THE DOOR IN THE WALL

Ілюстрація Н. Єрмакової

Дорогі друзі!
Є певна таємниця, яка стосується речей катехитичних. Таємниця ся полягає в тому, що дивовижним чином агностики та атеїсти, прагматики-скептики-позитивісти (і, ясна річ, постпозитивісти з постструктуралістами – nie wiem co to jest) здатні глибше передати основоположні християнські думки, чи то пак месиджі. Скільки б я не читав Катехизм УГКЦ («Христос – наша Пасха»), от таке от оповідання атеїста Герберта Велза промовляє мені більше і, хоч уперше я прочитав його добрих 30 рр. тому, досі хвилює. Про що промовляє? Та от про притчу, коли запрошував Господь на бенкет, а всі запрошені знаходили різні відмазки, аби не прийти. Десь 8 років тому я переклав те оповідання, і тепер пред’являю на Ваше недільне (понеділкове і т. д.) читання. Одинадцять вартісних сторінок.

Герберт Велз

Двері в стіні

(Herbert G. Wells. The Door In The Wall. 1911)

Переклав Андрій Протопсалт

1

Місяці три тому, якось увечорі, в атмосфері, що дуже схиляла до інтимности, Лайонел Воллес розповів мені історію про “двері в стіні”. Слухаючи його, я нітрохи не сумнівався в правдивості його розповіді.

Він говорив так щиро і просто, з такою чарівною переконаністю, що важко було йому не повірити. Але вранці в себе вдома я прокинувся у зовсім іншому настрої. Лежачи в ліжку і перебираючи в пам’яті деталі розповіді Воллеса, я вже не підпадав під чар його неквапливого, проникливого голосу, коли за обіднім столом ми сиділи віч-на-віч, під м’яким світлом затіненої абажуром лампи, а кімната довкола нас потопала в примарному півмороці і перед нами на білосніжній скатертині стояли тарілочки з десертом, сяяло срібло та різнобарвні вина в бокалах, і цей яскравий, затишний маленький світ був таким далеким од повсякденности. Але тепер, у домашній атмосфері, історія ця видалася мені цілковито неймовірною.

– Він містифікував мене! – вигукнув я. – Але ж і спритно це в нього виходило! Від кого іншого, а вже від нього я ніяк цього не очікував.

Потім, сидячи в ліжку та попиваючи свій ранковий чай, я зловив себе на тому, що намагаюся дошукатися, чому ця настільки неправдоподібна історія викликала в мене таке хвилююче відчуття живої дійсности; мені приходило до голови, що в своїй образній розповіді він пробував якось передати, відтворити, відновити (я не знаходжу потрібного слова) ті свої переживання, про які інакше годі було б повідати.

Втім, тепер я вже не потребую такого роду пояснень. З усіма сумнівами вже давно покінчено. Тепер я вірю, як вірив, слухаючи Воллесову розповідь, що він усіма силами прагнув якось відкрити мені певну таїну. Але чи бачив він насправді, чи це йому просто здавалося, чи посідав він якийсь рідкісний дорогоцінний дар, а чи був під владою гри уяви, не беруся судити. Навіть обставини його смерти не кинули світло на це питання, що так і зосталося нерозв’язаним. Хай судить сам читач!

Тепер я вже не пам’ятаю, що спонукало до щирости цю настільки замкнуту людину – чи моя випадкова заувага, чи докір. Либонь, я звинуватив його в тому, що він проявив якусь незібраність, навіть апатію, і не підтримав один поважний суспільний рух, обманувши мої сподівання. Тут у нього раптом вирвалося:

– Мої думки зайняті зовсім іншим… Мушу зізнатися, – продовжував він, трохи помовчавши, – я був не на висоті… Але справа в тому… Бачиш, тут не замішані ні духи, ні привиди… але, хоч як це дивно, Редмонде, я немовби причарований. Мене щось переслідує, затьмарює моє життя, пробуджує якусь неясну тугу.

Він зупинився, піддавшись тій сором’язливості, яка зчаста опановує нас, англійців, коли доводиться говорити про щось зворушливе, печальне або прекрасне.

– Ти ж пройшов весь курс у Сент-Ателстенському коледжі? – зненацька запитав він зовсім не до речі, як мені видалося в той момент. – Отож… – І він знову замовк. Відтак, спершу невпевнено, раз-у-раз затинаючись, потім щораз більш плавно й невимушено, став розповідати про те, що становило таємницю його життя: то був невідступний спогад про неземну красу і блаженство, які пробуджували в його серці ненаситну тугу, від чого всі земні справи та розваги великосвітського життя здавалися йому безглуздими, нудними і порожніми.

Тепер, коли я володію ключем до цієї загадки, мені здається, що все було написане на його обличчі. В мене збереглася його світлина, на якій дуже яскраво відбився цей вираз якоїсь дивної відчужености. Мені пригадується, що одного разу сказала про нього жінка, яка палко його кохала. “Зненацька – зауважила вона, – він утрачає будь-яку цікавість до того, що довкола нього. Він забуває про вас. Ви для нього не існуєте, хоча ви й поряд з ним…”

Проте Воллес далеко не завжди втрачав цікавість до того, що довкола нього, і, коли його увага на чому-небудь зупинялася, він добивався виняткових успіхів. Та й справді, його кар’єра являла собою низку блискучих досягнень. Він уже давно випередив мене, займав куди вище становище і грав у суспільстві таку ролю, про яку я не міг навіть мріяти.

