«GŁOS PANA» СТАНІСЛАВА ЛЕМА: НОТАТКИ З ТРАВНЯ – ЧЕРВНЯ 2017

Редукція людини до якогось її прояву, зведення всього її

духовно-тілесного феномену до одного, начебто вирішального важеля. Про

це багато писав у своїх щоденниках Шмеман, називаючи такий підхід pars

pro toto – підміна цілого частиною, видавання частини за ціле. Давно

вже це стало звичним прийомом суч. літературознавства: скандалізація

видатних письменників через вишукування в них – за піснею Гадюкіних –

«тілесних гріхів».

Але про це писали не тільки віруючі, як протоієрей Александр Шмеман.

От що пише про це агностик і майже атеїст Станіслав Лем у романі «Głos

Pana». 1970 рік. український переклад Л. Білик:

«Психоаналітична концепція вбачає в людині тварину, осідлану

сумлінням, що призводить до фатальних наслідків: тварині дуже незручно

під таким благочестивим вершником, а вершникові теж не ліпше, бо його

зусилля спрямовані не тільки на те, щоб приборкати тварину, а й на те,

щоб зробити її якомога менш помітною. Концепція, згідно з якою ми

маємо в собі старого звіра, осідланого новим розумом, – це зліпок

мітологічних примітивів.

[...] Нам хтозна вкотре показують демона й ангела, звіра й бога, що

сплелися в маніхейських обіймах, і людина ще раз виправдовує сама себе

як місце боротьби сил, що проникли в неї, сповнили її і борсаються в

її шкірі. Скандали мають пояснити нам людину, а вся драма її існування

розігрується між свинею і тим субліматом, на який можуть перетворити

цю свиню зусилля культури.»

[4 червня 2017 – в неділю П’ятдесятниці:]

Мабуть, утретє перечитую «Głos Pana» Станіслава Лема. Роман – тренажер для м’язів інтелекту і духа. А востаннє я читав його десь у 1997-1999 роках. Може, на рік-два пізніше. Про різницю перспектив із VI глави:

«Якби ми жили у мільярд разів повільніше і у стільки ж разів довше, якби секунда дорівнювала цілому століттю, ми напевно вважали б земні континенти ПРОЦЕСАМИ, побачивши на власні очі, як швидко вони змінюються: вони рухалися б перед нами незгірш від водоспадів чи морських течій.

А якби ми жили, навпаки, у мільярд разів швидше, то прийняли б водоспад за ПРЕДМЕТ – бо він уявлявся б нам чимось надзвичайно нерухомим і незмінним.»

Тим дивовижніше постає в свідомості завтрашнє свято – бо ж завтра співаю утреню, потім прекрасну вірменську Літургію, потім ще й вечірню з коліноприклонними молитвами (вже не вірменську). Що означає, все-таки, оце зіслання Святого Духа, якщо розумієш, наскільки обмеженою і зумовленою є людська перспектива сприйняття явищ? Ніби ясно, з одного боку: щоб кожен вірний міг у Христа зодягнутися, плекати в собі думки Христові (Посл. до Филип’ян) – треба було зішестя Духа; з іншого: ще раз погоджуюся з Мєнєвською думкою, що ми перебуваємо щойно на порозі, на зорі християнства. І по-третє: наскільки ж більше відповідає дивовижності цього свята саме архаїчний, немовби з іншого виміру, з іншого часопотоку – з того, де навіть водоспад стає нерухомим – чудесний ритм слова:

Пречисте, нескверне, безначальне, невидиме, непостижиме, неізслідиме, непремінне, непобідиме, неізчетне, незлобиве Господи, єдин іміяй безсмертіє, во світі живий неприступном: сотворивий небо і землю, і море, і вся созданная на них, прежде єже просити, всім прошенія подаваяй...

[7 червня 2017:]

Коли в 1970 році Лем написав це, мені не було й року. Однак цілком актуально і для року найсвіжішого:

«Наші знання є велетенськими лише для людини, а не для світу. На наших очах утворюється й невблаганно збільшується прірва між передовими, що безупинно розвиваються, технологіями й біологічною природою людини; прірва, яка поділяє людство на збирачів інформації з усіма її розгалуженнями і на численні юрби перетравлювачів інформаційної жуйки, котру для підтримання рівноваги в їхніх головах обробляють так само, як кормову масу для засвоєння худобою. Розпочинається велике перетворення людей на мурашок, – бо вже перейдено (ніхто достеменно не знає, коли) той поріг, за яким розум окремої людини ніколи не зможе охопити весь запас нагромаджених знань.» (Głos Pana, XI)

Творчість Станіслава Лема лише через непорозуміння називають науковою фантастикою. Точніше, це одна з вельми небагатьох справді наукових фантастик, де наука не відіграє лише ролі чаруючого тла для божевільного і повністю невірогідного сюжету – як у масі псевдонауково-фантастичної писанини. Тому в Лема ідеї є або пророчими, або наводять жах своєю реалістичністю-в-майбутньому. Лем писав свої твори якщо і в розважальній формі science fiction, то насамперед задля передачі певних важливих ідей, які у формі наукової монографії не мав би часу написати – за його ж власним зізнанням.

Мій духовний учитель, іконописець і мислитель Юрій Новосільський (Jerzy Nowosielski) вважав Лема, з яким знався, крайнім песимістом. Особливо в царині теорії біогенези. Тим не менше, атеїзм (а може, агностицизм) Лема, хоч який песимістичний, вартий всякої уваги і духового осмислення. Вартий справжнього богослов’я.

Ось довший уривок з IX розділу «Głosu Pana». Професор-фізик Раппопорт, ясна річ, вигаданий персонаж – у його уста Лем вкладає власні думки, як і в уста його співрозмовника математика Гоґарта:

«Раппопорт … обстоював думку, що, власне, усі основні рушійні сили людських дій можна вивести безпосередньо з фізики, якщо тільки розуміти її досить широко.

Так, нахил до руйнування народжується просто з термодинаміки. Життя є облудою, спробою зловживань, намаганням обійти закони, взагалі-то неминучі й невблаганні; життя, ізольоване від решти світу, одразу ж стає на шлях розпаду, і ця похила площина веде до нормального стану матерії – тривкої рівноваги, яка означає смерть. Щоб існувати, життя мусить підтримувати певний лад, а оскільки поза ним високоорганізованого порядку ніде немає, воно приречене на самознищення; треба нищити, аби вижити, треба годуватися ладом, який є поживою в тій мірі, у якій дозволяє себе зруйнувати. Не етика, а фізика обумовила цю закономірність.

Здається, першим це помітив Шредінґер, але він, залюблений у своїх греків, не зауважив того, що можна було б услід за Раппопортом назвати ганьбою життя, імманентною вадою, вкоріненою у самій структурі реальности. Я заперечував це, посилаючись на фотосинтез у рослин; вони не нищать, принаймні не мусять нищити інші живі організми, завдяки живленню сонячним світлом, на що Раппопорт відповів – увесь тваринний світ паразитує на рослинному. Іншу рису людини, зрештою, ту, яку вона поділяє майже з усіма організмами, – а саме, стать, Раппопорт теж, філософуючи на свій лад, виводив з термодинамічної статистики в її інформативному відгалуженні. Хаос, що чигає на будь-яку впорядкованість, спричинює спотворення інформації при її передачі; щоб протидіяти згубним шумовим перешкодам, щоб поширювати здобутий ненадовго лад, конче необхідно постійно порівнювати між собою «спадкові тексти». Потреба такого зіставлення, «зчитування» з метою усунення помилок, власне, і обумовила виникнення двох статей. Отже, в інформативній фізиці передачі, у теорії зв’язку закладені причини появи статі. Зіставлення спадкової інформації у кожному поколінні було необхідною умовою, без якої життя не могло б зберегтися, а вся біологічна, альгедонічна, психічна, культурологічна решта – це вже похідне, це той ліс наслідків, що виріс з отого твердого, сформованого законами фізики зерна.»

Кілька вибраних – далеко не всіх – рефлексій, які одразу навіюються цим текстом:

З останнього речення: «культурологічна решта» – це власне те, без чого життя також неможливе. Чим би було людство без культури, без її наносної верстви? Чи можливо виховати будь-яку дитину без передачі їй культурних вартостей у найпростішому розумінні, адже всяке, навіть дуже примітивне виховання є «культурологічною рештою»?

Культура визначає людину абсолютно не менше, ніж фізика. З християнської точки зору так є тому, що людина – творіння на межі двох світів, поєднання двох світів – «видимого і невидимого», як у Символі Віри.

Тим-то без культури, без «метафізичних додатків» до суто біологічного, суто фізичного існування – людина вмирає, просто не є людиною.

Лем обстоював ідею унікальности життя у Всесвіті, його крайньої рідкісности, і в той же час – випадковости його появи. Тим цікавіше християнинові саме на такому тлі мислити свою віру. Саме на такому тлі виразнішою стає як дивовижність, мудра абсурдність віри, так і її... переконливість.

