ЯРОСЛАВСЬКИЙ ФЕСТИВАЛЬ-2024

Якраз рівно місяць тому був фестивальний понеділок. А закінчився фестиваль недільною Месою у домініканців 25 серпня. Мешкали ми з І. Ф. цього разу в Аббатстві сестер Бенедиктинок.

Звісно, в останні роки вже нема колишнього розмаху. Але любов учасників до цієї події залишається незмінною. Я запитав в угорця Ференца, чи існує такий подібний фестиваль в Угорщині. «Ні», – відповів він, – «нічого подібного не те що в Угорщині, але й у цілій Європі».

Гарні концерти: в понеділок 19 серпня у домініканців ансамбль Castelkorn; чудові хлопці Pulse Ensemble з Нідерландів (Аббатство) у четвер 22 серпня; румунський Byzantion у Колеґіаті в п’ятницю 23 серпня.

Майстер-класи були присвячені цього року місцевій паралітургійній Марійній музиці. Тобто пісням, зібраним ентузіастами довкола Ярослава. Я спочатку поставився до цього проєкту скептично, очевидно через давнє недолюблювання української паралітургійної пісні. Але – все змінила оркестра! Музиканти, багато з яких було з півночі Польщі, додали пісням дивовижного звучання. Часто – дуже візантійського, просто якогось східного.

Тут можна оглянути відео, які я робив на майстер-класах та найцікавіших концертах.

Тут є в PDFі книжечка з нотами пісень.

СЛУЖБА СВЯЩЕННОМУЧЕНИКОВІ ЕМІЛІАНОВІ – ОМЕЛЯНОВІ КОВЧУ († 25 березня 1944)

Один з найближчих мені святих. Не знаю, чи дружив би я з ним, якби жив у його епоху. Однак дуже вражає його камертон правди: боронити українців у Галичині під час польського міжвоєнного панування, потім боронити поляків після вересня 1939, потім боронити євреїв під час нашестя нацистів – це виняткова чуйність до правди, саме євангельської. Його слова з Майданка про те, що не треба намагатися його звідти витягнути, що він там – у небі, бо потрібний людям, вражаюче перегукуються з посланнями перших мучеників, напр., Ігнатія Богоносця.

Святий виходить за рамки. За рамки свого середовища, зумовлень виховання, різних політичних і навіть душпастирських «рацій». У святого не «рація», а правота, правість, праворуч-стояння з Богом.

Фільм про Еміліана Ковча «Парох Майданка»:

Тут служба йому з моїм літургійним коментарем.

ТРИВАЄ ОНОВЛЕННЯ БЛОҐУ!

Дорогі друзі і послідовники!

Останні два роки для мене були дуже тяжкі. Втрата родини, війна. Матеріали, прив’язані до блоґу, я кілька разів був змушений переміщати на інші ґуґл-диски. Тільки тепер ситуація потроху стабілізується, тож я почав інтенсивно оновлювати блоґ, насамперед - воскрешати померлі лінки. І воскресив уже значну частину: всі лінки, що є в публікаціях, ожили. Натомість із закладок воскресив усі лінки в розділах ТРІОДЬ та ЛІТУРГІЯ. Скоро оновлю й усю решту. Всіх відвідувачів-читачів перепрошую за розчарування, за те, що впродовж доволі довгого часу зник доступ до матеріалів. Тепер уже не треба надсилати мені запити на ел. пошту. Думаю, до 20 квітня лінки в усіх закладках оновлю.

Відвідуйте, читайте, а головне – співайте Господеві!

P.S.: 15 квітня 2024 року – всі лінки оновлено, як у публікаціях, так і в сторінках-закладках.

ЗАГУБЛЕНА БАЗИЛІКА. ЛІТУРГІЙНА РЕФОРМА – СПОСТЕРЕЖЕННЯ ПРАВОСЛАВНОГО

[Jerzy Nowosielski. Zagubiona bazylika. Reforma liturgii – spostrzeżenia prawosławnego, непублікований рукопис.]

[У зібранні Zagubiona bazylika: сс. 308-312.]

Базиліка Santa Maria in Trastevere в Римі.

