ЗІ СХОДУ… (ЕКУМЕНІЗМ ЧИ ЩОСЬ БІЛЬШЕ?)

Юрій Новосільський (1987)

Крішна і Арджуна на Курукшетрі

[Jerzy Nowosielski. Ze wschodu... (Ekumenizm czy coś więcej?) “Twórczość” 1987, nr 11, s. 91-95.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Екуменізм, екуменічний рух, його надії, його експансія, його втома, його нудьга, його неспроможність... Так, це тягнеться вже задовго. І що далі? І що з цього випливає? Християнство вариться у власному соусі, топчеться на місці – всі потрохи один одного обманюють, усе дуже мило і дуже фальшиво. Ситуація стає ніяковою.

А тим часом привид ходить по Європі – і по решті світу. Привид іншої релігії. Послідовнішої, моральнішої, вірогіднішої. Істиннішої.

Тут я говорю про проникнення індуїзму. Інакше не могло статися. Нарешті прийшла до нас ця велика релігійна традиція, цей великий досвід – від культури, духовно старшої і зрілішої. Це вторгнення, це проникнення триває вже сто п’ятдесят років. Насправді це ніяке не вторгнення, ніяка не аґресія, ніякий не прозелітизм. Орієнтальна релігія (назвімо це так умовно) тільки заповнює порожнечу, яку залишає після себе непослідовна, нелогічна, аморальна, часто злочинна система юдеохристиянства. Там, де людина прагне якогось автономного бачення духовних речей, орієнтальна релігія пропонує свої послуги з найкращими намірами – пропонує свою істину, бо це істинна релігія, пропонує свою етику, бо це гідна віри етика, пропонує своє знання про посмертну долю людини і тварини, бо це істинне знання. Орієнтальна релігія пропонує саму себе, бо це істинна релігія. Духовно й емоційно зріла людина не знаходить у розумовій, логічній площині пояснення трагедії існвання. Існування людей, тварин, природи, планети, можливих світів – довготривалих, та все-таки смертних. Як, наприклад, має поставитися християнська Церква до страждання тварин? Як вона має духовно опікуватися такими людьми як, приміром, тваринники, які або самі мусять убивати, або відводити на жорстоку смерть тварин, з якими вони, якщо не є таки зовсім черствими примітивами, мусять мати якийсь емоційний зв’язок. Повертається проблема ката: він не має жодного гріха. Одначе як умовити людину, що вона не має гріха, якщо сама вона добре знає, що його має? Наші юдеохристиянські системи тут безпорадні. Натомість орієнтальний закон карми з залізною послідовністю таке явище пояснює. То нічого, що перші форпости орієнтальної релігії у вигляді різного роду теософських або антропософських рухів надто наївно «популяризувалися» в Європі і в Америці. Після цієї, справді інколи наївної, хвилі «моди» елементи орієнтальної релігійної свідомости залишилися і непокоять як і давніше.

Звичайно, питання критичної зустрічі на площині рівноцінних партнерів юдеохристиянської й ісламської релігії з орієнтальною релігією були зауважені вже наприкінці XIX століття. Дуже проникливо оцінював цю ситуацію Владімір Соловйов. У наш час Ле Со, бенедиктинець, що живе в Індії, твердить, що зіткнення віч-на-віч цих двох релігій є найважливішою проблемою сучасности. Для християнства, вважає він, це ключова проблема: бути чи не бути. В порівнянні з цією проблемою всі екуменічні баталії, всі ці з’їзди, симпозіуми, узгодження, ці бюро і цей збюрократизований спосіб реґламентації тем для дискусії – дитяча забава. Це зіткнення могло статися набагато раніше, вже в першому тисячолітті. Про це пише Леві-Строс у «Печальних тропіках». Цьому стала на заваді «залізна завіса» ісламу. Іслам, як найбільш спрощена і найрадикальніша з трьох авраамічних релігій, на довгі віки відсепарував християнство від орієнтальної духовности. Пізніша зустріч стала приголомшенням для місіонерів. Вони були до цієї зустрічі абсолютно не готові. То відома історія. Лише тепер нам відкрилися очі. Стоять одна напроти одної дві потужні релігії – старша, автосотерична, орієнтальна у всіх своїх різновидностях, і молодша, згрубша кажучи, гетеросотерична – християнство – теж у всіх своїх різновидностях.