Бо: або унікально-песимістична випадковість, або дивовижне «доповнення» Бога. Бог нічого не потребує і нічого не мусить творити; Богові нічого не можна «додати» до Його досконалости, але парадоксальним чином Він ХОЧЕ, щоб життя окремих від Нього істот немовби ДОПОВНЮВАЛО щось у Ньому Самому. Будучи Повнотою всього, Він Сам Себе обмежує – щоб дати місце нам, щоб ми щось додали до Його слави. Цей абсурд віри для мене власне є переконливим. Без цього годі зрозуміти і Богосинівство, і возшестя Христа з людським тілом на небо, і інтуїцію, викладену і в біблійних, і в літургійних текстах: «Господи, присвой нас…» (Ісая 26); «Коли погляну на небеса – діла перстів Твоїх, місяць і зорі, які утвердив єси, то що є людина, що Ти пам’ятаєш її, або син людський, що Ти піклуєшся ним? Мало чим від Ангелів умалив єси його, славою і честю увінчав єси його, і поставив його над ділами рук Твоїх, усе підкорив йому під ноги:» (Пс 8:4-7).

Надзвичайно важливі ідеї в Лема про космічне протиборство життя зі смертю як «нормальним тривким станом» матерії. Але й тут: смерті протистоїть не просто життя, смерті протистоїть Любов – ця Божественна Решта.

[24 червня 2017:]

Нарешті дочитав «Głos Pana» («Голос Неба» в українському перекладі; «Неба» – мабуть, тому, що перекладали і видавали ще в совєтський час) Станіслава Лема. Мусів раз-у-раз відкладати лектуру через справи. Роман написано 1967 року. Я наводив уже кілька просторих цитат із нього, тут наостанок наведу ще два важливі уступи, що дуже наштовхують на роздуми.

Один уступ – про розвиток біотехнологій. Ще раз нагадаю, що написано 1967 року, а пророцтво видається просто-таки моторошно актуальним. Сучасні баталії довкола біоетики в Лемовому насвітленні постають як нерозбірливі перші силаби немовляти. Зрештою, він виклав свої ідеї-пророцтва ще в 1958 році, в «Двадцять першій подорожі» Ійона Тихого. Отже, куди веде логіка технологій, підштовхувана сибаритськими інстинктами людини:

«Величезна більшість матеріалізованих продуктів людського мозку обслуговує сибаритські нахили.

Розумно сконструйований телевізор поширює інтелектуальні нісенітниці; чудові засоби комунікації дають змогу першому-ліпшому вдягненому туристом дебілу нажлуктатись не в себе вдома, а біля базиліки Святого Петра. Якби ця тенденція мала привести до вторгнення технічних засобів до тіла людини, йшлося б напевно про те, щоб максимально розширити гаму приємних відчуттів, а може, навіть про те, щоб, окрім сексу, наркотиків, кулінарних утіх, стали доступними й інші, зовсім іще не відомі різновиди чуттєвого збудження й розрядки.

Оскільки в нашому мозку є “центр насолоди”, що ж могло б завадити нам підключити до нього синтетичні органи чуттів, які давали б змогу відчувати містичні й немістичні оргазми під час спеціально вигаданих і запланованих обрядів – ґенераторів багатогранного екстазу?»

В «Двадцять першій подорожі» Ійона Тихого (1958 р.) головний герой потрапляє на планету, де біотехнології досягли всіх цих вершин. В описах їх є багато характерного для Лема химерного комізму, наприклад, «живі» меблі – стільчики чи канапи, за якими можна полювати. Але є й моторошні моменти. Там існують «КОНАЛЬНІ» – спеціальні атракціони насолод, де можна вмерти в жахливих муках під тортурами, а потім з допомогою роботів воскреснути; дехто з клієнтів проходить коло смерти-воскресіння по кілька разів...

---------------------------------------
Інша цитата, що наводить на оптимістичніші роздуми:

«Тільки істота, закорінена в зло, відчуває, яку здобуває свободу, коли творить добро».

Це в іншому світлі представляє – принаймні мені – проблему добрих діл у християнському житті. Чим вони є? Обов’язком? Збиранням оправдань на Страшний Суд? Чимсь морально сумнівним, бо так чи інакше кожне вчинене добре діло викликає приховану чи неприховану гординю в добротворця?

Раніше я не мислив такої простої речі, яку підказав мені агностик: творити добрі діла варто насамперед тому, що це визволяє, що це дає тобі подих свободи. Акцент на радості, почутті повноти життя, свободі – як мало цього, все ще надто мало в християнському світовідчутті.