НА РІЗДВО ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ

Сказати, що вручення томосу про автокефалію українській Церкві то для мене велика радість – замало. На цю тему я наслухався останніми днями безлічі коментарів, переважно політологічних, набагато рідше – культурологічних. Коментарів суто церковних було мало.

Отже, докидаю ще жменю моїх коментарів – з точки зору православного, що давно працює в греко-католицькому середовищі.

Постання і визнання вселенською православною спільнотою Православної Церкви України значно змінить настрої всередині самої Української Греко-Католицької Церкви. Змінить її ставлення до Православ’я (якщо не в цілому, то в дуже значної частини вірних). Бо досі Православ’я в греко-католицькому середовищі пов’язувалося психологічно-духовно з «московщиною». І це дотеперішнє ставлення відображалося на масі аспектів церковного життя УГКЦ, найсильніше і найболючіше – на літургійній царині, яка в греко-католиків травмована. Досі лише дуже мала частинка священиків УГКЦ дивилася на певні православні літургійні практики як на взірець для наслідування. Лише поодинокі греко-католицькі священики (і єпископи) не були заражені типовим для УГКЦ літургійним мінімалізмом та літургійним інструменталізмом. Мінімалізм – це скорочування численних елементів богослужіння (напр., другого антифону і кількох єктеній з Божественної Літургії), формальне, невдумливе, немолитовне виконання єктенійних прошень і виголосів (це явище є в УГКЦ просто пошестю), постійний і повсюдний літургійний поспіх, елімінація численних храмових елементів (мінімалістичні іконостаси, нехіть до катапетасми, образотворчий несмак). Інструменталізм – це коли богослужіння перестає бути вартістю саме в собі, а стає «приводом» для чогось іншого – проповіді, катехизації, відробляння інтенцій тощо. Всі ці явища давно вкоренилися і цвіли в УГКЦ значною мірою через свідоме, а частіше – підсвідоме відштовхування від Православ’я як чогось «московського», чогось, що стоїть під постійним сумнівом, чогось позначеного своєрідною неблагонадійністю. Тому поява й поступове утвердження «свого» Православ’я буде загоювати цю греко-католицьку рану.

Для Православної Церкви України співпраця з УГКЦ теж виявиться дуже важливою. Завдяки УГКЦ українське Православ’я ніколи не буде антикатолицьке, не плекатиме принциповий антагонізм і страх супроти сучасного католицизму. УГКЦ довгий час несла на собі фактично вираз і образ українського Православ’я. Часто я сам говорив раніше собі і друзям, що УГКЦ для мене – єдина існуюча наразі його версія. Тепер ця ситуація змінюється. Колись, в епоху бездержавности, УГКЦ мусила виконувати квазідержавні функції, як єдиний поважаний заступник українського народу. Тепер не мусить. І так само на моїх очах закінчується її функція ЄДИНОГО носія та виразника візантійсько-української духовности в Україні. Тепер цю функцію краще виконуватиме Православна Церква України, а греко-католики – особливо літургійно – зможуть стати її учнями. Принаймні в царині літургійного благочестя.

Я з 2005 року реґулярно плекав т. зв. «грецьку літургію» в Українському Католицькому Університеті. Співав її атонсько-константинопольським стилем співу, залучав до цього досвіду друзів та студентів. Тому Літургія Богоявління Ісуса Христа 6 січня на Фанарі особливо мене зворушила. Сталася зустріч двох таких дорогих мені світів: світу візантійської мелодики і світу українського. Я не думав, що доживу до цього моменту, але став свідком чуда.

І наостанок. З року в рік, роблячи нові переклади візантійської гімнографії, займаючись давніми наспівами, адаптаціями їх до українських перекладів, фактично творячи УКРАЇНСЬКУ ЛІТУРГІЙНУ МОВУ, я говорив собі і друзям, що все це роблю не тільки – і не стільки – для УГКЦ, скільки для майбутньої визнаної у православній ойкумені Православної Української Церкви. Майбутнє випередило мене! Звісно, я не маю ілюзії, що мої – і всього мого кола друзів – труди будуть швидко зауважені, визнані і прийняті українською православною та католицькою спільнотою. Але тепер маю ще більше натхнення продовжувати давно розпочаті праці.

Радію українському Православ’ю! Радію неминучому зближенню двох українських Церков: Православної та Греко-Католицької. Благодарю Духа Святого, Який предивно і парадоксально творить усе нове. Змінює історію, вигоює рани, окрилює людей.