[Колишній (1784-1946) греко-католицький катедральний собор св. Йоана Хрестителя в Перемишлі з іще цілим куполом, демонтованим у 1996 р. задля більшої «полськости» панорами міста. – А. Ш.]
[Jerzy Nowosielski. Podwójne męczeństwo unitów. “Tygodnik Literacki” 1991, nr 3, s. 1,9.]
Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк
Останнім часом, у
зв’язку з тим, що греко-католики відновили свій статус офіційно й леґально
існуючої Церкви як у нас, так і на теренах України, а також східної Словаччини,
часто можна почути думки – і в пресі, і в засобах масової інформації, в країні
і за кордоном, – мовбито уніатські церкви в Польщі насильно відбиралися
православними в уніатів.
У зв’язку з цими
голосами я хотів би сказати наступну річ. Справді, в Україні і в східній
Словаччині уніатські церкви насильно, у співпраці з державною владою,
відбиралися в греко-католиків на користь православних. Проте в Польщі нічого
такого не діялося. Греко-католицькі церкви перетворювано в римо-католицькі
костели. Коли після 1956 року, на хвилі «відлиги», відбулася деяка
лібералізація громадського життя, почали виникати греко-католицькі
«душпастирські осередки», натомість не було жодної можливости повернення
греко-католицьких церков їхнім законним власникам. Греко-католики, які
залишилися на місці й опікувалися своїми церквами, мали на вибір: або
погодитися з перетворенням свого храму в римо-католицький костел, що найчастіше
було пов’язане з руйнацією церковного, традиційного вистрою, або звернутися до
світських властей про передачу храму для вжитку Православної Церкви. В таких
випадках ініціатива виходила переважно від греко-католицьких парафіян, а не від
православної ієрархії. Варто зазначити, що призначання православних священиків
на служіння в греко-католицьких церквах зустрчалося з великими труднощами і
нехіттю з боку православного духовенства, головно з причини деяких відмінностей
у літургійній традиції та низької літургійної свідомости уніатів, що на
практиці було для православного священика, вихованого в інших умовах, вельми
обтяжливим. (Якщо в нечисленних випадках ініціатива перебрання
греко-католицького храму виходила від проводу православної Церкви, то завжди
йшлося про покинуті, значною мірою знищені об’єкти, а також такі, щодо яких
була певність, що жодна організована релігійна громада не пред’явить претензій.)
Наскільки такій
практичній позиції не можна відмовити в богословській правильності, настільки
ставлення до історично довготривалих, застиглих церковних формацій, що виникли
з тих «уній», треба піддати ґрунтовній критиці та ревізії.
Постараюся коротко
це пояснити. В розумінні православних кожна історична «унія» була актом аґресії
західного християнства супроти християнства східного. Вона виривала з живого
тіла Східної Церкви якусь частину, підпорядковувала її чужій догматичній та
еклезіологічній структурі, причому робила це підступно: зберігаючи видимість
літургійно-дисциплінарної цілісности і водночас позбавляючи ті відірвані
спільноти їх справжнього духовного, містичного та богословського коріння. В
результаті виникали покалічені «церкви», зовнішньо «східні», але духовно вбогі,
піддавані поступовій, надзвичайно послідовній і підступній інтеґрації з
римо-католицизмом, який протягом другого тисячоліття ізоляції від
християнського Сходу почав преображатися в, по суті, іншу релігію, в іншу під
організаційним та богословським оглядом Церкву (хоч – мусимо про це пам’ятати –
зберіг основоположну, містичну свідомість єдности Христової Церкви).
То теорія. Але
життя має свої закони. Уніатські спільноти жили, часто цілі століття, власним
життям. Народжувалися покоління уніатів, які провадили в своєму лоні своєрідний
«діалог сумління», тому що треба було супроти самих себе обґрунтувати й
усвідомити власну еклезіологічну ситуацію. Нерідко цей «діалог сумління» набирав
дуже драматичної форми. Він був немовби внутрішнім мучеництвом уніатів, не менш
болісним, ніж оте зовнішнє, якому вони були піддавані всюди там, де світська
влада підтримувала становище історичного східного православ’я.