Він не мав ще й сорока років, і подейкують, що якби він був живий, то отримав би відповідальний пост і майже напевно ввійшов би до складу нового кабінету. В школі він завжди без найменшого зусилля йшов попереду мене, це виходило якось само собою.

Майже всі шкільні роки ми провели разом у Сент-Ателстенському коледжі, що в Східному Кенсінґтоні. Він вступив у коледж із такими самими знаннями, що й я, а закінчив його, значно випередивши мене, викликаючи подив своєю блискучою ерудицією й талановитими виступами, хоч я й сам, здається, вчився незле. У школі я вперше почув про ці “двері в стіні”, про які вдруге мені довелося почути всього за місяць до смерти Воллеса.

Тепер я маю цілковиту певність, що, у всякому випадку для нього, ці “двері в стіні” були справжніми дверима в реальній стіні й вели до вічних реальних цінностей.

Це ввійшло в його життя дуже рано, коли він був іще дитиною п’яти-шести років.

Я пам’ятаю, як він, дуже серйозно й без поспіху роздумуючи вголос, відкрив мені свою таємницю і, здавалося, старався точно усталити, коли саме це з ним трапилося.

– Я побачив перед собою, – говорив він, – повзучий дикий виноград, яскраво освітлений полудневим сонцем, темно-червоний на тлі білої стіни… Я зненацька його зауважив, хоча й не пам’ятаю, як це сталося… На чистому тротуарі, перед зеленими дверми лежало листя кінського каштана. Розумієш, жовте з зеленими прожилками, а не брунатне і не брудне: очевидно, воно щойно впало з дерева. Ймовірно, то був жовтень. Я щороку милуюся, як падає листя кінського каштана, й добре знаю, коли це буває… Якщо не помиляюся, мені було в той час п’ять років та чотири місяці.

За словами Воллеса, він був не по роках розвинутою дитиною: говорити навчився незвичайно рано, відрізнявся розсудливістю й був, як усі довкола вважали, “зовсім як дорослий”, тому мав таку свободу, яку більшість дітей заледве чи отримує у віці семи-восьми років. Мати Воллеса померла, коли йому було всього два роки, й він залишився під менш пильним та не надто строгим наглядом ґувернантки. Його батько – суворий, поглинений своїми справами адвокат – уділяв синові мало уваги, проте покладав на нього великі надії. Мені гадається, що, попри всю його обдарованість, життя здавалося хлопчикові сірим і нудним. І от одного разу він пішов поблукати.

Воллес геть забув, як йому вдалося вислизнути з дому та якими вулицями Східного Кенсінґтону він проходив. Усе це безнадійно стерлося з його пам’яті. Але біла стіна та зелені двері вставали перед ним цілком виразно.

Він ясно пам’ятав, що при першому ж погляді на ці двері пережив непоясненне хвилювання, його тягнуло до них, невтримно захотілося відчинити й увійти.

Воднораз він неясно відчував, що з його боку буде нерозумно, а можливо, навіть і погано, якщо він піддасться цьому потягові. Воллес твердив, що, хоч як це дивно, він знав із самого початку, якщо тільки пам’ять його не обманює, що двері не замкнені і він може, коли захоче, в них увійти.

Я так і бачу маленького хлопчика, який стоїть перед дверима в стіні, то пориваючись увійти, то відходячи вбік.

Якимсь абсолютно незбагненним чином він знав, що батько дуже розсердиться, якщо він увійде в ці двері.

Воллес з усіма подробицями розповів, які він пережив вагання. Він пройшов мимо дверей, потім засунув руки в кишені, по-хлопчачому засвистів, з незалежним виглядом закрокував уздовж стіни й повернув за ріг. Там він побачив кілька драних, брудних крамничок, й особливо запам’яталися йому майстерні водогінника та шпалерника; скрізь валялися в безладі запилюжені глиняні труби, листи олива, круглі крани, зразки шпалер та бляшанки з емалевою фарбою.

Він стояв і вдавав, що розглядає ці предмети, а насправді трепетно тягнувся до зелених дверей.

Зненацька його охопило незрозуміле хвилювання. Боячися, щоб на нього знову не напали вагання, він рішуче побіг, простягнувши руку, штовхнув зелені двері, ввійшов у них, і вони затраснулися за ним. Таким чином, в одну мить він опинився в саду, і видіння цього саду потім переслідувало його все життя.

Воллесові було дуже важко передати свої враження від цього саду.

– В самому повітрі було щось п’янке, що давало відчуття легкости, задоволення і щастя. Все навкруги сяяло чистими, чудесними барвами, що ніжно світилися. Опинившись у саду, досвідчуєш гостру радість, яка буває в людини тільки в рідкісні хвилини, коли вона молода, весела і щаслива в цьому світі. Там усе було прекрасне…

Воллес замислився, відтак продовжував свою розповідь.

– Бачиш, – сказав він нерішучим тоном, як людина, збита з пантелику чимсь абсолютно незвичайним. – Там були дві великі пантери… Так, плямисті пантери. І, уяви собі, я їх не злякався. На довгій широкій доріжці, облямованій зобабіч мармуром й обсадженій квітами, ці дві велетенські оксамитні тварини гралися м’ячем. Одна з пантер не без зацікавлення поглянула на мене і попрямувала в мій бік: підійшла, ласкаво потерлася своїм м’яким округлим вухом об мою простягнуту вперед ручку й замуркотіла. Кажу тобі, то був зачарований сад. Я це знаю… А його розміри? О, він далеко простягався навсібіч, і, здавалося, йому нема кінця-краю. Пригадую, вдалині виднілися пагорби. Бог знає, куди раптом провалився Східний Кенсінґтон. І я мав таке відчуття, немовби повернувся на батьківщину.

