ЗОРЕСПІВ

[13 червня 2017:]

Чому я так люблю візантійський монодійний розспів, старий галицький ірмологійний розспів, григоріанський хорал в інтерпретації Марселя Переса, чому це для мене музика музик, пісня пісень?

Дочитуючи лемівський «Голос Неба», гостріше розумію те, що знав: бо це музика, співмірна космосові, співмірна таємницям Усесвіту. Дуже людська, дуже про людину тут-і-тепер, але й дуже космічна. Пісня космічних човнів. Не зрозуміє того той, хто не чарувався в дитинстві глибиною зоряного неба – особливо по селах, де мало електричного освітлення, і зорі церемонійно-царственно вражають своєю величчю, коли батько вперше тобі про них промовляє, і ти відчуваєш те, що ще не можеш виразити словесно, але потім знайдеш, знайдеш у Писанні, у піснеписців: БЕЗОДНЯ БЕЗОДНЮ ПРИЗИВАЄ!

Я співаю щось із цих космічних розспівів майже на кожній службі, навіть вельми повсякденній, мабуть, ще й тому, що вже в 10 років пробував писати фантастичні повісті, придумав ім'я міжзоряної мандрівниці – Ніктеоли, що діяла десь там, серед предива-прядива зірок. Так, я потім довго, часом дуже навпомацки, дуже збиваючись на манівці, шукав відповіді – а про що ж сяють зорі? а про Кого ж безмовно промовляють паче ума і словесе? І – так, я прихильник і любитель – з тих же особистих причин – усіього цього містично-неоплатонівського пласту, всіх цих Ареопагітиків і паламізмів, так, я нічого кращого, красивішого, мудрішого не знайшов. Немає нічого мудрішого над Православ'я, і не треба мислити його одразу конфесійно-закрито, бо всі люди, що прагнуть неба на землі у всіх конфесіях – православні, всі, хто поставив намет віри на цьому безмірному: безодня безодню призиває!