КІНДРАЦЬКИЙ

[5 липня 2017:]

Двадцять років тому мій ізраїльський друг, поет Саша Вєрнік говорив нам: хлопці, чому ви не пишете один про одного?

Прикро і соромно мені, але я щойно сьогодні дізнався, що ще два роки тому загинув у бою мій староста «Черемоша» Василь Кіндрацький.

Тридцять років тому, на початку жовтня 1987 року, я вперше, з великою несміливістю й острахом прийшов у Студентський Клуб Львівського державного університету (тепер ЛНУ) на репетицію. Мені було ледве сімнадцять.

Один з перших, хто мене тоді зустрів, був власне Василь Кіндрацький. Зустрів зі своєю неймовірною усмішкою, надзвичайно радісно, надзвичайно привітно, надзвичайно душевно - мене, новачка, птенця, якого побачив уперше. Я стільки разів ужив прислівник «надзвичайно», тому що той вечір, ту першу репетицію не забуду до кінця життя. Як і Василеву усмішку, яка мене зустріла. Василь був старостою Народного Ансамблю пісні і танцю «Черемош», але нічого офіційного ніколи не виявляв у поведінці, він мене зустрів як добрий ангел. Для мене то було воскрешаючим досвідом. Бо я був зацькований і замкнений після шкільних років, я не мав у школі – жахливій, совєтській, рагульській - багато друзів. У 17 років я вже був звик до самотности, до потреби бути обережним у стосунках. Я не дуже вірив, що може бути інакше, я думав, що непотрібність - фундаментальний людський стан.

«Черемош» і серед перших у ньому - Василь усе це змінив. Відчути, що ти дійсно потрібний, що тебе бажають бачити, що з тобою прагнуть спілкуватися - і розмовою, і співом, і жартом - було неймовірно. Лише з жовтня 1987 року я почав ставати людиною, а не затурканим звірям.

На старших від мене черемошан я дивився як на небожителів. Коли тобі сімнадцять, то двадцятирічні або двадцятитрирічні сприймаються як повні всякого досвіду мудреці.

Ми з Василем Кіндрацьким співали в чоловічому квартеті, пам’ятаю ту пісню, яку ми вчили буквально з першої репетиції - «Ставок заснув». Василь, крім того, був солістом, з хором і інструментальним ансамблем співав у черемошанському гуцульському костюмі чудовим баритоном:

Моя мила задремала,
Гей, задремала, я заспав.
Кей си фрасик з капелюша,
Гей, з капелюша перко взяв.

Його усмішка була абсолютно нефальшивою, була натуральною частиною його особистости, без неї годі було собі його уявити. Є люди, які природнім чином більше настроєні на світло, передають те світло, розсіюють довкола себе.

Після 1990-го ми бачилися лише зрідка, радше - перестрічалися випадково. Тепер, коли я так і не знайшов часу вибратися до нього, залишається лише пам’ять, лише ВДЯЧНІСТЬ, лише пісня:

Я сой думав, же то била,
Гей, же то била мила моя,
А то била стародавна,
Гей, стародавна фраїрка.

Стародавна фраїрка - смерть - таки зустріла Василя Кіндрацького 28 травня 2015 року на Донбасі. Він загинув у бою, воїн Добровольчого батальйону ОУН.

Якщо я хоч трохи Світла Божого можу іноді співом чи немічним словом передавати ближнім, то це великою мірою тому, що зустрів у юності таких Людей, як Василь, який воскресив мою душу і віддав життя за нас усіх, за Україну, за нашу веселість і пісню.

Я завжди пам’ятав і пам’ятатиму тебе, з вдячністю Богові за Тебе, Воїне Василю!