Знаєш, у ту саму мить, коли двері затраснулися за мною, я геть забув і дорогу, обсипану опалим листям каштана, з її екіпажами й фурґонами, забув про дисципліну, яка владно закликала мене додому; забув про всі свої вагання і страхи, забув усяку обережність; забув і про повсякденне життя. В один момент я опинився в іншому світі, перетворившись у дуже веселу, без міри щасливу дитину. Це був зовсім інший світ, осяяний теплим, м’яким, лагідним світлом; тиха ясна радість була розлита в повітрі, а в небесній блакиті пливли легкі, пронизані сонцем хмари. Довга широка доріжка, з обох боків котрої росли чудові квіти, які ніхто не охороняв, бігла передо мною й манила йти все далі й далі, поруч мене йшли дві великі пантери. Я безстрашно занурив свої маленькі руки в їх пухнасту шерсть, гладив їхні округлі вуха, лоскотав чутливе місце за вухами і забавлявся з ними. Здавалося, вони вітали моє повернення на батьківщину. Ввесь час мною володіло радісне почуття, що я нарешті повернувся додому. І коли на доріжці з’явилася висока прекрасна дівчина, з усміхом пішла мені назустріч і сказала: “Ось і ти!” – потім підняла мене, розцілувала, опустила на землю й повела за руку, – це не викликало в мені ані найменшого подиву, а лише чудесне усвідомлення, що інакше й не могло бути, нагадуючи про щось щасливе, що дивним чином випало з пам’яті. Я пам’ятаю широкі червоні ступені, що виднілися між стеблами дельфініюму; ми піднялися ними на алею, що втікала вдалину, обабіч її росли старі-престарі тінисті дерева. Вздовж цієї алеї, серед червонуватих, поораних тріщинами стовбурів, височіли мармурові пам’ятники і статуї, а навколо бродили ручні, дуже ласкаві білі голуби.

Поглядаючи вниз, моя супутниця обережно вела мене цією прохолодною алеєю. Мені запам’яталися милі риси її ніжного, доброго обличчя з тонко окресленим підборіддям. Тихим, задушевним голосом вона задавала мені питання і розповідала щось, без сумніву, дуже приємне, але що саме, я геть забув… Зненацька мавпочка-капуцин, навдивовижу чистенька, з червонаво-бурою шерсткою й добрими карими очима, спустилася до нас із дерева і побігла поряд зі мною, позираючи на мене й скалячи зуби, потім вискочила мені на плече. Так ми обоє, веселі й задоволені, продовжували свій шлях.

Він замовк.

– Продовжуй, – сказав я.

– Мені пригадуються всякі дрібниці. Ми пройшли біля старого, що сидів у тіні лаврів і поринув у роздуми. Минули гай, де пурхали зграйки жвавих папуг. Пройшли вздовж широкої тінистої колонади до просторого прохолодного палацу, де було дуже багато прегарних водограїв і найчудовіших речей – все, про що тільки можна мріяти. Там я зауважив багато людей – деяких я пам’ятаю дуже ясно, інших невиразно, але всі вони були прекрасні і ласкаві. І якимсь незбагненним чином я одразу відчув, що я їм дорогий і вони раді мене бачити. Їхні рухи, доторки рук, привітний погляд, що сяяв любов’ю, – все наповнювало мене невимовним захватом. Отак воно…

Він на секунду задумався.

– Я зустрів там товаришів своїх дитячих ігор. Для мене, самотньої дитини, це було великою радістю. Вони затівали чудесні ігри на порослому зеленою травою майданчику, де стояв сонячний годинник, обрамлений квітами. І під час ігор ми гаряче прив’язалися одне до одного.

Але, хоч як це дивно, тут у моїй пам’яті провал. Я не пам’ятаю ігор, у які ми гралися. Ніколи не міг згадати. Згодом, іще в дитячі роки, я цілими годинами, іноді заливаючися слізьми, ламав голову, намагаючись пригадати, в чому ж полягало це щастя. Мені хотілося знову в себе у дитячій кімнаті відновити ті ігри. Та де там!.. Усе, що я міг воскресити в пам’яті – це відчуття щастя й образ двох дорогих товаришів, що гралися зо мною.

Потім з’явилася строга темноволоса жінка з блідим серйозним лицем та мрійливими очима, з книгою в руках, у довгому одінні блідо-пурпурової барви, що падало м’якими складками. Вона поманила мене й повела з собою на ґалерію над залою. Товариші по іграх неохоче відпустили мене, тут же припинили гру й стояли, дивлячись, як мене забирають. “Вертайся до нас! – услід кричали вони. – Вертайся чимшвидше!”

Я заглянув у лице жінці, але вона не звертала на їхні крики ані найменшої уваги. Її злагідне обличчя було серйозним. Ми підійшли до лавки на ґалерії. Я став поряд з нею, збираючись заглянути в книгу, яку вона відкрила у себе на колінах. Сторінки розгорнулися. Вона вказувала мені, і я в зачудуванні дивився: на ожилих сторінках книги я побачив самого себе. То була повість про мене; в ній було все, що трапилося зо мною від дня мого народження.

Я чудувався, тому що сторінки книги не були малюнками, ти розумієш, а реальним життям.

Воллес багатозначно помовчав і поглянув на мене з сумнівом.

– Продовжуй, – сказав я, – мені зрозуміло.

– Це було щонайсправжніше життя, так, повір, це було так: люди рухалися, події йшли своєю чергою. Ось моя дорога мама, яку я майже забув, тут же й батько, як завжди невблаганний і суворий, наші слуги, дитяча кімната, всі знайомі домашні предмети. Після того вхідні двері й гамірливі вулиці, де туди й сюди снувалися екіпажі. Я дивився, й чудувався, і знову з нерозумінням заглядав в обличчя жінки, і перегортав сторінки книги, перескакуючи з однієї на іншу, і не міг удосталь надивитися; нарешті я побачив самого себе в той момент, коли топтався в нерішучості перед зеленими дверима в білій стіні. І знову я відчув душевну боротьбу і страх.

– А далі! – вигукнув я й хотів перегорнути сторінку, але строга жінка зупинила мене своєю спокійною рукою. – Далі! – наполягав я, обережно відсуваючи її руку і стараючись із усіх своїх слабких сил звільнитися від її пальців. І коли вона відступила й сторінка перегорнулася, жінка тихо, немов тінь, схилилася надо мною і поцілувала мене в чоло.

Але на цій сторінці не виявилося ні чарівного саду, ні пантер, ні дівчини, що вела мене за руку, ні товаришів ігор, що так неохоче мене відпустили. Я побачив довгу сіру вулицю у Східному Кенсінґтоні в понуру вечірню годину, коли ще не запалюють ліхтарів. І я там був – маленька жалюгідна фігурка: я гірко плакав, сльози так і котилися з очей, хоч як я намагався стриматися. Плакав я тому, що не міг вернутися до моїх милих товаришів по іграх, котрі мене тоді кликали: “Вертайся до нас! Вертайся чимшвидше!” Там я і стояв. Це вже була не сторінка книги, а жорстока дійсність. Те чарівне місце і замислена мати, що тримала мене за руку, а я стояв біля її колін, – усе це раптом щезло, але куди?

Воллес знову замовк і якийсь час невідривно дивився на полум’я, що яскраво палало в коминку.

– О, яким болючим було повернення! – прошепотів він.

– Ну, а далі? – сказав я, помовчавши хвилину-другу.

– Я був маленьким, жалюгідним створінням! І знову повернувся в цей безрадісний світ! Коли я до кінця усвідомив, що зі мною сталося, нестримний відчай охопив мене. Досі пам’ятаю, який я відчув сором, коли ридав у всіх на очах, пам’ятаю й ганебне повернення додому.

Я бачу добродушного старого джентльмена в золотих окулярах, який зупинився і сказав, перед тим ткнувши мене парасолею: “Бідний хлопчина, ти, мабуть, заблудився?” І це я, лондонський хлопчик п’яти з лишком років! До того ж старий надумав привести молодого люб’язного полісмена, довкола нас зібрався натовп, і мене відвели додому. Збентежений і зляканий, голосно схлипуючи, я повернувся зі свого зачарованого саду в батьківський дім.

Таким був, наскільки я пригадую, той сад, видіння якого переслідує мене все життя. Звісно, я не здатен передати словами весь чар того примарного, немовби нереального світу, такого неподібного на звичне, буденне життя, та все-таки… так воно й було. Якщо це був сон, то, ясна річ, найнезвичайніший, сон серед білого дня… Отак-от! Ясно, що після цього відбувся суворий допит, – мені довелося складати звіт перед тіткою, батьком, нянею, ґувернанткою.

Я спробував розповісти їм про все, що сталося, але батько вперше в житті побив мене за брехню. Коли ж потім я надумав оповісти про це тітці, вона, у свою чергу, покарала мене за злісну впертість. Після того мені якнайсуворіше заборонили про це говорити, а іншим – слухати, якщо я надумаю розповідати. Навіть мої книжки казок на певний час відняли в мене під приводом, що я маю занадто розвинуту уяву. Так, це зробили! Мій батько належав до людей старого гарту… І все пережите знову виринуло в моїй свідомості. Я шепотів про це вночі мокрій подушці й відчував у себе на губах солений смак своїх дитячих сліз.

До своїх звичайних не дуже палких молитов я незмінно долучав гаряче благання: “Боже, зроби так, щоб я побачив уві сні мій сад! О, верни мене в мій сад. Верни мене в мій сад!” Як часто мені снився цей сад уві сні!

Можливо, я що-небудь додав у своїй розповіді, можливо, дещо змінив, далебі, не знаю.

Бо бачиш, це спроба зв’язати в одне ціле клаптикові спогади і воскресити хвилююче переживання раннього дитинства. Між ним і спогадами з мого підліткового віку пролягла прірва. Настав час, коли мені здавалося абсолютно неможливим сказати кому-небудь хоч слово про це чудесне скороминуще видіння.

– А ти коли-небудь пробував знайти цей сад? – запитав я.

– Ні, – відповідав Воллес, – не пам’ятаю, щоб у роки раннього дитинства я хоч раз його розшукував. Зараз це видається мені дивним, але, найімовірніше, після тієї нещасливої пригоди, з боязні, аби я знову не заблудився, за кожним моїм кроком пильно стежили.

Я знову став шукати свій сад тільки набагато пізніше, коли вже познайомився з тобою. Але, гадаю, був і такий період, хоча це мені здається зараз неймовірним, коли я геть забув про свій сад. Думаю, в той час мені було вісім-дев’ять років. Ти мене пам’ятаєш хлопчиком у Сент-Ателстенському коледжі?