Вже кілька років
ми є свідками процесу відродження Греко-Католицької Церкви в публічному житті
України, тобто в межах як Галицької митрополії (Львівська, Станіславівська та
політично розділена Перемиська єпархії), так і на теренах Закарпатської Русі
(тобто в Мукачівській єпархії, а також у Пряшівській єпархії, що належить до
Словаччини). Греко-Католицька Церква вийшла там із катакомб; після періоду
тяжких адміністративно-поліційних переслідувань вона повертає собі, або, може,
вже повернула статус офіційно визнаної релігії і є в процесі відбудови своїх
ієрархічних структур та ревіндикації матеріальних цінностей. Ця Церква пройшла
від 1946 року воістину вогненну пробу кривавого переслідування та ліквідації, і
в цих діях брала участь радянська влада. Але не тільки. Свою долю в
переслідуванні Греко-Католицької Церкви мав також патріархат Москви і всієї
Русі. В той час він був абсолютно підпорядкований світській владі. Проте він
несе значну моральну відповідальність за гоніння греко-католиків в Україні та Закарпатській
Русі.
Російська Церква
застосовувала в період своєї діяльности в 1946-1989 роках ті богословські
критерії стосовно самого явища так званої унії, які властиві всьому
православ’ю. Треба сказати про це кілька слів особливо в нас, у Польщі. Східне
православ’я, як я вже згадав раніше, вважало всі окремо взяті «унії» Східних
Церков у другому тисячолітті актом винятково брутальної аґресії Західної Церкви
супроти себе. Захід хотів бачити ті локальні «унії» як повернення до первісної
католицької єдности всього християнства. Натомість католицький Схід уважав, що
після періоду хрестових походів, після багатьох західних соборів, які самі себе
іменували вселенськими соборами, католицька Церква на Заході перестала
існувати. На її місці народилася римо-католицька Церква, яка у відриві від
вселенського католицизму почала творити власну, партикулярну догматичну та
еклезіологічну доктрину.
Такими є
основоположні передумови ворожости східного католицизму, тобто, як то в нас
загально говориться – православ’я, до всіх історичних спроб церковної «унії»,
чи то на Близькому Сході, чи на руських землях, особливо після 1596 року, тобто
після укладення Берестейської унії.
Внаслідок
унутрішньої роздвоєности свідомости уніатів відбувалося певне дуже характерне
для цієї церковної формації розшарування. На рівні простонародного,
примітивного розуміння церковної дійсности залишалася пасивна маса, практично
байдужа, але дуже податлива на тиск еліт, головно духовних (ці спільноти
назагал були позбавлені світської інтеліґенції). Ті «еліти», що походили
переважно з духовного стану – що підкреслюю – ділилися на два табори, які
згрубша можна було б окреслити йменням «орієнталістів» та «окциденталістів»,
тобто «латинізуючих».
Наскільки життя
тих других – і в організаційній сфері (бо вони назагал користувалися довірою
римських куріалістів), і в духовному аспекті (тому що їхня девоційна та
аскетична формація була цілковито римо-католицька) – наскільки, отже, повторюю,
життя тих других було відносно легким, бо і підтримка можновладців, і
відсутність унутрішніх суперечностей забезпечували їм певний душевний комфорт,
велику свободу дій і впливу на пасивні народні маси, а також більший доступ до
ієрархічного просування, настільки душевна ситуація орієнталстів була завжди
важка, драматична, а в крайніх випадках трагічна. Вони знали, що «щось не так»,
що опинилися якось не на своєму місці, що хтось колись якимсь фундаментальним
чином їх ошукав, і для цієї своєї важкої, двозначної ситуації вони намагалися
знайти таке або інше теоретичне обґрунтування.
Найчастіше це
конфліктне, драматичне внутрішнє роздвоєння відбувалося під час літургійного
досвіду. Інтеліґентний уніат, який випадково, вперше в житті стикався з
пережиттям літургійної реальности у православній церкві, відчував певний
духовний шок. Значить, ось де є духовна реальність твоєї Церкви: то тут – твоє
властиве місце!
