Думаючи, як би то назвати гіт-парад пісень типу «Коли на волю проситься сльоза» і їй подібних, я раптом знайшов самоочевидне: поп-божні пісні. Поп-божні літургії. Поп-божні проповіді.
Не маючи поваги до власної ж літургійної традиції, різні «з’єдинені» Церкви просто приречені на поп-божність. Вона займає місце того, що не поважається, трактується як обтяжлива обставина – а так трактується богослужіння в уніатів. (При тім літургійні дослідження можуть в уніатів стояти вище, ніж у православних).
І зворотня проблема: православні, маючи прекрасні богослужіння і набагато більше шануючи їх, черпаючи з них і богомисліє і богословіє – надто герметичні, надто відкидають геть усе, що приходить як питання, як пошук зі світу. І створюється хибна альтернатива: або літургія з ґітарками під поп-божні мелодії, або герметичний квазі-талібан без антен до туги зовнішнього світу.
Думаю, що Ісус був би проти такої герметичности. Але думаю також, що й ґітарки Він би відкинув: «Те належить робити, і того не залишати» (Мт 23:23). Між «тим» і «тим» пропливає в Церкві моє життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар