Прорватися крізь карантин і безвиїзність – чудово. «Трипіснець» відзначив свою діяльність. Чи то десятиріччя закінчення праці над Страсною і Світлою седмицями, чи просто сам процес. Тарас Тимо став Одіссеєм, бо попередньо вже протоптав стежки у Полісі. Максим Тимо набирався нової внутрішньої музики, о. Василій Рудейко, крім візантійських слідів, подивляв саме місто: вулиці, будинки, атмосферу, базари, людей, котів і всі інші феномени. Те саме стосується і нас із Галею, для нас то була нагода нарешті кудись виїхати лише вдвох.
[Тут фото, які зробив Максим Тимо.]
9 червня, середа, віддання Пасхи
Живемо в милому готельчику за сто метрів від Святої Софії. Туди ж одразу й пішли. Опівночі! Бо ставши мечеттю, Софія відкрита цілу добу.
Дивовижне і неочікуване для мене почуття затишку в Старому Місті. Архітектура ХІХ століття дуже м’яка тут, немовби запрошує своїми пропорціями.
Вражає співмірність архітектури людині. Вона (архітектура) не тисне, не пригнічує імперським розмахом, як, напр., у Відні. І всі великі церкви, і мечеті – домашні.
Мечеті скоро перестають вражати інтер’єрами. Заходиш у третю мечеть – і вже відчуваєш, що вони дуже подібні, немов намножені copy-paste'ом.
Відчувається, наскільки іслам є немовби східним протестантизмом. Етика, возведена в абсолют. Ніякої суперечки з Богом, тільки послух (а це і є значення слова «іслам»). У юдаїзмі та християнстві ти можеш щось векнути проти Бога і Його присудів, тут - ні.
На каві з другого боку Кіріотісси:
Позад мене Сулейманіє джамі:
А під вечір ми мали чудову двогодинну подорож на кораблику довкола старого Стамбулу, попри Золотий Ріг і Халкедон:
Оті горішні вікна в дерев’яному обрамленні - наші:
А піднявшись по немислимо густих вуличках іще вище, прийшли до решток влахернського палацу.
10 червня, четвер, Вознесіння Господнє
Почали з Божественної Літургії у Вселенському Патріархаті:
Сьогодні ми виміряли ногами весь візантійський Константинополь. Тобто після Літургії та кави пішки пройшли спершу від Фанару до Влахерну, а потім – з численними захопливими відхиленнями – промандрували до Айя Софії, біля якої квартируємо. І Константинополь величезний! Маю на увазі тільки поствізантійську частину в межах мурів Теодосія Великого (кін. IV ст., теперішній район Фатіх). Навіть швидкісний об'їзд машиною по периметру цих мурів зайняв нам чимало часу. То дійсно була столиця світу.
Храм Вселенського Патріархату (св. Георгія) дуже маленький. Удвічі менший від укуківської Софії (і то маю на увазі тільки верхню церкву). Скромний храм, який терплять турки, мабуть, під невсипущим оком Вашінґтону. Годі й порівнювати його з Айя Софією або з багатьма мечетями середмістя.
Служба відбувалася якось дуже легко, невимушено. Без отого внутрішнього стиску і поспіху, характерного для попів у багатьох церквах. Був якийсь владика, мирствував народ на службі, але до престолу не йшов і не причащався (і в ризи не облачався, так і був у мантії, кінці якої обтирають пилюку от конец землі).
Святі двері протягом усієї служби не зачиняли.
Співців не було багато, протопсалта та лампадарія було добре чути, а ісони ледь зазначалися.
Патріарх Вартоломей зайшов під час Літургії помолитися до вівтаря, але іншої участи не брав, потім, за кілька хвилин до відпусту, кудись пішов з делеґацією румунських монахинь.
Якби не ті монахині, не ми п'ятеро та ще жменька люднй, у церкві було б зовсім пусто.
Між іншим, при вході до церкви треба давати речі на огляд охороні, по обводу на церковних стінах натягнуто колючий дріт. Щоправда, довкола деяких мечетей я теж таке зауважив.
Лампадарій співає причастен Вознесіння:
Фанар то такий стамбульський Монмартр. Стрімкі вузенькі вулички, пнуться вгору, переплітаються, дурять тебе, коли шукаєш свого шляху, при них море кав’яренок, а по них ганяють мотоциклісти. Патріархат нелегко знайти в цьому круговороті.
Ось ми, протопсалт і лампадарій:
А по Літургії я знайшов у храмі ковчег з мощами Василія Великого. Тож патристи/літургісти мусіли коло тих мощей освятитися:
На каві після служби:
Вгору, стрімко вгору почимчикували після Літургії і фанарської кави до нових висот царгородопізнання. І дійшли до церкви Марії Монгольської. З Богородицею не плутати! Церква діюча, не джамі. Отцеві Луці явно сподобаються височезні свічі при вівтарі.
