ЗАГУБЛЕНА БАЗИЛІКА. ЛІТУРГІЙНА РЕФОРМА – СПОСТЕРЕЖЕННЯ ПРАВОСЛАВНОГО

[Jerzy Nowosielski. Zagubiona bazylika. Reforma liturgii – spostrzeżenia prawosławnego, непублікований рукопис.]

[У зібранні Zagubiona bazylika: сс. 308-312.]

Базиліка Santa Maria in Trastevere в Римі.

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Заувага перекладача: це швидше нарис, план, ніж викінчений текст. Оскільки йдеться про літургійну реформу після ІІ Ватиканського собору, цей нарис не міг бути написаний раніше 1965 року, а найімовірніше виник у першій половині 1970-х.

Літургійна реформа не вдалася (вдалася). (Дуже дискусійна стаття, яку не слід трактувати серйозно, тобто слід її трактувати дуже серйозно).

1. Кілька слів про метод.

Щодо методу (писання і читання), то загальні вказівки знаходяться вже в першому реченні. Крім того, прагну запевнити, що як людина «з іншої парафії», а проте щиро зацікавлена, я, висловлюючи свої зауваги, не хочу нічого безпосередньо підказувати або критикувати. Я здаю собі справу з неминучих наслідків певного розвитку і знаю, що це утопія – боротьба з наслідками розвитку.

Попри це я хочу і впливати, і змінювати. Тією частиною своєю волі, яка не піддається законам розвитку, і знаю, що хоч не треба, все-таки треба написати й опублікувати цю статтю.

Я дуже далекий від критики теперішньої літургійної реформи. Мою душу огорнув би сум, якби виявилося, що її не існує і що все залишається по-старому. А проте я глибоко переконаний, що ця реформа – невдала. Це ніякий не метод, це глум – таке писання!

Власне: я не хотів би, щоб так відчули форму мого висловлювання. Справи, про які я говорю, настільки складні, що просто інакше про них говорити було б дуже важко. Мусило б бути довго, нудно і, можливо, ще більш неслушно. До того ж, говорити і писати про літургію – це певна недоречність, яку добре відчуває кожен, у кого є хоч трохи чутливости до святих справ людини. Що вдієш, коли вона все-таки існує і потрібна нам абсолютно, і ми їй потрібні. Крім того, попри те, що вона є священнодійством, вона є частиною нашої культури, можливо, найважливішою її частиною (а може, і вся культура також є священнодійством, тільки ми надто легко про це забуваємо?) А отже, такий метод: нічого надто докладно, нічого однозначно, нічого вичерпно, але зате щиро.

Весь літургійний текст зведено до по змозі зрозумілих речей. Так само жести і дії літурга націлено на безпосередню «свідомість загалу». Нові анафори, що ввели ідеї східних анафор, також очищено від «незрозумілих» елементів, так що, найпобіжніше кажучи, літургію позбавлено поетичної сили виразу. Але чи тільки поетичної? Чи не містичної?

Чому мистецтво в Церкві є сьогодні неможливим? Бо богослужіння, яке повинно бути в ній мистецтвом у першу чергу, не є ним. Найгірше, мабуть, із початком євхаристійної літургії. Жахливо суха покаянна формула (загальна сповідь), що звела все глибоко закорінене в нас почуття вини до поняття «гріха», занедбання, порушення якоїсь етичної норми – бо так це відчувається – і якихось «перепросин». Це трохи як у дитячому садочку або в початковій школі. А ми ж маємо псалми, чи вони вже також незрозумілі? Хто придумає кращі слова для вираження почуття вини, ніж покаянні псалми?

«Щоб ми могли гідно звершити…»[1] Чи можна гідно звершувати те, що ми називаємо «таїнством Євхаристії», Жертвою?

