Такий латинський спів я вперше почув не в концертному, а в цілком живому літургійному виконанні, на утрені, в серпні 2011 року. Тоді я вперше був запрошений з майстер-класами на ярославський фестиваль Pieśń Naszych Korzeni. Враження було приголомшливе, неймовірне. І такі речі співав на утрені не якийсь невеликий ансамбль, співала практично вся церква.
Григоріанський хорал в інтерпретації Марселя Переса (він керує співом на цьому відео). Відчуття глибокої єдности Заходу зі Сходом у фундаментах літргійно-естетичного досвіду. Латинська утреня латинською ж мовою – богослужіння, рівне красою найкращим святогорським.
Тоді я моїх римо-католицьких друзів, що так співають і так плекають літургійно-містичний досвід, назвав «західними православними». Відтоді я щороку мрію дочекатися останнього повного тижня серпня, щоб могти пронизливо прекрасного ранку знов увійти в ці неймовірні утрені з респонсоріями, псалмодією і гімнами. Це вже стало частиною мене, так само як і візантійська чи вірменська літургійна краса.
По певному часі я вже й сам почав долучатися до цього співу. В совіті правих і сонмі – благородних і жертовних людей – співав інтроїти, ґрадуали і санктуси.
Один з вершинних, найсвітліших досвідів: 2013 рік, той же останній повний тиждень серпня, Ярослав, домініканська базиліка, виконується Vespro della Beata Vergine Клавдіо Монтеверді, Марсель Перес керує фестивальним хором – ми співаємо богородичні антифони на тій вечірні. Ніхто в світі до того часу так цього твору Монтеверді не виконував.
То був серпень 2013 – о, так, пресвітлий, незабутній досвід.
Потім у цей досвід вихором увірвався Майдан, розстріли людей, російська аґресія, вторгнення зайд у Крим і Донбас, Слов’янськ, Маріуполь, Іловайськ, Дебальцеве.
Іловайська трагедія відбувалася рівночасно з фестивалем – хоч тоді я, як і більшість моїх друзів, достеменно не знав подій у деталях. Той фестиваль 2014 – на ньому я готував з польськими друзями українсько-візантійську Літургію – вже був для мене затьмарений, немовби завішений темною завісою війни, загибелі наших солдатів на фронті.
І так тепер щороку. Нема вже того абсолютно радісно-світлого досвіду, який я відчував там у 2011-2013 роках.
Темрява весь час заявляє свої права на душу. Нагадує про себе катастрофічною загрузлістю українських змін-реформ. Висить над душею погрозливо: ось праві популісти перемагають у ще одній країні Європи. Ось фактичне догоджання Європи аґресорам, адже так легко пожертвувано солідарністю з Україною задля «mundialu».
Страх і розпач за Сенцова.
Так, тепер усе це тьмарення, ця пітьма вдирається в душу. Хоче прогнати попередні світлі досвіди. Чи позбудуся я цієї внутрішньої темряви в наступні роки? Адже, кінець кінцем, усе – на щастя! – минає, змінюються епохи, кінчаються війни, розсіюється у знов безхмарних днях пам’ять про дні крови і темряви.
Так воно буде: знову вернеться час якщо не мирний, то мирніший – принаймні для України.
І врешті-решт я не маю зараз депресії. І пишу це все не через яке-небудь пригноблення.
Просто щораз виразніше розумію, що і від цього досвіду духовної темряви нікуди не дінешся, не відкараскаєшся. Він теж мусить оселитися в тобі.
Хтось назвав би це хрестом, який мусимо нести? Але порівняно з фронтом, з тим же Сенцовим – то дуже малий хрест, про що тут говорити.
Просто спершу тобі дарується багато світла. Щоб потім ти міг пронести його крізь темряву.
То так як Христові рани. По Воскресінні Христос мав дивовижні властивості Своєї плоті. Міг проходити крізь замкнені двері, являтися учням несподівано і знову зникати. Чому ж Він не залікував, не затер, не розчинив у перемозі воскресіння Свої рани – ті, яких торкався Тома? Мабуть, і це – Його послання нам: досвід воскресіння неможливо відділити від ран, від стигм, від слідів темряви, вкарбованих у нас.
І цей спів я тепер розумію ще глибше: він складається не тільки зі світла, він несе і досвід ран. Він такий прекрасний і глибокий, бо в його променях закарбована темрява – крізь яку його світло проривається до нас.
Немає коментарів:
Дописати коментар