Який може бути результат цього? Спробую створити якийсь спрощений сценарій того, що може трапитися. Однак, щоб говорити про те, що може статися, треба сказати без недомовок про те, що сталося.

1. Аврам отримує натхнення і покидає своє релігійне середовище. Утворюється клан релігійно відчужених людей. Клан, який іноді нагадує банду розбійників.

2. Авраама – бо його ім’я було змінене – Всемогутній спокушає зарізати власного сина. Він погоджується, і Бог зараховує йому це за найвищу заслугу. З’являється ангел, який втручається. Авраам заколює не сина, а ягня. Справа, однак, довершиться через багато століть, тобто відбудеться жертва з Сина, про що ми скажемо у свій час.

3. Мойсей отримує Закон на Горі Синай. Закон стає писаним, і його дотримується – або ні – обраний народ. Цей закон прекрасний і жорстокий. Тварин заколюють сакрально, перед обличчям Бога. Ми сьогодні маємо набагато гіршу ситуацію. Тварин заколюють профанно, по-світському, в спеціально приготованих для них концентраційних таборах.

4. Упродовж століть точиться історія Божого Народу. Злочинна і свята. З’являються пророки. Святий і злочинний цар творить псалми (без огляду на їхніх справжніх авторів, традиція приписує їх саме цареві). Вони є взірецм молитви і духовної медитації до сьогоднішнього дня. Словами цих псалмів молиться навіть Воплочений Богочоловік Ісус Христос.

5. Настає повнота часу. Народжується Богочоловік. І він шанує Закон, але якось дивно, і шанує, і ламає його на кожному кроці. Ніби провокативно. Це, звісно, доводить до трагедії. Його вбивають згідно з засадами його власної релігії і Закону. Відкладений вирок на Ісаака виконується на Особі Ісуса Христа.

6. В основі християнства, яке народжується, лежить факт Воскресіння. Реального, історичного Воскресіння, посвідченого очевидцями. Де подівся той Закон, про який Ісус, живучи серед людей, говорив, що жодна йота не може бути усунута? Якщо за життя він трактував цей закон радше дивно, то в момент смерти забирає до свого царства Розбійника. «Сьогодні будеш зо мною в Раю».

Воскресіння руйнує всеохопний закон природи. Однак воно є одиничним фактом.

7. Павло бореться проти права Закону. На місце цього права в елліністичних Церквах вступає закон доброчесности, стоїчної чесноти. Протягом усієї історії Церкви принцип дотримання морального закону, принцип заслуги, бореться з інтуїцією спасіння і віри. Ця боротьба триває донині. І всупереч багатьом запевненням – ми добре це відчуваємо – її результат не вирішений. Авґустин проти Пелагія. Ані традиційні Церкви, ані протестантизм у своєму навчанні не ставлять крапок над і.

8. Тим часом горизонти людської свідомости і людського голоду правди розширюються. Люди бачать, наскільки антропоцентричною, наскільки вузькою є перспектива авраамічної традиції, тобто традиції юдаїзму, християнства та ісламу. Люди починають помічати зло в природі, в житті споріднених з нами істот, у житті всього світу.

9. І тут уже авраамічні релігії стають безсилими, їх конструкції ламаються, втрачають достовірність, розпадаються. Народжується невіра, розпач або збайдужіння. Саме в це місце вривається орієнтальна релігія зі своїм баченням, своєю логікою, своєю есхатологією – особистою й космічною. Це послідовна, логічна, бездоганна система.

Після згасання Закону з Гори Синай, після одряхління морального закону, немовби влитого в людські серця, приходить новий закон – закон карми. Він не нищить право Закону ані право доброчесности традиційного християнства, не руйнує – а немовби обіймає їх, дає тільки ширше бачення, ширшу перспективу для всіх елементів традиційної релігійної віри. Для наших понять про гріх і чесноту, для нашої особистої есхатології – у вигляді карми і нагороди – для спільної планетарної есхатології.

10. Це теж Закон, і то абсолютний Закон. Від нього нема апеляції. Є тільки один спосіб визволитися від нього.

