В неділю, себто два дні тому, 28 січня, була дуже гарна вірменська Літургія з нашим єпископом Маркосом (Говганнісяном). Тер гайр захворів. Галя в Будапешті, я їхав з дітьми. Виявив ще вдома, що не маю шаракану «Грашап’ар’ Аствац’», тож біг перед Літургією на Шевську з молитвою, щоб у «Фотонові» не було черги – і таки не було.
Літургія пройшла гарно, натхненно, Максим Сало справдився, добре заспівавши «Ънтр’ялд». Зараз у Львові панує півсонний присмерк, вологість висить у повітрі неприємним хлюстким плащем, ність солнца сіяюща, се все буває тяжко долати. Спів на Літургії – немов продирання, перемагаючий прорив крізь сей навислий вологий присмерк. Особливо в кінці Літургії се проявилося, коли раптом згасли всі світла в церкві (і в цілому середмісті). А ми ще більш переможно співали завершальні гімни, Єг’іці Анун Т’яр’н оргн’ял.
Не заздрю тим, хто не ходить до церкви. Бо в таку неділю альтернатива – пролежати в ліжку до 12-ї або й далі, а потім запірнути одразу в вечір. У таку неділю піти до церкви – аскеза, доступна всім, благословенне зусилля. Виплачується, радує, перемагає, прикликає весну. Я в кінці, на цілування Євангелія взяв «Ар’авот люсабер» – щоб призвати весну, чудесний час Посту і передпасхального шляху.
Після Літургії србазан зробив з нами знимку. В кращій якості я поки що не маю, але й сей варіант промовистий: ми немовби трохи розчинилися в цьому міжзим’ї, ніби мусимо спеціально утверджувати власне існування, прорив, радість. Буде краща версія – викладу.
Немає коментарів:
Дописати коментар