З ним я мав одну спільну властивість: поганий зір. Коли ми в квітні-травні 2001 співали перші вірменські Літургії (Патараґи), йому вже було 86 років. Асатур Хачатурович Арутюнов народився 1 липня 1915 року. В Західній Вірменії геноцид був у розпалі, але землі, що потім волею большевиків опинилися в Азербайджані (як Шамхорський район), не були заторкнуті цим страхіттям. Асатур Хачатурович був нашим першим добрим ангелом серед вірменської громади Львова. І він здавався вічним, попри такий поважний вік. Тому я достеменно не пам’ятаю, звідки він походив. Так буває, коли думаєш, що прекрасний літургійний досвід буде вічним. Все в тобі залите світлом. Ти ж не в спогаді, ти в бутті, яке живо розгортається у щось прекрасне.
Асатур Хачатурович завжди був залитий світлом. Скісний промінь сонця з високого південного вікна катедри, вікна над Розеновим Розп’яттям, у час Літургії – між 11 та 13 годинами – попадав прямо на його постать, на лисину, вічно усміхнені очі, паличку в руках. У церковнослов’янських літургійних текстах є такий термін: «світолитіє». Він найточніше описує той стан, те чуття, ту візію, той духовний настрій, всю фізику і метафізику моїх початків у Вірменці. І довголітнього продовження, якому, здавалося, не настане кінця.
То був єдиний парафіянин – на тих початках, – який був на Літургії від початку до кінця. Точніше, він приходив до церкви задовго до початку Літургії, коли я готував ноти і все інше, він уже був. Уже сидів, склавши руки на голівці палички, усміхався, навіть не спеціально устами, всією істотою. Найдивовижніший старий! І не скажеш, як про багатьох інших старих: «здитинів». Однак якоюсь благородною, мудрою дитиною він був. Він переживав Літургію, а не «відмічався» на ній поставленою свічкою і коротким постоєм у храмі, як прелюдією до солодкого куріння при вході до катедри.
Він надавав особливого сенсу нашим першим Літургіям. Не підспівував, просто був, можна сказати, натхненно присутній. Щонеділі як на найважливішій події. Так бувають присутні тільки люди, які от зараз видають доньку заміж. Дивляться з вікна на насування цунамі, від якого вже не втечеш кудись у гори. Світло-напружена, натхненна, радісна присутність.
Асатур Хачатурович дуже нас полюбив. Він був для нас якорем у вірменський світ, верифікатором, що ми недаремно співаємо. Жоден папа чи католікос не міг би нам дати кращого благословення, кращої божественної санкції на літургісання. «І побачив Асатур Хачатурович, що добре воно...»
У червні 2001 року раптом стало відомо, що папа Йоан Павло ІІ бажає у Львові відвідати також і вірменську катедру. У той вечір, коли ми в напівтемному атьяні (святилищі) чекали папу, там назбиралося чимало «червоних піджаків», якихось амбасадорів, бізнесових бонз, крутеликів... яких я ніколи в храмі не бачив. Ну, звісно, мабуть, більшість із них узагалі були з-поза Львова і Галичини. Асатур Хачатурович сидів на своєму традиційному місці. Коли я підійшов з дружиною і він упізнав нас, то зразу на все святилище радісно прокректав: «О! Андрей, Галя! А то я сижу, сижу, и ни одной знакомой морды!»
Асатур Хачатурович під час Другої Світової був «льотчіком-істрєбітєлєм». Лапки тут говорять не про несправжність, а про те, що йому пасувало саме таке російське окреслення. Мабуть, то був найдобріший і найсвітліший істрєбітєль у світі. Коли ми з тер Тадеосом уперше прийшли до нього додому, коли занурилися у цей меблевий спокій стилю 1960-х, у який потім ще запливали не раз, на нас зі стін дивився 25-30-літній військовик-красень. Великі старі світлини, якась щемко інша епоха на них, уже тоді Атлантида, а тепер як життя на іншій планеті.
Чи був він із села Чардахлу (вірменська назва: Хачісар – Хрест-Гора)? Того села, що прославилося командувачами, маршалами? Вже тепер не скажу. Але точно з тих вірменських мужніх сіл, що змогли втриматися аж до першої карабахської війни 1990-х, лише потім перестали існувати як вірменські.
Якимось дивовижним чином, цей лагідний військовик зовсім не був заторкнутий совєтизмом. Християнська віра, Літургія – все це для нього було настільки натуральним, ніби ніякої совєтської влади ніколи не існувало. Ніби вона просто не добралася до тих високогірних вірменських сіл. Ніби виживання вірмен так їх загартувало, що совєтський епізод був малозначущим для їх історії.
Мир всім сяяв із цього чоловіка. Хагагутюн аменецун. Довго він не прожив, помер за кілька років, щоб у вишньому Єрусалимі радуватися з такими ж голубами-старцями, що благословенно пожили поміж нами.