Таким чином, ми маємо справу з потрійним поняттям закону. Від ритуального, через морально-етичний до всеохопного кармічного закону.

11. Здавалося б, ми дійшли до краю можливостей. Далі релігійна думка розвиватися не може. Бо й навіщо, якщо отримано відповіді на всі питання? А однак у серці і в свідомості народжується бунт. Так, усе те, що подає нам до відома орієнтальна релігія – правдиве. Реальне. Але – тут приходить карколомна думка – чи дійсно правдива ця правда? Чи реальна ця реальність?

12. Тут постає в нас перед очима трагічна постать Христа. Так, як увесь Старий Завіт є нелогічним, повним суперечностей, трагічним, так нелогічним, повним суперечностей є Ісус Христос. Він трагічний. Через свою абсурдну трагічність і через своє реальне Воскресіння він стоїть немовби поза будь-якою релігією. Його можна однаково добре вивести як з лона Старого Завіту, так і з лона орієнтальної релігії. Він понадрелігійний. Він – дійсність сама в собі, він сам у собі – цілий світ.

Кінець резюме. Прийшов час для певних роздумів. Оскільки я живописець і все розумію, все перевіряю за допомогою живопису, то будуть роздуми живописця.

Чому орієнтальна релігія не створила ікони Бога? Не створила навіть ікони Будди ані жодного з численних бодгісаттв. Звісно, вона намагалася це робити; маємо незліченні зображення Будди і бодгісаттв, а також різноманітних божеств – ікони, однак, з цього не вийшло. Єдиною «іконою», яку створило прекрасне мистецтво Індії, є образ нагої жінки. О, так. У цьому випадку мистці спромоглися неймовірно чуттєве, переповнене еротикою зображення жінки наповнити великою духовністю. Це найвище досягнення в цілому світовому мистецтві. Абсолютна чуттєвість, піднесена до рівня великої духовности.

Християнство натомість має ікону воплоченого Бога. Чудово описує це домініканець отець Хрістоф фон Шьонборн у своїй книжці про богословські передумови, підстави ікони Христа. Обговорюючи христологію святого Кирила Александрійського, він пише: «Для того, щоб воплочення могло бути реальним, треба, щоб плоть, яку прийняло Слово, не була для нього чимсь чужим, а була його власною плоттю». І далі: «Ісус не оселився в людині. Він став людиною».

То якась непослідовність орієнтальної духовности – її споглядання жіночого тіла і сексу й надання цим справам такого високого ранґу за допомогою мистецтва. Адже орієнтальна релігія (чи релігії) не зводить реальности наших плотських пережиттів та хвилювань до рівня абсолютної реальности. Це відносна реальність. Це відносні цінності, від яких ми маємо осягнути визволення. Звісно, зріла орієнтальна філософська і богословська рефлексія переростає такі зумовлення, але то вже вершини, які не визначають характеру всієї релігії.

В юдеохристиянській, набагато менш логічній і менш досконалій системі сталося те, що дозволяє нам визначити Ісуса Христа як єдиного друга людини. Тому що він єдиний у своєму Воскресінні підносить людське тіло до рівня абсолютної реальности. Воно, тіло перестає бути тимчасовим одінням; індуси постійно це підкреслюють: у медитації усвідомлюй самому собі, що ти не є своїм тілом. Інакше Христос у своєму Воскресінні: ти є своїм тілом і з цим тілом воскреснеш.

Той, хто вірить у Воскресіння Христа, разом з ним тілесно воскресає. Одразу, не блукаючи по численних пеклах і закутках країни померлих.

Що це означає? Це означає визволення від прокляття закону, в цьому випадку – закону карми.

Найбільше досягнення орієнтальної релігії – правильне поставлення індивідуальної та космічної есхатології. Лише така точка зору, безсумнівно правдива, дозволяє нам побачити, ким є Ісус Христос – Воплочений Логос – єдиний друг людини.

