Велично, прекрасно пройшла нічна пасхальна служба, задля якої я цього року поклав чимало зусиль, мобілізував друзів, зробив збірник піснеспівів.
Дивовижне відчуття благої, блаженної, правильної втоми, коли я повернувся додому після 4.00 ранку і заліз до ліжка. То, мабуть, особливий рід літургійної втоми. І є щось у ній дуже потрібне. Так, ніби втома стає винагородою. Втома – винагородою? Черговий церковний парадокс.
Ще одне спостереження: чому потрібен могутній, величний спів. Якимсь таємничим чином він віддзеркалює могутність Бога. І, звісно, вводить у співдію з Ним, виражає цю співдію. Ad maiorem Dei gloriam, говорять латинники. Але це мусить мати ще й таке значення: Господь хоче, щоб саме ми явили Його могутність, Його діло. Божа могутність не засвідчиться у світі, якщо ми не заспіваємо могутньо.
Звісно, в Церкві йдеться не тільки про співочий вияв цієї могутности. Але я пишу з моєї дзвіниці. В Церкві треба співати «з силою», «з владою» не задля більшої церемонійної пишноти, а щоб засвідчити, в якого могутнього Господа ми віримо. І щоб засвідчити, як Він через нас, грішних і немічних, зникомих та ефемерних істот, дає відчути Свою могутню присутність.
Немає коментарів:
Дописати коментар