– Ще б пак!

– У ті дні я й на здогад не подавав, що лелію в душі таємну мрію, чи ж не так?

2

Воллес подивився на мене – його лице освітив усміх.

– Ти коли-небудь грав зі мною в “північно-західний прохід”?.. Ні, в той час ми не були в дружбі з тобою.

То була така гра, – продовжував він, – у яку кожна дитина, наділена живою уявою, готова грати цілі дні безперестанку. Треба було відшукати “північно-західний прохід” у школу. Дорога туди була проста й добре знана, але гра полягала в тому, щоб знайти який-небудь кружний шлях. Треба було вийти з дому на десять хвилин раніше, повернути куди-небудь убік і пробратися через незнайомі вулиці до своєї мети. І от якось, заблудившися в якихось завулках по той бік Кемпден-гіллу, я вже почав подумувати, що на цей раз програв і запізнюся в школу. Я попрямував навмання по якійсь вуличці, що здавалася тупиком, і зненацька знайшов прохід. У мене блиснула надія, і я пустився далі. “Обов’язково пройду”, – сказав я собі. Я минув ряд дивно знайомих брудних крамничок і раптом опинився перед довгою білою стіною й зеленими дверима, що вели в зачарований сад.

Я просто сторопів. То, значить, цей сад, цей чудесний сад був не тільки сном?

Він замовк.

– Я собі гадаю, що моє повторне переживання, пов’язане з зеленими дверима, ясно показує, якою величезною є різниця між діяльним життям школяра та безмежним дозвіллям дитини. В усякому випадку, цього разу в мене і в помислах не було одразу туди зайти. Бачиш… у голові крутилася тільки одна думка: вчасно встигнути до школи, – адже я беріг свою репутацію зразкового учня. В мене, ймовірно, тоді виникло бажання хоча б ледь прочинити ці двері. Інакше й не могло бути… Але я так боявся запізнитися до школи, що швидко подолав цю спокусу. Звісно ж, я був страшенно зацікавлений цим несподіваним відкриттям і продовжував свою дорогу, весь час думаючи про нього. Але це мене не зупинило. Я йшов своїм шляхом. Вийнявши з кишені годинника й виявивши, що в моєму розпорядженні є ще десять хвилин, я прошмигнув повз стіну і, хутко спустившися з пагорба, опинився в знайомих місцях. Я дістався до школи засапаний і весь спітнілий, зате вчасно. Пам’ятаю, як повішав пальто і шапку… Подумай, я міг пройти повз сад, навіть не заглянувши у хвіртку?! Дивно, га?

Він замислено подивився на мене.

– Звичайно ж, у той час я не підозрював, що цей сад не завжди можна було знайти. Адже у школярів доволі обмежена уява. Напевно, мене тішила думка, що сад є десь неподалік і я знаю дорогу до нього. Але на першому плані була школа, що нестримно втягувала мене. Гадаю, в той ранок я був розсіяний, вкрай неуважний і весь час силкувався пригадати дивовижних людей, яких мені невдовзі випаде зустріти. Хоч як це дивно, я нітрохи не сумнівався, що й вони будуть раді бачити мене. Так, у той ранок цей сад, мабуть, уявлявся мені чарівним куточком, гарним сховком для відпочинку в проміжках між напруженими шкільними заняттями.

Проте в той день я так і не пішов туди. Наступного дня було щось на подобу свята, і, правдоподібно, я залишався вдома. Можливо також, що за допущене мною недбальство мені призначили яку-небудь штрафну роботу, і в мене не знайшлося часу піти кружним шляхом. Далебі, не знаю. Знаю тільки, що в ту пору чудесний сад так займав мене, що я вже був неспроможний зберігати цю таємницю про себе.

Я розказав про неї одному хлопчиськові. Ну як же його прізвище? Він скидався на ховраха… Ми ще звали його Пройда…

– Гопкінс, – підказав я.

– От, от, Гопкінс. Мені не дуже хотілося йому розповідати. Я відчував, що цього не слід робити, проте все-таки врешті-решт розповів. Вертаючи зі школи, ми частину дороги йшли з ним разом. Він був страшним базікалом, і якби ми не говорили про чудесний сад, то все одно торохтіли б про щось інше, а думка про сад так і крутилася у мене в голові. От я й вибовкав йому. Ну а він узяв та й видав мою таємницю. Наступного дня, під час перерви, мене обступило осіб шість хлопчаків старших за мене. Вони підсміхалися з мене, і водночас їм кортіло ще що-небудь довідатися про зачарований сад. Серед них був той здоровань Фоусет. Ти пам’ятаєш його? І Карнебі, і Морлі Рейнольдс. Тебе випадково не було з ними? Втім, ні, я б запам’ятав, якби ти був серед їх числа…

Дивовижне створіння – дитина! Я усвідомлював, що чиню недобре, я був сам собі огидний, і водночас мені лестила увага цих великих хлопців. Пам’ятаю, мені було особливо приємно, коли мене похвалив Кроушоу. Ти пам’ятаєш сина композитора Кроушоу – Кроушоу-старшого? Він сказав, що йому ще не доводилося чути такої захопливої брехні. Але разом з тим я відчував пекучий сором, розповідаючи про те, що вважав своєю священною таємницею. Ця тварюка Фоусет навіть дозволив собі відпустити жарт на адресу дівчини в зеленому.

Воллес мимоволі понизив голос, розповідаючи про ганьбу, яку пережив.

