МИСТЕЦТВО ЯК ЦАРСЬКЕ СВЯЩЕНСТВО

Слово Юрія Новосільського на конференції в Більську-Підляському

(29 травня 1991)

Sztuka jako kapłaństwo królewskie

wypowiedź Jerzego Nowosielskiego na konferencji w Bielsku Podlaskim (29 maja 1991)

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Я хотів сказати про один з головних струменів мого досвіду і моєї думки, так як вона розвивалася… Був період, коли я був дуже схильний осмислювати споглядання немовби в строго догматичних рамках того, що в Церкві сказано чи постановлено про мистецтво та про ікону… Але в даний момент я щораз більше відходжу від такого звужування проблематики через прив’язування її чи то до історичних, чи то до канонічних, чи то до догматичних – якщо хтось так хоче – рішень історичної Церкви.

Шановна громадо, я почав би, може, трохи з іншого кінця. Сказано, що світ прекрасний. Але де ж то написано і перевірено, що світ прекрасний? Світ не мусить бути прекрасний. Ми знаємо, що природа, що світ прекрасний – але краса не походить з емпірії реальности. Красу встановлюємо ми! То ми канонізуємо і возносимо реальність, яка може бути потворною у своєму зоровому впливі. Адже існують такі захворювання, коли споглядання зовнішньої реальности є тортурою! То якийсь наш центр сублімації – може, це наш осередок серця? – індиферентну в основі реальність, яку можна сприймати так або інакше, чинить реальністю прекрасною.

Кожна нормальна людина, більш-менш психічно здорова… в кожній такій людині відбувається процес трансформації індиферентної, байдужої реальности у реальність прекрасну. Хоча б отой культ природи чи щось на зразок цього… Натомість культура витворила собі спеціалізоване знаряддя такої естетичної нобілітації видимої реальности. І цим знаряддям є, я вважаю, мистецтво.

Треба підрубувати ту гілку, на якій ми сидимо. Бо крім Псалмів, які славлять красу і лад світу, маємо в Біблії також Книгу Іова! А це ж також Богонатхненний текст, правда? І він говорить щось зовсім інше, ніж Псалми. Біблія це така книга – і Старий, і Новий Завіт, – де нічого не можна сприймати односторонньо. Бо там на кожне «за» тут же знайдеться «проти»… Це найдіалектичніша книга з витворених релігійними традиціями. І тому для мене це є критерієм істини! Істинности Біблії. В Корані все узгоджується, шановна громадо! Я читаю собі Коран потрохи… І тому мав рацію той черговий котрийсь халіф, коли закінчили нищити Александрійську Бібліотеку – він запитав: А що там є? Чи є там те, що в Корані? Воно непотрібне. А якщо щось більше – це треба знищити… А в Біблії є все – на «так» і на «ні». І тому це для мене істинна книга! А така книга і погляд, у якому все узгоджується – для мене завжди підозрілі…

В описі Розп’яття, однак, є оте: «Боже мій, Боже мій, чому Ти покинув мене?» А в Книгі Іова те, що читаємо в кінці, – Жихевіч формулював, що це такий happy end для покріплення сердець… А справжній сенс Книги Іова – в зануренні на саме дно розпачу. І вибачення, прийняття Бога ні за що. Люблю Бога ні за що.

Приходить мені до голови ще щось, уже ближче до богослов’я, бо насправді я намагався відіпхнути від богослов’я весь цей хід думки. А зараз – немовби хочу повернутися. Отже, ця властивість, що ми можемо реальність, сприйняття зовнішньої реальности преображати в позитивному сенсі, що ми можемо називати її красою, – може, це благодать Святого Духа, Який діє в історії людства?

Я хотів би трошки домопогти нашій пам’яті. Отож, я сам десь уже написав – на основі Булгакова, – що богословське і філософське мислення того періоду, коли засідав ІІ Нікейський Собор, було дуже низьке, просто-таки примітивне. І Булгаков твердить, що Отці Собору просто не мали знарядь, щоб правильно поставити проблему. Адже те, що Христа можна описати в Його земній структурі, є арґументом для іконоборців! Тому що якщо ми описуємо Христа в Його людській природі, то грішимо проти дефініції Халкидону, проти іпостасного з’єднання, розділяємо Божу і людську природу однієї Божественної Особи! Собор не впорався з проблемою, для мене особисто цей Собор є лише певним передвістям того, що станеться у філософській думці, у містичному і літургійному досвіді Церкви в другому тисячолітті. Це лише якийсь дороговказ, що в цьому напрямку щось буде діятися. Але якби ми мали визнати Альфою й Омегою дефініцію Другого Нікейського Собору, ми б, однак, не дуже могли базуватися на цій дефініції. Це думка не моя, а Булгакова.