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Заувага перекладача: це швидше нарис, план, ніж викінчений текст. Оскільки йдеться про літургійну реформу після ІІ Ватиканського собору, цей нарис не міг бути написаний раніше 1965 року, а найімовірніше виник у першій половині 1970-х.

Літургійна реформа не вдалася (вдалася). (Дуже дискусійна стаття, яку не слід трактувати серйозно, тобто слід її трактувати дуже серйозно).

1. Кілька слів про метод.

Щодо методу (писання і читання), то загальні вказівки знаходяться вже в першому реченні. Крім того, прагну запевнити, що як людина «з іншої парафії», а проте щиро зацікавлена, я, висловлюючи свої зауваги, не хочу нічого безпосередньо підказувати або критикувати. Я здаю собі справу з неминучих наслідків певного розвитку і знаю, що це утопія – боротьба з наслідками розвитку.

ВІРМЕНСЬКЕ ЙОРДАНСЬКЕ ВОДОСВЯТТЯ – ՋՐՕՐՀՆԵԱՑ 2023

Цього року був як молільник на двох вірменських Богоявлінських Літургіях – 5 січня ввечорі і сьогодні. Споглядати службу не в якості керівника хору теж по-своєму цікаво. Чуюся десь так як міністр у відставці. (Бо коли міністри йдуть у відставку? Тоді, коли не приймають політику нового уряду. Однак, коли уряд змінюється, можуть же і повернутися.) Все-таки це чудовий обряд! Звісно, візантійське Йорданське Водосвяття я теж дуже люблю. Однак у вірменському є така магія, такі урочисті моменти – як оце «Амен. Алелуя» та шаракан «Ар'ак'ело аг'авнво», – які закарбовуються в серці назавжди.

ДОМІНІКАНСЬКИЙ ҐРАДУАЛ, ЩО ЙОГО ВИДАВ ЯСЕНТ-МАРІ КОРМ’Є

Hyacinthe-Marie Cormier (8. ХІІ 1832 – 17. ХІІ 1916) був 76-тим ґенералом Чину Проповідників (Ордену Домініканців) з 1904 року. Видані ним книги домініканського хоралу важливі для співців тим, що мають набагато більшу кількість зазначених павз у піснеспівах. Це останні книги, близькі до домініканського Прототипу ХІІІ ст., пізніші книги вже під цим оглядом зазнали серйозної редакції. Себто з пізніших книг неможливо співати, застосовуючи ритмічні правила Ієроніма Моравського (прибл. 1270 р.).

Зі знайдених у Павутинні файлів Ґрадуалу Корм’є (збірник усіх піснеспівів Меси) я зробив PDF, дав його в технічне опрацювання і викладаю тут. Ним ми користуємося у Львові на Месах у домініканському обряді в чудесній каплиці Розена.

БОГ РОЖДАЄСЬ – МІЦЬ КВОЛІЄ. КОЛЯДА ФРАНЦІШКА КАРПІНСЬКОГО (1741-1825)

Першу строфу цієї улюбленої польської коляди я переклав ще десь між 2000 та 2005 роком, коли працював над перекладом «Історії польської літератури» Чеслава Мілоша. Тоді я поставив собі за завдання всі цитати віршів передавати зі збереженням ритміки (а часом навіть і рими) первотвору.

Мілош пише: «Ця колядка, по суті, носить відбиток єзуїтської освіти Карпінського, а її характерними рисами є такі часті в період бароко та в середньовіччі парадоксальні зіставлення протилежностей». Однак такі зіставлення є ще більш характерними для візантійської – і взагалі східнохристиянської – літургійної поезії. Зокрема для стихир великих свят церковного року. Едуард Бердник зауважив кондакарну структуру цього твору – кожна строфа закінчується фразою «A Słowo ciałem się stało i mieszkało między nami» – в моєму перекладі «Слово нині Плоттю стало й оселилося між нами» (пряма цитата з Прологу Євангелія від Йоана 1:14). Можна було б сказати, що однакові, повторювані закінчення – взагалі щось типове для коляд, однак у цьому випадку вони, дійсно перегукуючись із древніми кондаками, виникають із тексту кожної строфи ніби неочевидно, за принципом контрапункту або фуги (у Романа Солодкоспівця так будується багато кондаків, зокрема про різанину вифлеємських младенців). З огляду на все сказане вище, коляда Карпінського постає доволі таємничим твором, як на XVIII сторіччя, епоху Просвітництва. Може, Карпінський надихався не тільки освітою в єзуїтів, а й візантійською традицією? Мілош пише, що він «народився на підгір’ї Карпат, на південь від Львова, де в XVII столітті квітла міщанська поезія». І де рясніло від українських церков! Звісно, це в мене лише гіпотеза-припущення, але перша строфа коляди так нагадує величну різдвяну стихиру, вона так яскраво парадоксалістична, що виникають підозри про такий вплив. (Питання, чи на самих єзуїтів не впливала візантійська традиція? Таких досліджень, здається, немає.)

ОБИРАЮЧИ НЕДОСКОНАЛІСТЬ (з листа другові)

...Сам багато й інтенсивно думаю на ці теми [християнської моральности]. Весь останній рік, зі зрозумілих причин.

Утверджуюся в переконанні, що Церква-пастир занадто зосередилася на тому, щоб утримати овечок у кошарі. Втримати у послусі і строгій дисципліні. Всоте, втисячне не виходить – і все одно Церква не спроможна вийти за межі описаної Тішнером «замкненої моральности». А про моральність ситуативну годі й говорити – її Церква боїться як вогню. Хоч Сам Ісус часто давав приклади саме ситуативної моральности, особливо в притчах. Ставив у приклад те, що дражнило узвичаєний погляд на етику.

Поплатився. Воскрес. Заснував спільноту, яка мала б унутрішньо перемогти фарисейський етос «добропристойности», але з невеликим успіхом. Уже Павло відступає від Ісусового етичного парадоксалізму в бік античних уявлень про доброчесність. А потім культ чесноти перемагає в Церкві. Аж до сьогоднішнього дня. І культ героїчно-стоїчної чесноти. Типу (дуже-дуже перепрошую): всрамся, але нікого не згіршу. І Церква стає середовищем правильних людей, правильних, добре змонтованих сімей, доброго фасаду. Не спільнота грішників, що каються, а спільнота доброчесних парафіян. І саме доброчесність є джерелом зла в Церкві. Оцей фасад чесноти – страшне зло. Церква грішників була б не тільки чеснішою, але й елементарно милосерднішою.

Коли ти пізнав свій гріх, свою неміч, свою нездатність тримати планку героїчної доброчесности – ти глибше, співчутливіше ставитимешся до інших.

Тепер, власне тепер я відчуваю, що ліпше бути грішником, недосконалим. Я хотів бути «досконалим як Отець мій небесний». Я пишався тим, що маю гарну родину, ставив її іншим як приклад того, що це – можливо, можливо жити й свідчити (о, це улюблене високолетне поняттячко!). Але потім звалилася на мене вся ірраціональність зла. Не від якихось там москалів, з ними все ясно, а від найближчої людини, яка раптом усвідомила після 22 років подружжя, що «то був неправильний вибір». Людина, яка викладала основи віри в церковному закладі! Яка ще за два роки до розлучення писала мені привітання на день народження, сповнені любови, писала їх у Фейсбуці urbi et orbi...

Тепер я не хочу бути досконалим, мене відражує вся ця героїчно-стоїчна чеснота мучеників і преподобних (принаймні так, як вона подана в більшості агіографії).

Я хочу бути недосконалим. Мою недосконалість обрав Бог, коли воплочувався. Я хочу бути безсилим – Він був безсилим у вертепі і на хресті. Він терпів зраду найближчих, яку і я спізнав.

Я відкидаю досконалість, зате я приймаю милосердя і співчуття.

Не хочу бути досконалим, як мій Отець небесний. Бо тільки так зможу наближатися до Його милосердя.

ДЕ БУВ БОГ?

2022 рік був настільки тяжким, що я геть занедбав дописування сюди. І давно треба оновити лінки на різні файли; друзі, обіцяю, що впродовж найближчих тижнів зроблю це.