– Я вдав, що не чую, – продовжував він. – Несподівано Карнебі обізвав мене брехунцем і заходився сперечатися зі мною, коли я заявив, що все це чиста правда. Я сказав, що знаю, де знаходяться ці зелені двері, і можу провести їх усіх туди – яких-небудь десять хвилин ходу. Тут Карнебі, прийнявши вигляд зневаженої доброчесности, заявив, що я мушу підтвердити свої слова на ділі, а не то він мене добряче провчить. Скажи, тобі ніколи не викручував руку Карнебі? Якщо так, тоді ти зрозумієш, що сталося зо мною. Я поклявся, що моя розповідь – суща правда.

В той час у школі нікому було захистити мене од Карнебі. Правда, Кроушоу пропищав щось на мій захист, але Карнебі був володарем ситуації. Я злякався, схвилювався, вуха в мене спаленіли. Я вів себе, мов маленький дурний хлопчисько, й під кінець, замість того, щоб піти самому на пошуки свого чудесного саду, я поволік за собою всю компанію. Я йшов попереду, повіки в мене палали, очі заступав туман, на душі було важко, я згорав від сорому, а за мною крокували шестеро школярів, з кпинами, зацікавленням і погрозами… Ми не побачили ні білої стіни, ні зелених дверей…

– Ти хочеш сказати?..

– Я хочу сказати, що мені не вдалося знайти стіну. Я так хотів її розшукати, але ніяк не міг. І пізніше, коли я ходив один, мені також не вдавалося її знайти. В той час я так і не розшукав білої стіни та зелених дверей. Тепер мені здається, що всі шкільні роки я тільки й робив, що шукав зелені двері в білій стіні, але ні разу не побачив їх, віриш, жодного разу.

– Ну, а як обійшлися з тобою після цього товариші?

– По-звірячому!.. Карнебі вчинив надо мною люту розправу за явну брехню.

Пам’ятаю, як я пробрався додому й, стараючись, аби домашні не помітили, що маю заплакані очі, тихенько піднявся до себе нагору. Я заснув увесь у сльозах. Але я плакав не від образи, я плакав за загубленим садом, де мріяв провести чудесні вечори. Я плакав за ніжними, лагідними жінками й товаришами, які мене чекали, за грою, якої я знову сподівався навчитися, – за тією чудесною забутою грою…

Я був певен, що якби тоді не розказав… Важкі часи настали для мене, бувало, ночами я проливав сльози, а вдень ширяв у хмарах.

Добрі два семестри я неретельно ставився до своїх занять й отримував погані оцінки. Ти пам’ятаєш? Звичайно, ти не міг забути. Ти перегнав мене з математики, і це змусило мене знову почати товкти науку.

3

Кілька хвилин мій друг мовчки дивився на червоне полум’я коминка, відтак знову заговорив:

– Я ще раз побачив зелені двері, коли мені було вже сімнадцять років. Вони зненацька з’явилися передо мною втретє, коли я їхав до Падінґтону на конкурсний іспит, збираючися вступити до Оксфордського університету. То було скороминуще видіння. Я сидів у кебі, схилившись над дверцятами екіпажу, й курив цигарку, вважаючи себе, без сумніву, бездоганним світським джентльменом. І раптом передо мною виникли стіна, двері, і в душі виринули такі дорогі мені незабутні враження.

Ми з гуркотом прокотилися мимо. Я був занадто здивований, щоб одразу зупинити екіпаж. Ми проїхали доволі далеко й повернули за ріг. Опісля був момент дивного роздвоєння волі. Я постукав у стінку кеба й опустив руку в кишеню, виймаючи годинника.

– Слухаю, сер? – увічливо сказав кучер.

– Е-е, послухайте! – вигукнув я. – Втім, ні, нічого! Я помилився! Я поспішаю! Їдьмо! – Ми проїхали далі…

Я пройшов за конкурсом. У той же день увечорі я сидів біля коминка в себе нагорі, в своєму маленькому кабінетику, і похвала батька, настільки рідкісна похвала, і розумні його поради все ще лунали у моїх вухах. Я курив свою улюблену люльку, величезну люльку, неминучу в юності, й роздумував про двері в довгій білій стіні.

“Якби я зупинив візника, – розмірковував я, – то не склав би іспит, не був би прийнятий в Оксфорд і з певністю зіпсував би свою прийдешню кар’єру”. Я став ліпше розбиратися в житті. Цей випадок змусив мене глибоко призадуматися, та все-таки я не сумнівався, що моя майбутня кар’єра була варта такої жертви.

Дорогі друзі й пронизаний променистим світлом сад здавалися мені чарівливими і прекрасними, але дивно далекими. Тепер я збирався підкорити ввесь світ, і передо мною відчинилися інші двері – двері моєї кар’єри.

Він знову повернувся до коминка й став пильно дивитися на вогонь; на мить багряні відблиски полум’я освітили його обличчя, і я прочитав у його очах вираз якоїсь упертої рішучости, але вона тут же щезла.

– Так, – мовив він, зітхнувши. – Я всією душею віддався своїй кар’єрі. Працював я багато й наполегливо, але в своїх мріях незмінно повертався до зачарованого саду. Відтоді мені випало чотири рази мигцем побачити двері цього саду. Так, чотири рази. В ці роки світ став для мене таким яскравим, цікавим і значущим, стільки відкривалося можливостей, що спогад про сад померк, відсунувся кудись далеко, втратив надо мною владу й чар.