А розрізнення, що є ще тільки релігійним образом, а що – вже іконою? Це важлива проблема. Я б тут звернувся до однієї аналогії, а саме, до поняття священства в Церкві. Отже, Старий Завіт знає поняття тільки царського священства, не знає поняття сакраментального священства, яке згодом було виділене в процесі формування ієрархічних структур у Церкві. І сьогодні і на Заході, і на Сході є дуже ясне розуміння, що сакраментальне священство, себто, інакше кажучи, рукоположення – можливе тільки на основі існування царського священства всього Народу Божого. Так само з тим специфічним характером специфічно сакрального мистецтва, себто ікони. Якби не було основоположної святости всього мистецтва, цієї фундаментальної святости, то неможливим було б виведення, виокремлення певних виняткових ситуацій. Бо я не заперечую, що ті найкращі, найчудовіші ікони є якимсь фокусуванням, якоюсь вершинною точкою святости мистецтва. Але вона може існувати тільки тому, що все мистецтво за своєю природою святе. Такі, приміром, ікони Ушакова з XVII століття – це посередня стадія, з точки зору формального аналізу це вже певне падіння, чисто художницьке. Зрештою, це визначив сам Ушаков, коли сказав, що малювати треба не для того, щоб мати з цієї причини якісь дивовижні переживання або провокувати чудеса, але для того, щоб пригадувати собі святих і наслідувати їх. Сам звів на нижчий рівень своє малярство. Але це все-таки добре малярство, як мистецтво – в тому першому значенні святости всього мистецтва – воно безперечно належить до сфери sacrum. Натомість відступає від того сакраментального священства, залишаючись на рівні царського.

Десь я вже написав чи сказав, що розвиток кожної релігії відбувається певними етапами. Тут мушу зробити одне застереження: релігію я розумію тільки як соціологічно-філософське явище, а не як релігійне явище в значенні одкровенної релігії чи чогось такого. Але всі великі релігії мають фази свого розвитку, і такі фази розвитку має також і християнство, якщо воно розглядається як одна з великих світових релігій.

Отже – скажімо – в середньовіччі християнство переживало фазу, яку ми могли б назвати естетично-містичною. Початок, аж до початку другого тисячоліття, то була по суті перевага естетики, власне тоді богослужіння і на Сході, і на Заході набирало остаточні форми. Потім настала фаза містичного досвіду, а десь від середини XVIII століття, після певної пустки, яку впровадив раціоналізм Просвітництва, деїзм та подібні тенденції, в Церкві настала етична фаза. Навіть Віткєвіч зумів колись зауважити, що релігію витіснить етика. Сьогодні в Церкві домінує орієнтація на етику і верховенство етики – над містикою, над естетикою і над богослужінням. І тому сьогодні є атрофія, хаос літургійних форм, атрофія мистецтва – а з містикою теж Бог знає що діється… Про це знають самі містики, не нам судити. І така ситуація жахливо невигідна для мистця в Церкві і для мистецтва в Церкві. Мистець відчуває себе непотрібним! І тут я хотів би звернути увагу на неймовірно прикру річ, бо йдеться не про те, що є така тенденція в Церкві чи… Це певні характерологічні елементи людських типів. Етичний тип – тобто такий, який любить порядок і чинить згідно з нормою, – психологічно черствий, мало вразливий на естетичні чи містичні вартості. Нормативна людина не любить мистецтва! Бо мистецтво перевертає їй усе догори ногами. Мистецтво їй весь світ перевертає догори ногами, а вона любить, щоб у неї все було поскладано до пуття, так щоб усе було правильно і щоб вона в кожній ситуації точно знала, що їй думати і як чинити. Така тенденція домінує в Церквах – а в Католицькій Церкві особливо, в Православній меншою мірою, в протестантських радше так, як у Католицькій. А оскільки така тенденція домінує, то й така формація вірних застосовується через церковне навчання. Й оскільки так діється – ситуація мистецтва, краси, літургії і містики в Церкві неясна. Бо домінує і керує Церквою «етичний тип». І психіка людини етичної. То вся та систематика: догматична етика, нормативна, ситуативна етика, казуїстика – то все ті дилеми, особливо в Римо-Католицькій Церкві. яка любить упорядковувати явища.

«Етичний тип» – він, звичайно ж, такий, що не спалив би сьогодні єретика на вогнищі за єресь; в інших системах, може, й спалив би, але сьогодні справи стоять так, що радше не спалив би… Натомість те добро, яке походить від Бога, набагато таємничіше від добра, яке людина спроможна собі придумати, скомпонувати і скодифікувати. І це мусить бути сказане.

Мені здається, що ця фаза – ну, я до того не доживу, – але ця фаза домінування етики в житті Церкви промине і надійде ще якась інша фаза, яку я не здатний передбачити і яка, можливо, буде синтезою якихось попередніх фаз. А може, з’явиться ще щось цілковито нове, але я не пророк.

Наукова сесія в парафіяльному домі при православній церкві св. Миколая в Більську-Підляському була організована 29 травня 1991 року з нагоди виставки малярства Юрія Новосільського у Ґалереї «Арсенал» у Білостоку. Учасники спершу оглядали запроєктований мистцем баптистерій, потім зібралися на зустріч і дискусію. Учасниками конференції були зокрема: Зофія і Юрій Новосільські, Кристина Зволінська, Войцєх Скродзький, Мірослав Шевчук, о. Генрик Папроцький, о. Леонтій Тофілюк, Леон Тарасевіч, Ян Тшупек, Ян Міхальський, Маґдалена Сіверська та Александр Ґріґоровіч.