Але то були
пережиття та емоції. Залишалася інтелектуальна, теологічна, догматична
формація. Залишалося почуття вірности успадкованій доктрині. Такого роду ситуації
часто приводили до конверсії і прийняття православ’я, а в новіші часи до
виникнення дуже елітарних і нечисленних уніатських середовищ, які намагалися
поєднати автентичну свідомість і любов до православ’я та його духовної
традиції, а не тільки обрядів – з вірністю римському папству та його доктрині.
Середовища ці були, однак, дуже нечисленні і дуже самотні в лоні власної
уніатської спільноти, до того ж римськими куріалістами сприймалися з недовірою
і практично були ізольовані.
Варто підкреслити,
що Берестейська унія та пізніші близькосхідні унії були укладені в період, коли
Римська Церква була по суті не готова до таких подій. Правду кажучи, Римська
Церква відкрилася на східні традиції лише в середині ХХ століття, а передував
цьому розвиток літургійного руху в ХІХ та першій половині нашого століття. Це
дало, однак, чудові і подивугідні результати. Але то вже справа наших часів.
Натомість іще в
наш час живе та різновидність уніатизму, яка цілковито іґнорує факт відкритости
Заходу на православ’я; більше, вона ставиться до нього з принциповою неприязню.
Неприязнь великої частини уніатів, що надто часто спричиняється політичними
мотивами (хоч не тільки), визріває якщо не аґресією стосовно православ’я, то –
як правило – відвертанням від нього.
Великою є вина
фанатиків православ’я у їх діях проти уніатів. Але також трагічною є уніатська
запекла ненависть супроти православ’я. На наших польських землях – де таки
справді в наші часи православ’я не виступало активно проти унії – вона породжує
численні наклепи та ресентименти. Але ж ліквідацію Уніатської Церкви в нас
після війни здійснила держава, за тихої, а іноді й активної співпраці
Римо-Католицької Церкви, про що сором’язливо й дипломатично не говориться.
Думаю, що питання
так званої унії й уніатизму треба розглядати в набагато ширшому контексті, ніж
Берестейська унія, себто унія білоруських і українських православних з
потридентською Римо-Католицькою Церквою. Багато подібних спроб уніатизму чинено
на Близькому та Середньому Сході. І всюди вони були якісь невдалі, якось
деґенерували й викривляли літургійне і духовне життя своїх спільнот. Чому? Як
це можна пояснити? Що на це може сказати православний християнин зі своєї
власної точки зору?
Постараюся
пояснити це коротко.
В 1054 році, коли стався
розлам між християнським Сходом і Заходом, ще існувала одна спільна Католицька
Церква. Від моменту, коли кардинал Гумберт поклав екскомунікаційну буллу на
вівтар константинопольської Святої Софії, західна Католицька Церква почала
відриватися від Католицької Церкви чотирьох східних патріархатів, вона
поступово і поволі ставала Римо-Католицькою Церквою і розвивалася далі у
відриві, в схизмі; у відношенні до того традиційного, православного католицизму
вона розпочала нове життя. З XIII до XVIII століття слабкі, переслідувані уламки
східного, православного католицизму з різних причин шукали порятунку для свого
– говорячи дослівно – фізичного існування в локальних актах «унії» з римським
католицизмом. Короткочасно їм давали такий притулок. Але справжнього притулку
потридентська Римо-Католицька Церква не могла їм забезпечити, тому що то була
вже інша Церква, ніж та з ХІ століття. Вона інакше духовно і теологічно
розвивалася: то була вже інша християнська конфесія. І хоч римські папи дійсно
мали найліпшу волю, щоб для тих «уніатських» Церков створити в лоні римського
католицизму якусь «екологічну нішу», вони не могли цього зробити, бо самі (а
тим паче їхні куріальні органи) католицького Сходу ані не знали, ані не
розуміли, ані по-справжньому його не любили.
Що тепер – не
знаю. Знаю, що Йоан Павло ІІ той Схід по-справжньому любить. Але чи той
уніатський Схід сам себе любить? Цього не знаю і про це питаю.
Немає коментарів:
Дописати коментар