Пригадаймо собі, на якому ґрунті виростає постать, виростає сама можливість трагічного Ісуса Христа, що був убитий на лоні своєї власної релігії, свого власного народу. А власне, це виростає з тієї недосконалої, злочинно-святої релігії одного народу, яка тільки насилу і внаслідок катастроф поволі преображається в понаднаціональну релігію. Виростає в лоні Старозавітньої Церкви і дає початок Церкві Нового Завіту. Це дуже важливо. Тому що спасіння (радше визволення) в орієнтальній релігії ділом і уділом виключно одиниці. Щоправда, людині можна за життя допомогти, але всю істотну працю для свого визволення вона в принципі мусить виконати сама.

Тут належить сказати, що орієнтальна релігія цю ситуацію перемагає, і концепція бодгісаттв являє собою таку перемогу. Зрештою, можливо, що ідеал бодгісаттви сформувався не без впливу християнства. Однак загальний характер орієнтальної релігії, особливо в її західних трансплантатах – рішуче автосотеричний, індивідуальний. А ми в християнстві маємо щось інше. Маємо спільноту святих. Вмираючий Христос в один момент забирає з собою до свого царства вмираючого вбивцю. Ще перед тим він захищає порочну жінку, а також розповідає про однакову винагороду для робітників у винограднику. Повністю всупереч очевидній справедливості. Уздоровлює в суботу. Всупереч Законові, який так ніби шанує.

Тому великодня проповідь, приписувана святому Йоанові Золотоустому, може містити такі слова:

Якщо хтось після третьої години прийшов – нехай вдячно святкує! Якщо хтось після шостої години приспів – нехай не сумнівається, і він нічого не втратить! Якщо хтось забарився до години дев’ятої – нехай приходить, ніскільки не вагаючись! Якщо хтось приспіє лише на одинадцяту годину – нехай не лякається через своє зволікання, бо Владика, щедрий на винагороду, приймає останнього так само, як першого! Він дає спочинок робітникові одинадцятої години так, як і тому, хто працював від першої години – і останнього милує, і першого вшановує, і тому дає, і цього обдаровує (…). Багаті й убогі – разом ликуйте! Стримані й недбалі – день цей вшануйте! Хто постив і хто не постив – возрадуйтеся днесь! (…) Всі втішайтеся бенкетом віри, всі причастіться багатства благости!

Христа вбивають у спільноті. Його смерть і Воскресіння дає початок спільноті, в якій духовні блага, духовні досягнення одних можуть бути перенесені на інших. В орієнтальній релігії ми стоїмо самотньо перед лицем Закону. Ми самі – творці своєї посмертної долі. Це суттєве протиставлення, таке правдиве, таке абсолютне, що ми сміливо можемо сказати, що лише на тлі орієнтальної релігії, яка до нас прибуває і яка щиро хоче нам допомогти, ми бачимо цілісний вимір Воплочення, Смерти і Воскресіння Другої Особи Нероздільної і Животворящої Тройці.

Карма логічна і справедлива. Також вона невблаганно послідовна. Чи ця справедливість Закону, ця невблаганна послідовність, цей безпомилково діючий механізм – часом не є Пеклом?

Треба, однак, сказати, що в орієнтальній релігії Бгаґавад-ґіта перемагає цей механізм. З іншого боку, в християнській Церкві було багато і є багато тих, кого цей механізм не влаштовує. Так що завжди Мудреці і Маги подорожують зі Сходу до Вифлеємського Ґроту і так само завжди в лоні Церкви Нового Завіту багато хто згіршується і спотикається об відкинутий Наріжний Камінь.

Кілька зауваг перекладача:

«Le Sceau» – в польському ориґіналі статті неправильне написання цього французького прізвища. Насправді монаха-бенедиктинця звали Henri Le Saux (Анрі Ле Со; 1910-1973, на світлині ліворуч), крім того, він мав також індійське ім’я Шрі Свамі Абгішіктананда – залишаючись християнином, він був одним із небагатьох європейців, якого традиційні вчителі Індії визнавали індуїстським святим.. На момент публікації статті Новосільського (1987) він уже давно не жив.

Видатний богослов Christoph von Schönborn (нар. 1945) – з 1995 року архиєпископ Відня і примас Австрії.

Традиційно латинське communio sanctorum римо-католики перекладають як «спілкування святих». Можна також перекласти як «сопричастя святих».

Фраґмент пасхального слова св. Йоана Золотоустого – в переклад Майстерні літургійних перекладів «Трипіснець».