Рік був тяжким не тільки через війну, що розпочалася 24 лютого. В моєму випадку війну перекрило розлучення. Якого я абсолютно не хотів і не вважаю, що був його причиною. Та, з ким я прожив 22 роки, врешті зрозуміла, що з самого початку я був неправильним вибором... Отак символічно – а в таких подіях завше є символіка, або піднесена, або гірка – 5 жовтня 2000 року я зареєстрував шлюб, а 4 жовтня 2022 року суд його розірвав. Двадцять два роки як мінус один день.

Не хочу тут зосереджуватися на причинах, моїй позиції, спробах протидії і т. п. Але в найчорніші особистісні моменти я мав чимало претензій до Бога. Де Ти був? Чому не допоміг? Чому не втрутився, я ж Твій співець-слуга? Так, я недосконалий, мабуть, не найкращий чоловік, але чому саме я маю бути так покараний?

Звісно, звісно... все це звучить настільки ж патетично, наскільки й банально. Бо чого б то я не мав бути покараний? Чого б то я не мав постраждати? Та й що то за страждання порівняно з війною, зі стражданням десятків тисяч людей, що втрачають найближчих і все майно? Чи не виглядаю я перед Богом як вельми смішний самозакоханий тип у цій воєнній ситуації?

Сьогодні закумулювалася після довготривалих роздумів думка: якщо християнство в чомусь революційне, то саме у відповіді на такого типу питання. Бо з моменту, коли ми проголосили слідом за Павлом: «Всі ви, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал 3:27), настав «коперніканський переворот» у цих питаннях. Відтепер замість питати «Де був Бог?» ми мали б питати: «Де був я?» Замість «Де Ти був, коли хтось невинно страждав?» – «Де був я?» Якщо в Бога, в Його Логоса-Сина немає інших рук, крім наших, інших уст, крім наших, інших очей – крім моїх слабозорих! – всі питання про Богопокинутість не дуже мають сенс.

Це не означає ще одної причини для самобичування: ага, я не впорався з завданням, не був на висоті зодягнутости в Христа, от і поплатився. Ні. Просто Бог тільки Йому відомим парадоксом настільки усиновив людей і вчинив їх продовжувачами Свого діла, що коли те діло зазнає катастрофи, невдачі, то ми, Його співробітники, мусимо не каратися внутрішньо за неуспіх, а просто мати трохи власної Гетсиманії, власного Хреста...

...пасувало б мені тут, як східному християнинові, написати щось обов’язково про перемогу Пасхи. Але не зараз. Земля в нас іще занадто в зимі, ще нічого не проросло.

ВІДДАННЯ ВОЗНЕСІННЯ

Сьогодні п’ятниця, віддання Вознесіння. Учора ввечорі і сьогодні до пополудня з відділом у брюховицькій Світлиці. Вечірнє святкування і денні збори. Вчора – мій аспірантський семінар на Хуторівці.

А рік тому саме 10 червня був перший день свята. Одного з моїх найулюбленіших. І ми з Трипіснцем та Галею були на Літургії у Вселенському Патріархаті. Фанар з його крутими вуличками, що пнуться вгору, спів псалтів у храмі, потім кавування у цьому чудесному місці. Майже завжди Вознесіння приносить мені якусь прекрасну повінь світла, крізь яку прозирає щось абсолютно найважливіше. То день, який уже трохи відкриває Рай.

Так бувало і раніше. Коли я років 10 чи 12 тому переконував тер Тадеоса робити у четвер Вознесіння повний Патараґ, і ми співали в майже порожньому храмі з радше випадковими захожанами, і прекрасно лунало «Гамбарцек', ішханк', ъздрунъс дзер і вер...» («Підніміте, князі, брами ваші» Пс 23:7). А потім, залиті сонцем, радістю, спокоєм, щонайглибшою дружбою, сиділи на вулиці з тер гайром в одній із близьких крапок, на Краківській.

І тіругі згадувала, що її дід звався Гамбарцум (– «Вознесіння»). І я відчував, як я щедро обдарований сьогодні.