Сьогодні 20 років від тієї неділі 2001 року, коли я вперше потрапив – майже випадково, хоч насправді за певним вишнім Промислом – до Вірменки. І познайомився зі щойно прибулим настоятелем, о. Тадеосом Ґеворґяном. Собор щойно відкрили, священик щойно прибув, усе було вперше. Не хочеться писати про отця Тадеоса, мого дорогого й сердечно рідного друга, в минулому часі, адже він, Богу дякувати, цілком живий і здоровий, тепер служить в Іспанії. В минулому часі залишився наш спільний, унікальний львівський досвід співслужіння, збудованого на глибокій спорідненості душ, на безлічі спільних точок перетину, на спільних уподобаннях у дуже різних царинах. Але, попри відстань, вірю також у наше майбутнє. Коли скінчиться пандемія, не зможу надто часто вибиратися до Іспанії, однак кожна наступна зустріч буде відтепер на вагу золота.
Отець Тадеос перший свій Патараґ відслужив тоді, 20 квітня 2001 року. То була т. зв. Зелена Неділя за вірменським літургійним календарем, наступна після неділі Томи. Неділя містичного Храму, збудованого в земній реальності (Ашхаргаматран). В цю неділю читається соборне послання апостола Петра, той уривок про царське священство (2:1-10), про те, щоб ми зробилися живим камінням у творенні Церкви-спільноти. На цю тему й була перша проповідь отця.
Останній Патараґ о. Тадеос відслужив 6 жовтня 2019 року. Отже, понад 18 років – дуже щедро вділив мені Господь цього неймовірного досвіду! Поки це тривало, воно здавалося нескінченним. А потім, хоч як мені цього не хотілося, скінчилося. Мабуть, розуміючи, що різкий кінець був би нестерпним, Господь дозував його: помер єпископ Ґріґоріс Буніатян (7 березня 2015), потім виїхала на інший бік земної кулі Люсіне, потім від липня 2018 до початку жовтня 2019 отець іще час від часу служив напереміну з новим настоятелем (котрий довго у Львові не затримався).
Про цей час, що вмістився між моїм 31 та 51 роком, можна написати книжку. Дякую, дякую, дякую за нього Богові. Це дійсно Божественний, прещедрий дар.
То було відчуття творення Церкви, коли всі ми, хто починав хор, аж ніяк не були статистами (прийшли – відспівали – пішли). Всі ми глибинно відчували, що від нас залежить не тільки краса співу, а сама Церква. То була містика, поєднана з цілком звичайною щоденністю, дружбою, посиденьками, жартами, виїздами, пікніками. Тобто ми жили на всіх рівнях цієї містичної Гори, раз-у-раз, реґулярно і натхненно, піднімаючись на вершину – недільний Патараґ.
Таке відчуття співпричетности до творення Церкви буває дуже рідко. Адже переважно потрапляєш у вже вибудувані перед тобою реалії, в правила, більш чи менш дивні обмеження та «канони». Беру це слово в лапки, бо переважно йдеться про чиюсь вузькість, малоосвіченість, обмеженість, яка підноситься як свята і давня традиція. Мова не про справді важливі канони Церкви. За часів о. Тадеоса наголос завжди ставився на головне, на найважливіше у християнстві. Тому ми так довго могли робити те, що робили. Він часто мені заперечує, кажучи, що тільки дав перший поштовх, а хор далі творили ми самі. Ніби й так, але чи можливо було б щось творити без атмосфери любови, дружби, польоту – цю атмосферу завжди створює довкола себе о. Тадеос, я впевнений, що тепер він приніс її до Іспанії.
Ми провели день 21 квітня 2001 року майже весь разом. Почалося з храму, потім я показував отцеві Львів, у кінці дня чаювали, отець грав на ґітарі мотиви, схожі – так! – на іспанські. Коли я повернувся додому, то сказав дружині: «У цього чоловіка справді Христос живе всередині, він носить Його в собі, а не бере й відкладає, як рюкзачок». Дуже високо сказав? За 20 років ми в тісній дружбі пізнали і всі недоліки один одного, слабості й урази. Але під тими словами з-перед двадцяти років я можу твердо підписатися і сьогодні. Многая літа, дорогий отче! Многая літа нашій дружбі і співтворчості! Вам і нам велика благовість!
Гарно. Дякую.
ВідповістиВидалити