Колись він був майже заміським для візантійських імператорів. Потім його не раз перебудовували османи. Однак щось велично-палацово-візантійське залишилося.
На другому поверсі влахернського музею.
А турецькі прапори висять геть усюди. Візантійські рештки обвішані цими червоними прапорами зусібіч, як настирливе підкреслення, хто в хаті господар.
Біда з цією зболеною турецькою націоналістичною ідентичністю. Вона так і не навчилася внутрішньо абсорбувати візантійську минувшину, вона навчилася єдино витісняти її, нищити, іґнорувати. Робити вигляд, що, ну, так, ми тут це реставруємо.
Подібно воно і в українців, хоч і не до такої міри звихнено. Скільки костелів заростає бур’янами по підльвівських селах, скільки синагог руйнується, бо то «не наше», «польське», «жидівське».
В нас воно таки виправляється, в турків з цим болісно. В Стамбулі ще якось краще, бо він усе-таки більш проєвропейський і не є насправді образом цілої Туреччини.
І ось, трохи віддалік руїн палацу - Влахернська церква Богородиці. Де колись були покладені риза і пояс Пречистої Діви.
Цю церкву руйнували і грабували кілька разів. Теперішня скромненька будівля то лише щоб «зазначити місце». Веліє чудо, що цей простір таки продовжує існувати як церква.
Пообідали біля стародавньої Хори. Всередину годі зайти, бо триває затяжна реставрація. І триває підкилимна боротьба, що з цим храмом має бути далі. Міністерство культу хоче, щоб це «як і належиться», то була мечеть – Каріє джамі. Міністерство культури вболіває за численні збережені в Хорі мозаїки.
Тим часом упритул під стінами Хори розміщена велика засідайлівка. Ми там вирішили пообідати.
Турецька кухня чудова і здорова. Багато м’яса (крім, звісно, свинського), море спецій, море овочів і трав. Я собі замовив заради екзотики самої назви «патлиджянли кебаб». Шматочки м’яса з розрізаним баклажаном («патлиджян» то і є баклажан), печеним помідором, цибулею, перцями. Почав пробувати це нехитро їсти. А крапка ж не про туристів, довкола самі турки! Один поважний турок-дідусь не витримав моєї наруги над мистецтвом смакування патлиджянли кебабу, підійшов до нашого столика і почав щось по-турецьки мені пояснювати, візуалізуючи пояснення жестами. Не можна було їсти шкірку від патлиджяна! Треба було творити! – делікатну суміш м’якоті баклажана з м’ясом та всім іншим...
По обіді пішли до Фатіх джамі – найбільшої після Софії мечеті, збудованої задля того, щоб показати, що завойовники вміють несогірше збудувати, ніж візантійці. Все одно не дотягнули до софійних розмірів, за що будівничий наклав головою, хто б сумнівався...
Йшли до Фатіх джамі через вельми колоритний ортодоксальний район міста.
Ортодокси в Стамбулі всюди. В середмісті раз-у-раз бачиш «сестер Аллаха» – замотаних у хіджаб молодиць, переважно з дітьми, з чоловіками, що повагом горують над сімейством. Я ще назвав їх для себе «одруженими черницями». Однак у хіджаб-районі біля Фатіх джамі вони стали явно домінувати в натовпі. Також раз-у-раз мелькали якісь мулли в довгих рясах та тюрбанах (еміри? імами?). Все це муравлисько перерізувалося по вулиці стрімкими мотоциклістами (і як вони нікого не збивають?) немов дервішами, закрученими довкола власної осі.
Цей ортодоксальний натовп, попри свою екзотичність, зовсім не є аґресивним. Як назагал і вся вулична атмосфера Стамбула. Тут натовпи не викликають тривоги й перестороги, тут існує якась таємниця внутрішньої непоспішности людського мурашника, хоч усі кудись біжать, кричать, прицінюються, голосно обговорюють щось у незліченних каварнях та чаярнях.
Є якесь внутрішнє достоїнство в старших турках, вусатих дядьках шевченківського типу. Ця цивілізація спішить тільки з повиду, внутрішньо тут у людей інший ритм. Предивно.
Ввійшли до Фатіх джамі під час вечірньої молитви. Та й спонтанно самі залишилися трохи помолитися, посідали на килими, ми з Галею притулилися до колони. Фатіх джамі в час молитви прекрасна:
Світлини від Галини (з різних днів перебування у Стамбулі):
Немає коментарів:
Дописати коментар