Очевидно, що своєрідна дидактика підсуває такі сформулювання. Власне задля того, щоб люди якомога відповідальніше наближалися до вівтаря. Щоб не розчиняли свого почуття гріха в якомусь аморфному, загальному почутті вини. Тільки, чи не залегка це педагогіка? Чи люди, які спрощували літургійні тексти, брали до уваги хоча б сучасні знання про психіку, здобутки глибинної психології? Царю Давиде, який же ти був сучасний!

Назагал обнова богослужіння має історичне та екуменічне підґрунтя. Докладено зусиль, щоб – не впадаючи в археологічне естетизування – все-таки повернутися до настільки давнього минулого, аби пізніші, виразно «конфесійні» риси поступилися елементам, спільним для всього християнства.

Який результат цього?

Формально римська літургія наблизилася до східних літургій, натомість за своїм духом стала більш протестантською. І то цей другий момент є вирішальним у тому, що вона справді виражає. Нічого дивного, що саме так сталося – адже реформи першої реформації теж мали підґрунтя історизму і тенденцію до спрощення. Виросли на ґрунті психіки Заходу, тільки чотириста років раніше.

Такий поворот речей дав ситуацію, яснішу ніж попередньо, бо поміж «православним» Сходом і літургійно «протестантизуючим» Заходом забракло посередньої ланки, якою була дотеперішня римська літургія.

Більше не буду бурчати. Думаю, ясна моя суґестія, щоб функції літургійного зібрання були згідні з їх істинною природою. Але я хотів би порушити справу дещо інакше. В цьому мені допомагає один спогад із дитячих років.

Пам’ятаю, як уперше в моєму житті батько привів мене на архиєрейську літургію до церкви. Мені могло тоді бути десять років, точно не пам’ятаю. Враження було дивовижне. Я трохи боявся, але був дуже щасливий. Дивився, мов загіпнотизований. Смішно, донині маю перед очима, як архиєрей видобуває довгу білу бороду з отвору саккоса, щойно накладеного на голову, і як ту бороду розгладжує обома руками на грудях, розділяючи її на дві частини.[2] Я вражено остовпів, коли він почав благословляти двома свічниками (три і дві свічі), схрещуючи їх, на чотири сторони світу.

Той трепет і та радість – то було щось, чого я ніколи не забуду і що – якщо доля мені усміхалася – повторювалося і повторюється ще багато разів. Часом я ходив також на понтифікальні богослужіння до костелу. Теж інший світ, теж ця магія, тільки в моєму дитячому відчутті строгіша, у моєму дитячому сприйнятті небезпечна і здатна проймати мене певним острахом.

Це ті елементи культу, що їх реформатори наших днів хотіли вилучити. Яка ж альтернатива? Є дві.

Після зведення ритуальних ускладнень і ритуальних дійств до мінімуму ми отримаємо в ефекті або: 1. помпезний і гнітючий настрій урочистих зборів; 2. ексгібіціоністичні потуги створення настрою загальної сердечности і свободи. Одне і друге нестерпне.

Існує, щоправда, третя можливість. Створення літургійної містерії самим літургом. Але скільки ми маємо літургійних харизматиків? Це безмірно рідкісний дар.

Сакральна дидактика і педагогіка зовсім б’є мимо цілі, подана в холодному вигляді. Тексти священних читань не призначені для розсудливих людей. Це істини не для всіх, не для всіх. Коли я в дитячому віці вперше опинився в церкві, то відчував тоді, що перебуваю трохи серед шалених. Дійсність, яку творило богослужіння, була ненормальною дійсністю. Тоді я ще не розумів, що вона була просто мистецтвом. То – як кожне мистецтво – був вихід з нормальної, тверезої дійсности у захват і подив. А тоді я ще й не знав, тільки міг відчути, що то було мистецтво, вжите найкращим чином, мистецтво вповні на «своєму місці», мистецтво в повноті своїх дійсних прав, у своїй справжній вітчизні.

