Стаття Петра Сивицького тут:
Ось настає чудова, лагідна ніч перед святом П’ятдесятниці… Я не живу в Польщі постійно, тож, мабуть, можна з сумнівом потрактувати мою спробу відповісти на поставлене Петром Сивицьким питання. Однак є три – не безпосередні – причини мого дерзновення. В Польщі я буваю порівняно часто, беру участь у різних проєктах. Петрове питання переростає польські кордони і стосується, на мою думку, церковного життя в українській діаспорі загалом. І третя не безпосередня причина: Петро ставить своє питання нам усім, і в Україні, і поза нею сущим. Його власні відповіді теж намагаються стосуватися всіх мислячих українських християн.
І от ці відповіді, при всій моїй згоді з ними і при всій моїй глибокій повазі до тебе, Петре, видаються мені вкрай недостатніми. Це відповіді, спрямовані в минуле. Це відповіді, які самі себе заганяють у дивні рамки т. зв. канонічного мислення. Це відповіді, які виходять з незмінности наявного стану справ. І, нарешті, це відповіді, які немовби злякалися ваги самого питання.
Бо, так насправді, ми повинні, як християни, постійно здавати собі звіт з власної віри, з власного буття християнином. Питання для мене не стояло б: навіщо бути греко-католиком у Польщі. Ні! Ось питання: що означає бути християнином у сучасному світі?
Адже східний християнин, т. зв. православний чи т. зв. греко-католик – це насамперед просто християнин. Нема нічого вищого від звання християнина. Всі інші конфесійні назви-ідентифікації-наліпки на нашій вірі тільки немовби хочуть кудись приховати основне питання: а я – християнин?
Основоположну відповідь на твоє, Петре, питання можна знайти у покійного Митрополита Антонія Сурозького (Блума). Адже він сам теж мусив сам собі пояснювати, який сенс розбудовувати православну єпархію у Великобританії. І відповідав словами Ніколая Бєрдяєва: нас, російських еміґрантів, Бог позбавив батьківщини і кинув у це жорстоке пореволюційне буття на Заході, щоб ми могли нести Заходові світло Православ’я. Думаю, ти, друже, як і я, робиш різницю між сучасним імперсько-московським православізмом та тим Православ’ям, про яке говорив Бєрдяєв і яке є – відповідальним, вдумливим, творчим християнством. Для мене Митрополит Антоній – хоч як це парадоксально – є зразком справжнього греко-католика. Адже справжній греко-католицизм – це відкрите до діалогу Правослапв’я, творче і відповідальне. Не загумінкове, не бездумно-обскурантське, не аґресивно войовниче й антихристиянське. Оцю істинну «греко-католицькість» Антонія Сурозького добре відчувають сьогоднішні російські лжевчителі типу Н. Осіпова, який відраджує своїх учнів читати проповіді Сурозького, бо, мовляв, «опасно – слишком долго прожил человек на Западе».
Тут одразу хочу зазначити, що мені не йдеться про конфесійно відокремлене Православ’я. Сопричастя з Римом є великим здобутком нашої Церкви, за який ми дорого заплатили, і не бачу жодного сенсу розривати це сопричастя. Однак тільки при поверненні до наших справді православних джерел, тільки при вмінні і небоязні нарешті стати і бути собою – є нам сенс бути східними християнами в західних країнах, країнах римо-католицьких, як Польща. Нам потрібно берегти сопричастя з Римом – і нам потрібне радикальне повернення до Православ’я!
Ти – і багато хто – міг би спитати: але як це можливо? Ось як. Ми нікому не будемо цікаві, якщо будемо тільки одною з версій постватиканського католицизму, якщо й далі будемо слабким і недолугим віддзеркаленням римо-католицьких практик. Вацлав Гриневич писатиме свої богословські праці й далі на основі не наших джерел, римо-католики й далі захоплюватимуться російським Православ’ям і богослов’ям, бо ми, замість того, щоб уміти бути собою, й далі говоритимемо про «права», «кодекс канонів Східних Церков», «історичні втрати» тощо. Наш музейно-архівний греко-католицизм мало кому потрібний (вибач, не хочу тебе вколоти, з усією повагою ставлюся до архівістики).
Бути собою – означає протиставлятися.
