Написавши про практику щоденного молебня в УГКЦ, я, звісно, усвідомлював, що, як то кажуть, «наражуся». Ця практика стала такою повсюдною, що публічно ставити її в нашій Церкві під сумнів – майже те саме, що сьогодні в центрі Севастополя заговорити голосно по-українськи. Однак, як великий грішник, я також переконаний, що часом незначна меншина може мати рацію проти «більшини». Тому в цьому випадку волію належати до меншини.
А суть проблеми ось у чому: УГКЦ надто привчила себе в літургійній сфері до спрощень, псевдопростоти і псевдонародности. Літургійна сфера не плекається взагалі, хіба такими вар’ятами, як я, грішний, та кілька моїх близьких друзів. А назагал панує принцип: якщо можна обійтися простим і примітивнішим, то най так і буде.
Служити вечірню з текстами Цвітної Тріоді ВАЖЧЕ, ніж відправити маївку. Тож обійдемося маївкою. А «найкраще», відправимо ввечорі Службу Божу, а потім маївку. Якщо можна купити образок, то нащо нам ікона. Якщо нема дяків, які могли б співати складні розспіви подобних, ірмосів і т. п. - ну то обійдемося й без того. Може, й дяківської школи як такої не треба, адже самуїлкову Службу Божу може від біди заспівати хто-небудь.
У результаті - в УГКЦ поступово зникають богослужіння добового кола, нема кому їх співати, скоро не буде кому й навчити їх співати, бо ж і мені на голову цегла може впасти... Лишається тільки вервечка Служб Божих та молебень. І треби.
А могло б у нас бути кілька шкіл літургійного співу. Тепер НЕМА ЖОДНОЇ. Могло б існувати з десять іконописних шкіл, а не ОДНА, що існує на ентузіазмі її творців при УКУ.
Праця в Господньому Винограднику вимоглива, але й обдаровує гойно. На це й пробую звернути увагу, бо ми, галичани-католики, любимо спочити в самозадоволенні...
Немає коментарів:
Дописати коментар