МІЙ ТАТО З ДЖІМОМ МОРРІСОНОМ

Який мій улюблений місяць? Квітень. Який мій улюблений рік? 1993. Квітневе число «Иностранной литературы» за 1993 рік я бережу серед найдорожчих книжок.

У квітні 1993 минув майже рік, відколи я приїхав додому з проклятущої семінарії. Я внутрішньо вже встиг у більшості визволитися від неї. Знайшов собі нових учителів, і серед людей, і серед книжок, і серед музикантів. Дивних, смішних, справжніх і сумнівновартісних. Захланно – це ж мені було 23 роки – читав Борхеса і Маркеса, Гакслі і Кастанеду, Генрі Міллера й Емілі Дікінсон. Слухав упереміш давніші альбоми Пінк Флойда зі щойно тоді зродженим Achtung Baby U2 – цей останній я чергував з грецькою пасхальною утренею, записаною в Любліні на касету, і тепер щороку на Страсному Тижні я літургійно-календарно для себе слухаю U2, цей подвижний празник.

Українська література для мене існувала десь на марґінесі, на далекому плані. Не те щоб я її легковажив чи недооцінював. Просто вона не давала відповідей, які тоді мені пекуче були потрібні – з усією до неї повагою. (Через два роки, в свої 25, я нарешті уважно і вдумливо прочитав усього Кобзаря – як і «Войну и Мир» – о, що за холєра, як можна ці речі робити «шкільною програмою»?!)

А тато поринув у перевідкривання-перечитування українських імен. Його лектури не збуджували в мені особливого зацікавлення, радше навпаки - відсторонення. Ну, що мені міг сказати якийсь Семенко проти Вотерса-Ґілмора, Винниченко з усіма його сонячними машинами – проти Чарльза Буковського чи Міллера?

Моїм гімном була Going To California з четвертого Zeppelin'у.

Тому таким вражаючим був той квітневий вечір. Тато зателефонував, що прийде з чимсь цікавим. З чим? – думав я. З якимсь черговим розстріляним відродженням?

Але тато, на превеликий мій подив, приніс «Иностранную литературу» і сказав, що відкрив для себе нового неймовірного поета. Джіма Моррісона! Він навіть не знав, що цей поет був рок-музикантом, про The Doors нічогісінько не знав! Але поставив Моррісонові щонайвищу оцінку як поетові. Заходив чудесний, глибокий, теплий післяпасхальний квітневий вечір, а тато зачитував мені вголос підбірку віршів ДМ в російських перекладах, найбільше – Анатолія Кудрявіцкого...

(Читайте Моррісона або в ориґіналі, або, якщо то має бути рос. переклад – Кудрявіцкого. він на порядок кращий за всіх інших перекладачів, я потім порівнював. Кілька його перекладів подаю і тут у кінці.)

То був таємничий момент повернення єдности, братерства, взаєморозуміння! Духи добрі насичували глибокою пресвітлою присутністю той вечір. Немовби розстелилася вся глибина життя, радість майбутнього пронизувала присмерк – він бо може бути світлішим за день.

Те число я потім перечитав зо три рази. Прекрасні есеї Ортеґи-і-Ґассета про Іспанію, «Лапідарій» Ришарда Капусцінського, «Через багато років» Олдоса Гакслі та інше звідти.

Мій тато в серпні матиме ювілей. Він повен сил і планів. Він щороку видає зо дві книжки.

Я знаю, що не у всіх так радісно в певний момент перетинаються з батьками сердечні уподобання. Все одно за батьків треба завжди благодарити. Ми ніколи не знаємо їх і про них до кінця.

* * *
Начальный миг Свободы
когда узник
жмурится на солнце
как крот в оконце
          своей норы

первые шаги ребенка
прочь от родного дома.

О этот миг Свободы!

* * *

Людям нужны посредники --
     писатели, герои, звезды экрана,
     вожди --
чтобы жизнь обрела форму,
как лодка из песка,
вылепленная мальчиком на солнце.

Пластмассовые солдатики
     в пляжной минивойне. Форты.
Ангары. Космические ракеты.

Церемонии, спектакли, танцы,
возрождение первобытных обрядов
и инстинктов, адресованный каждому
призыв к поклонению, возврат
к прошлому, к семейным богам,
к спасительной магии детства.

* * *

Миг настоящий --
             вино хмельное.
Все остальное --
воспоминанья.

* * *

Выйдя из телефонной будки, я
вздрогнул, ощутив дыхание
     судьбы:
Сумасшедшая старая нищенка
     брюзжа, брела мимо
          из одной норы в другую.
Волосатые ноги все в язвах.

Из какого болота, из-под какого
     камня выползла ты, чтобы
          напомнить нам, чего мы
               хотим избежать?

* * *

И пришел я к тебе
     за покоем,
И пришел я к тебе
     за златом,
И пришел я к тебе
     за ложью
И достались мне от тебя
     любовный жар
     и мудрость,
     и слезы печали.
И будем мы вместе
     много дней
     и еще много дней,
     и
     завтра

* * *

Восстань
против всей земной лжи
прикрытой и нагло торчашей
Зеленые суда
покачиваются на зеркале
океана, птицы
гордо скользят меж
самолетами
мрачные покосившиеся хибары
обступили обрывы восточного
плоскогорья, в городах
вздымается гул пробуждающейся
жизни. Вот сейчас
восстань.

* * *

Зачем страмиться к смерти?

Чистый лист или белоснежная
     стена. Одна неточная
линия, помарка, ошибка.
Неустранимая. Поверх один за другим
ложатся тысячи других
     штрихов. Отвлекают.
Маскируют.
Но первоначальный рисунок
остается, пылает,
начертанный златою кровью.

Стремись к Совершенству.

* * *

Ты должен противостоять
     своей жизни
что обвивается вокруг тебя
     кольцами
словно змея с горящими
     глазами

скользая как улится

Ты должен противостоять
     неминуемым
          случайностям
Страшное чудовище уже схватило тебя!

* * *
Если б только
     мог я слышать
как летят
     ласточки
чувствовать усилия детства
     влекущего меня
          назад

Если б только мог я
ощутить, что возвращаюсь
          назад
и снова попадаю
     в объятия
          реальности
я бы умер
     Умер счастливым

* * *

Благодарю тебя, Господи
за это сокровенное белое сияние
Огромный город встает из моря
У меня ужасная головная боль
из которой соткано будущее

P. S.: 21 червня тато написав мені:

Щодо Моррісона, то того ж таки 1993 року, на початку липня, я присвятив Андрієві вірш “СЬОМИЙ БУКЕТ’, що його згодом опублікував у своїй збірці “Серед зір і людей” (Львів, 2003). Ось цей вірш:

І біль, і надія, і казка, і сон.
А їм в унісон –
Моррісон, Моррісон.

Приїхав востаннє у мекку – Париж.
Якби не приїхав тоді, то коли ж?
З ним друзі єдині – пернаті пісні
І вірші, що зламують рими тісні,
І бабця у струпах, що вийшла з нори…
Чи й він дочекає такої пори?
Пісняр і поет. Чаклуна силует.
Пісні перев’язано в Сьомий букет.
Невже “Це кінець, друже, доля моя?”
Сміється під ванною всохла змія.
Востаннє, востаннє… Дощів полонез.
А поза “Дверима” – німий Пер-Лашез.

Примарно – загадкою – впав у юрму.
І бабця намарно махала йому…