Лише тепер я розумію, що мистецтво на виставках, мистецтво в музеях, мистецтво на вулиці, мистецтво «у світі» – це мистецтво у вигнанні. Однак є місце, коли і ми, і мистецтво зустрічаємося, як у себе. Є такі місця – однак, правду кажучи, їх щораз менше. Крім того, дуже важко до них потрапити. Церква – це «еклезія». Еклезія – це зібрання. Але і з пророків, і з Євангелія ми знаємо, що це не кожне зібрання, а тільки таке, як оте на горі розмноження хлібів, тобто таке, в якому був переможений природній страх і захисний рефлекс людини перед іншою людиною – в обороні недоторканности своєї власної автономної сфери існування. І не слід ні легковажити, ані етично знецінювати цього рефлексу самозахисту та пережиття автономности. В нормальному, «тверезому» світі вони всякою мірою законні. Кожен замах на це наше право на автономність, тенденція до її порушення – чи то з боку іншої людини, чи то спільноти – є насильством і кривдою. Тільки виняткові стани можуть уневажнити, скасувати це наше право – такі, як любов (закоханість), як крайні ситуації загрози і не знаю, чи я ще міг би назвати якісь інші – крім тієї особливої ситуації, коли в наших мандрах вуличками і завулками Трастевере ми раптом вийдемо на загублену базиліку, яку важко знайти. Тоді ми відкриваємо те «щось», у чому розпізнаємо «еклезію».

Еклезія має, одначе, свої способи поклику. Має свої засоби прояву. Вони вельми дивні. Цілком очевидні, майже безвідмовні, проте ними не можна довільно розпоряджатися, не можна піддавати їх занадто скрупульозному аналізові здорового глузду, та й не дуже відомо, чи дадуть вони себе безкарно реформувати. І важко піддаються занадто однозначній кодифікації та інтерпретації.

Загально дивлячись на справу, я все-таки побоююся, що християнський Захід перейшов певну межу довільности в трактуванні законів дії цього таїнства Еклезії. Спершу піддав ті дії сухим і закостенілим правилам – так, що вся їх сила змарніла, відтак (після констатації, що вони вже мертві) почав їх редукувати, щоб життя могло залишитися в якійсь малій, але найважливішій частині організму. Що ж. Діяли і далі діють закони розвитку. Хто хотів би від них утекти, мусить щораз довше блукати в пошуках загубленої базиліки…

То дуже промовиста і подивугідна річ – оце оживання сумління в колективній свідомості західного християнства. Процес, який по-сучасному почався разом з Реформацією, точить його до сьогодні – і то водночас він розвивається немовби паралельно з відмиранням літургійних дійств у західній Церкві. Врешті-решт люди Церкви з епохи богослов’я смерти Бога, взагалі позбавлені літургійних переживань, самої можливости таких переживань, а може, й потреби в них, стали настільки етичні, що чуються відповідальними за політичне і суспільне тло всього людства. (Не треба додавати, що в ситуації цього типу ніхто не почне всерйоз питати про проблеми ангелів.) Однак етичні люди – принаймні деякі – мають потребу в мистецтві. Тобто потребу у відчуттях, які по суті є контактом із мистецтвом, а часом навіть мають потребу творити його. Проте, якщо вже давно, багато поколінь тому, їм вибили з голови не тільки те, що у важкодоступній базиліці було б найдоречніше шукати таких переживань, але й те, що взагалі можливими є літургійні переживання в строгому значенні цього слова, – вони шукають мистецтво та його дію у «світі».

Довго їм це вдавалося, але розвиток довів до ситуації, коли у «світі» мистецтво починає народжуватися щораз важче, немовби роздвоюється, замість мистецтва починають виростати, і то рясно, якісь твори, які його імітують, урешті-решт і цього починає не вистачати…

1. В сучасному українському перекладі Novo Ordo Missae ця фраза виглядає так: «Брати і сестри, визнаймо перед Богом наші провини, щоб ми могли з чистим серцем звершити Пресвяту Жертву». – Прим. перекладача. ↩

2. Тим архиєреєм майже напевно був греко-католицький перемиський владика Йосафат (Коциловський; 1876-1947). – Прим. перекладача. ↩