як можеш, удавай ревного «православного», аж поки прийде момент, коли муситимеш
відкрито визнати свою власну істину. Тоді будь готовий до мучеництва. В цьому
нема нічого дивного. Ортодоксія завжди суспільна, спирається на якусь
об’єктивну норму. Єресь завжди «приватна», моя, особиста, я мушу її любити й
ісповідувати, але не маю права нікому її нав’язувати. Нав’язувана єресь негайно
стає «мініортодоксією», часто дуже аґресивною. Ортодоксії можуть дискутувати, а
навіть боротися одна з одною. Годі боротися з особистою єрессю. Щоб
роздягнутися – треба спершу одягтися. Зодягається людина в обладунок
ортодоксії. І з таким зодягненим в обладунок рицарем інший рицар може боротися.
Але як боротися з роздягненим, «приватним» єретиком? Адже його єретичне знання
– непередаване. Якби він хотів його передати, зоб’єктивізувати, він би неминуче
його знищив. Це справжні arcana fidei[4], це та таємниця, повністю
наша, яку ми самі переведемо через поріг смерти. Який же висновок? Хай живуть
ортодоксії! Вони необхідні, а при тому насичені езотеричним знанням приватної
єресі.
Примітки перекладача:
- ↑В польському тексті dajinizm. Невідомо, про яку течію індуїзму йде мова. Найближчим до думки автора, на мою думку, був би джайнізм, і, можливо, в польському тексті просто помилка.
- ↑В польському тексті автор уживає паралельно обидві форми: і Syn Człowieczy (Син Чоловічий), і Syn ludzki (Син людський – друге слово з малої літери). Зберігаю цю особливість і в перекладі.
- ↑В ориґіналі тут традиційне поняття zadośćuczynienie (satisfactio).
- ↑Тайни віри (лат.)