Кому спаде на думку ласкати пантер по дорозі на званий обід, де на вас чекає зустріч із привабливими жінками та знаменитостями?

Коли я переїхав з Оксфорду до Лондона, я був юнаком, що подавав великі надії, і дещо вже встиг здійснити. Дещо… Однак були й розчарування…

Двічі я був закоханий, але не буду на цьому зупинятися. Розкажу тільки, що одного разу, прямуючи до тієї, яка, як мені було відомо, сумнівалася, чи посмію я до неї прийти, я навмання пішов найкоротшим шляхом й опинився у глухому провулку поблизу Ерлс-Корту. Там я раптом наштовхнувся на білу стіну й знайомі зелені двері.

“Як дивно, – сказав я собі, – а я ж думав, що це десь у Кемпден-гіллі. Це зачароване місце знайти так само важко, як злічити камені Стонгенджа”.

І я пройшов мимо, адже я наполегливо змагав до своєї мети. Двері не манили мене в той день.

Правда, був момент, коли мене потягнуло відкрити ці двері, – адже для цього довелося б зробити які-небудь три кроки вбік. У глибині душі я був певен, що вони розкриються для мене, але тут я подумав, що це ж може мене затримати, я спізнюся на побачення, а йдеться ж бо про моє самолюбство. Пізніше я пошкодував про те, що так поспішав, адже міг же я хоча б зазирнути в двері й помахати рукою своїм пантерам. Але в той час я вже нагромадив житейську мудрість і перестав ганятися за недосяжним видінням. Так, але все-таки тоді я був дуже засмучений…

Потім пішли роки наполегливої праці, і про двері я й не помишляв. І лише недавно я знову згадав про них, і мною заволоділо незрозуміле почуття: здавалося, весь світ заволокла якась тонка пелена. Я думав про те, що більше вже ніколи не побачу ті двері, і мене томила гірка туга. Можливо, я був трохи перевтомлений, а може, вже дає про себе знати вік: адже мені скоро сороківка. Далебі, не знаю. Але от з певного часу я втратив радість життя, яка допомагає боротися й долати всі перешкоди. І це тепер, коли назрівають важливі політичні події і треба енергійно діяти. Чудасія, чи ж не так? Я починаю втомлюватися від життя, і всі земні радості, які випадають на мою долю, здаються мені нікчемними.

Від певної пори я знов відчуваю щемливе бажання побачити сад. Так… я бачив його ще тричі.

– Що, сад?

– Ні, двері. І не ввійшов.

Воллес нахилився до мене через стіл, і, коли він заговорив знову, в його голосі звучала непозбутня туга.

– Тричі мені траплялася така нагода. Розумієш, тричі! Я давав клятву, що, якщо коли-небудь ці двері опиняться передо мною, я ввійду в них. Втечу од усієї цієї задухи і пилюки, од цієї блискучої позлітки, од цієї безглуздої суєти. Втечу й більше ніколи не повернуся. Цього разу я вже неодмінно зостануся там. Я давав клятву, а коли двері опинялися передо мною, не входив.

Три рази протягом одного року я проходив повз ці двері, але так і не ввійшов у них. Три рази за цей останній рік.

Перший раз це сталося в той вечір, коли відбувся різкий розкол при обговоренні закону про викуп орендованих земель і уряд втримався при владі більшістю всього трьох голосів. Ти пам’ятаєш? Ніхто з наших і, ймовірно, більшість із опозиції не очікували, що питання вирішуватиметься в той вечір. І думки розкололися, немов яєчна шкаралуща.

В той вечір ми з Готчкінсом обідали в його двоюрідного брата у Бретфорді. Обидва ми були без дам. Нас викликали по телефону, ми зараз же помчали в машині його брата і ледве встигли на термін. По дорозі ми проїхали повз мої двері в стіні, вони здавалися зовсім примарними в місячному сяянні. Фари нашої машини кидали на них яскраві жовті відблиски, – безперечно, то були вони! “Боже мій!” – вигукнув я. “Що сталося?” – запитав Готчкінс. “Нічого!” – відповів я.

Момент було втрачено.

– Я приніс велику жертву, – сказав я організаторові нашої партії, ввійшовши в будинок парламенту.

– Так і треба! – кинув він на бігу.

Але хіба я міг тоді вчинити інакше?

Вдруге це було, коли я поспішав до помираючого батька, щоб сказати цьому суворому старому останнє “прощавай”. Момент був знов-таки вкрай напружений.

Але втретє було зовсім по-іншому. Сталося це всього тиждень тому. Я відчуваю палючі докори сумління, згадуючи про це. Я був з Ґаркером і Ральфсом. Ти розумієш, тепер це вже не секрет, що в мене відбулася розмова з Ґаркером. Ми обідали у Фробішера, і розмова набула інтимного характеру.

Моя участь у реорганізовуваному кабінеті стояла ще під питанням.

Так, так. Тепер це вже вирішена справа. Про це наразі ще не варто говорити, але я не маю підстав приховувати це від тебе… Дякую, дякую. Але дозволь мені дорозповісти тобі мою історію.

В той вечір питання висіло ще в повітрі. Моє становище було вкрай делікатним. Мені було дуже важливо отримати од Ґаркера потрібні відомості, але заважала присутність Ральфса.

