[1 липня 2017:]
Камертон роздумів в останні два-три тижні: «Шукайте перше Царства Божого і правди його» (Мт 6:33). Решта, все що потрібно, приложиться нам. Тому неправдою, духовною підміною буде сказати: ми в Україні мусимо спершу перемогти ворога, знищити загарбника, а потім будемо шукати Царства Божого. Ні, не перемога над ворогами поставлена християнам як першочергове завдання. Поставити на перше місце війну, «відкласти» Євангеліє і його (Його!) заповіді на другий план, бо, мовляв, не на часі, інші завдання стоять перед Україною – це фактично вийти за межі християнства. Царство Боже завжди на часі. Хоч би яка була війна: з сусідом через пліт чи з москалем через Донбас – Євангеліє не відміняється, не затьмарюється. Ні. я не став пацифістом. Так, треба обороняти Україну від загарбника. Але обороняти не тому, що є ненависть до ворогів, а тому, що є любов до ближніх.
[З моїх коментарів у Дискоклубі УГКЦ:]
«Християнство завжди очікує від людини радикалізму. Христос вчить: «Кажіть: так – так, ні – ні» або вказує: «Не будьте літеплі: або гарячі, або холодні». Від християнства не можна взяти відпустки, поїхати на вихідні чи зробити перерву... Християнство в нашому житті або є, або його немає. Християнства не буває наполовину.» (Владика Венедикт Алексійчук) Це головний нерв моїх роздумів: війна не дає права сказати собі й іншим: то все дуже файно в Христових заповідях, зокрема в Нагірній Проповіді, але зараз мусимо це відкласти до перемоги над ворогом. Бо це «не на часі», а «на часі» – слава-нації/смерть-ворогам. Євангеліє не може бути не на часі. «Блаженні миротворці», переступання задавненої ворожнечі за прикладом доброго самарянина – це або завжди актуально, або з нашою вірою щось не так.
[...]
Де є грань між благородним почуттям, що ти захищаєш батьківщину, а тому - змушений вбивати, і драйвом убивання, сп’янінням від того, що ось ти - «владика життя і смерти»? Війна п’янить, убивство п’янить! Я знаю цілком духовно сформованих, зрілих людей, яким дуже тяжко дається повернення до невоєнного життя. Знаю артилериста, якому вже за 50 років, який у цивільному житті є науковцем-фізиком - хоч це дуже спокійний чоловік, але він зізнається, що його неймовірно тягне на фронт. Один мій колишній однокурсник зізнається, що тільки всиновлена дитина психологічно стримує його від поривання повернутися на війну. Засмакувавши драйву вбивства, ДУЖЕ багатьом людям здається, що цивільне життя - не життя, нудота, сірятина. Це може ставати болючою і багатолітньою травмою. Я не здивуюся, що по закінченні війни - бо рано чи пізно вона закінчиться - деякі фронтовики будуть чинити звірства і вбивства у цивільному житті. Тому праця капелана з солдатами ПРИНАЙМНІ не мала б полягати в посиленні цього вбивчого драйву, в постійному нагадуванні - і словом, і таїнствами - де є життя, і Хто є Життям.
Немає коментарів:
Дописати коментар