Ми повинні бути внутрішньо переконані в важливості і дієвості саме такої форми християнства, якою є Східні Церкви. Ми повинні не боятися вважати нашу традицію вищою і кращою! Ми просто-таки мусимо почати сперечатися з римо-католиками! Ні, я не маю на увазі відживлення трупа давніх суперечок, що призвели до схизми. Сперечатися можна в любові, не розриваючи зв’язків з Церквою-сестрою. Ми тільки тоді станемо комусь цікаві, коли говоритимемо «латинникам»: ось ці й ось ці ваші практики, на наш погляд, хибні (візьмім хоча б обов’язковий целібат), а може, й близькі до єресі. Не треба цього боятися! Несопричасні православні не бояться – і Рим ще й як із ними дружить! Та ще й неабияк фінансує…
Бути собою – означає працювати немовби з чистого аркуша.
Треба позбутися комплексу наслідування римо-католиків. Ага, якщо в них є «молитва Тезе» – то й ми собі зробімо. Якщо в них такий «класний» неокатехуменат – ой, то й нам таке треба в єпархіях запровадити. Перелік можеш продовжити сам, я особисто все це вважаю неолатинізацією. Бо при комплексі наслідування ми завжди втрачатимемо. Саме тому я не сприймаю арґументів великого для мене Святого – отця Омеляна Ковча. Так, маса винаходів РКЦ – дуже добрі речі, але ми не для того існуємо як окрема Церква і традиція, щоб бути слабкою копією тих винаходів! Не буде ніякого взаємозбагачення між Церквами-сестрами, якщо ми ціною втрати своїх безцінних скарбів матимемо «все таке саме», як у римо-католиків (чи протестантів). Я виходжу з того, що є БОЖА ВОЛЯ на існування нашої окремішньої Церкви і її традиції. Окремий – означає ІНШИЙ, НЕ ТАКИЙ САМИЙ, багато в чому – ПРОТИСТАВНИЙ. Так, нам теж треба розвивати нові форми проповіді, євангелізації – але на власній основі. Так це робив – і дуже успішно – Митрополит Антоній у Великобританії.
Я глибоко впевнений, що в сучасному світі – і, звісно, в Польщі – є маса людей, які саме в Східній Церкві, в нашій Церкві, знайшли б своє життя з Богом. Є маса людей, які не знаходять цього ні в римо-католиків, ні в протестантів, ні в різних неоспільнотах. Очевидно: все це можна обернути й vice versa. Але не треба боятися того, що українці від нас відійдуть (приміром, у тій-таки Польщі), а прийдуть поляки. На те й існує різність церковно-обрядових світів. У ЧОМУСЬ МИ ЗАВЖДИ БУДЕМО СЛАБШІ ВІД РИМО-КАТОЛИКІВ ЧИ ПРОТЕСТАНТІВ – і я не вважаю, що це причина для почуття меншовартости або бездумного копіювання їхніх практик. Адже є речі, в яких ми завжди будемо сильніші від них. Могли б бути, якщо захочемо.
В цьому сенсі – не треба боятися «перетягати» до себе римо-католиків! Навпаки, нам би треба стати більш експансіоністичними! В сучасному світі конфесійна самоідентифікація часто є не більше ніж порожнім традиційним маркером. Людина може називати себе «римо-католиком» чи «греко-католиком» – і бути вкрай далекою від Ісуса Христа, від Його безсмертних Дарів! І якщо раптом поверхневий «римо-католик» по-справжньому зустрінеться з Богом у нашій Церкві – слава Тройці Єдиносущній! Те саме – навпаки, псевдо-греко-католик у костелі. Цього, вкотре повторюю, не треба боятися, треба боятися втратити життя в Бозі.
Отже, щоб був сенс нашої Церкви на Заході – не біймося бути серйозною альтернативою. Не біймося, що не дамо людям того, що дають костели, біймося, що втратимо те, що ми могли б дати.
Звукова ілюстрація: «Сподоби, Господи» у виконанні хору під моєю орудою. Хор складався з 60-х поляків і 2-х (двох) українців. Виконано на великій вечірні з Литією у гр.-кат. церкві в Ярославі 2011 року в переддень Успення Богородиці, під час фестивалю «Pieśń naszych korzeni». Ми цим хором співали цілу вечірню, приготували її за тиждень, для більшости хористів (себто поляків) досвід участи в українському Богослужінні був першим і абсолютно потрясаючим.
Сподоби, Господи КПЛ - Фестивальний хор у Ярославі 2011.
Немає коментарів:
Дописати коментар