Я ліз зі шкіри, намагаючись підтримати легку, невимушену розмову, що не мала прямого відношення до питання, яке мене цікавило. Це було необхідно. Подальша поведінка Ральфса довела, що я мав рацію, остерігаючись його… Я знав, що Ральфс розпрощається з нами, коли ми минемо Кенсінґтон-Гайстріт, тут я й ошелешу Ґаркера несподіваною одвертістю. Іноді доводиться вдаватися до такого роду вивертів… І раптом у полі мого зору на дорозі знову з’явилася і біла стіна і зелені двері…

Розмовляючи, ми пройшли повз стіну. Йшли ми повільно. Як зараз бачу на білій стіні чіткий силует Ґаркера – низько нацуплений на лоба циліндр, а під ним ніс, подібний до дзьоба, і м’які складки кашне; слідом за його тінню промайнули на стіні й наші.

Я пройшов за якихось двадцять дюймів од дверей. “Що буде, якщо я попрощаюся з ними і ввійду в ці двері?” – запитав я сам себе. Але мені не терпілося поговорити з Ґаркером. Мене облягав цілий рій невирішених проблем, тож я так і не відповів на це питання. “Вони подумають, що я стратив розум, – розмірковував я. – Припустімо, я зараз зникну. Загадкове зникнення визначного політичного діяча…” Це переважило шальку терезів. У критичний момент моя свідомість була обплутана сітями світських умовностей та ділових розрахунків.

Тут Воллес із зажуреним усміхом повернувся до мене.

– І от я сиджу тут. Так, тут, – тихо сказав він. – Я втратив цю нагоду.

Тричі в цьому році мені траплялася можливість увійти в ці двері, двері, що ведуть у світ спокою, блаженства, непередаваної краси й любови, про яку не відають ті, що живуть на землі. І я відкинув це, Редмонде, і все щезло…

– Звідки ти знаєш?

– Я знаю, знаю. Що ж мені тепер залишається? Йти далі накресленим шляхом, добиватися своєї мети, думка про яку так владно мене втримала, коли пробила жадана година. Ти кажеш, я добився успіху? Але що таке успіх, якому всі заздрять? Жалюгідна, нудна, порожня позлітка! Так, успіху я добився.

На цих словах він із силою роздушив грецький горіх, якого тримав затисненим у своїй великій руці, і простягнув його мені:

– Ось він, мій успіх!

Послухай, я мушу тобі признатися, Редмонде, мене мучить думка про цю втрату, протягом останніх двох місяців – так, уже добрі десять тижнів – я майже не працюю, буквально через силу виконую найневідкладніші свої обов’язки. Я не знаходжу собі місця. Мене томить глибока, невтоленна печаль. Ночами, коли є менше ризику з ким-небудь зустрітиcя, я йду блукати містом. Хотів би я знати… Так, цікаво, що подумають люди, якщо раптом дізнаються, що майбутній міністр, представник найбільш відповідального департаменту, бреде в темряві сам-самісінький, заледве не вголос оплакуючи якісь двері, якийсь сад…

Передо мною воскресає поблідле обличчя Воллеса, його очі з незвичайним, похмурим блиском. Сьогодні ввечорі я бачу його особливо виразно. Я сиджу на канапі, згадуючи його слова, звук його голосу, а вчорашній вечірній випуск вестмінстерської газети з повідомленням про його смерть лежить поряд зі мною. Сьогодні в клубі за сніданком тільки й було розмов, що про його раптовий скін.

Його тіло знайшли вчора вдосвіта у глибокій ямі, поблизу Східно-Кенсінґтонського вокзалу. То була одна з двох траншей, викопаних у зв’язку з розширенням залізничної лінії на південь. Для безпеки людей, що проходять по шосе, траншеї були обнесені збитим нашвидкуруч парканом, де було прорізано невеликий дверний отвір, куди проходили робітники. Через недогляд одного з десятників двері залишилися незачиненими, і от саме в них і пройшов Воллес.

Я, немов у млі, гублюся в здогадах.

Очевидно, в той вечір Воллес пройшов увесь шлях від парламенту пішки. Часто під час останньої сесії він ішов додому пішки. Я так живо уявляю собі його темну фігуру; глупої ночі він бреде вздовж безлюдних вулиць, поглинутий одною думкою, весь занурившись у себе.

Може, в блідому світлі привокзальних ліхтарів грубий дощаний паркан видався йому білою стіною? А фатальні двері пробудили в ньому заповітні спогади?

Та й чи існували коли-небудь біла стіна та зелені двері? Далебі, не знаю.

Я передав цю історію так, як мені її розповів Воллес. Часами мені спадає на думку, що Воллес був жертвою своєрідної галюцинації, яка звабила його в ті двері, що, як на біду, виявилися не на засуві. Але я далеко не переконаний, що це було саме так. Я можу видатися вам забобонним, навіть ледь-ледь ненормальним, проте я майже впевнений, що він дійсно володів якимсь надприроднім даром, що ним володіло – як би то сказати? – якесь неусвідомлене почуття, яке навіювало йому ілюзію стіни та дверей, як певний таємничий, незбагненний вихід в інший, нескінченно прекрасний світ. Ви скажете, що в остаточному підсумку його було обмануто? Але чи й справді? Тут ми – на порозі споконвічної таємниці, яку прозрівають лише нечисленні подібні до нього ясновидці, люди великої мрії. Все довкола нас видається нам таким простим і звичайним, ми бачимо тільки огорожу й за нею траншею. В світлі наших буденних уявлень нам, пересічним людям, здається, що Воллес бездумно пішов у сповнений небезпек морок, назустріч своїй загибелі.

Але хто знає, що йому відкрилося?