[Колишній (1784-1946) греко-католицький катедральний собор св. Йоана Хрестителя в Перемишлі з іще цілим куполом, демонтованим у 1996 р. задля більшої «полськости» панорами міста. – А. Ш.]
[Jerzy Nowosielski. Podwójne męczeństwo unitów. “TygodnikLiteracki” 1991, nr 3, s. 1,9.]
Останнім часом, у
зв’язку з тим, що греко-католики відновили свій статус офіційно й леґально
існуючої Церкви як у нас, так і на теренах України, а також східної Словаччини,
часто можна почути думки – і в пресі, і в засобах масової інформації, в країні
і за кордоном, – мовбито уніатські церкви в Польщі насильно відбиралися
православними в уніатів.
Колекція прекрасних вірменських мініатюр, як давніх, так і сучасних, у високій роздільності. У підпапці Fresno є список усіх мініатюр за номерами, англійською мовою. Також у головній папці Armenian Miniatures є два доброї якості PDF-файли на цю ж тему: про ґладзорські мініатюри та американське видання Л. Дурново. Ось лінк.
27 червня на світанку отримали мої друзі з Польщі – «західні православні», як я їх цілком не жартома називаю – нові ряси, замовлені і зроблені у Львові. Гарно виглядають! Радію за Роберта Пожарського (шостий зліва), він давно про це мріяв. Один з найкращих співців на християнському Заході.
З дуже численних прикладів їх богонатхненного співу:
Прекрасний передполудень 28 липня, то було вчора, в п’ятницю. Спершу ми з Гальшкою заносили Гафію в поліклініку на черговий передсадочковий мазок. Ранок подавав нам то оази прохолоди, то пасма наростаючої спеки – занурюючись то в одне, то в друге ми йшли крізь той передполудень, немов крізь якесь святкування. Потім, повертаючися з поліклініки, купили слухавки. Я почав перевіряти їх, увімкнув перший з ряду музичний трек, а то виявилася мала єктенія з Сімонопетри – з запису служби св. Силуанові Атонському. Хай то буде гординя, але я запишався тим, що у Вухо.com почало звучати з моєї скромної Нокії власне це. Як поклик іншого світу серед торговища всячеською новизною – ніби суд над цією техногенною новизною, але дабрий суд, без перекреслення. Суд як поклик. Торговище було поряд: себто базар, що вже роївся людьми і буяв многоплідністю о ще доволі ранній годині. Ми купили кукурудзи, бринзи, вудженої мацарелли; Гафія заповзялася нести кукурудзу додому, пригортаючи її до грудей – Гальшка пояснила, що так вона копіює Мей з «Тоторо» Міядзакі. На роботі я між іншим узявся шукати службу св. Силуанові Атонському. Виявилося, що їх є три: дві церковнослов’янські та одна цілком інакша грецька – саме з неї виконують піснеспіви монахи Сімонопетринського монастиря. Думаю, вона вартісна ще й тому, що тексти має короткі. Нові церковнослов’янські служби часто грішать непомірно великими тропарями чи стихирами. У грецькій службі св. Силуанові все, здається, зроблено в древню міру. Колись дійдуть руки, може, перекладу. Ось грецька служба преподобному. Ось підбірка його думок та апофтегм. А нижчі слова св. Силуана видаються тепер таким безумством! – в нашій ситуації війни. Але я глибоко переконаний, що іншої правди нема, крім Христової, яка проглядає крізь них. Так, для світу християнство – безумство:
«Є люди, які бажають своїм ворогам або ворогам Церкви погибелі і мук у пекельному вогні. Так мислять вони тому, що не навчилися любові Божій від Духа Святого, бо той, хто навчився, буде проливати сльози за весь світ.
Ти кажеш, що він злочинець, і хай горить у пекельному вогні.
Але спитаю тебе: – Якщо Бог дасть тобі хороше місце в раю, проте ти будеш бачити у вогні того, кому ти бажав вогню мук, невже і тоді тобі не буде його шкода, хто б він не був, хоч би й ворог Церкви?
Чи в тебе серце залізне? Але в раю залізо не потрібне. Там потрібні смирення і любов Христова, якій усіх шкода.»
Зіскановані чорно-білі ікони ієромонаха-студита Ювеналія Мокрицького (1911-2002) з чотиритомового римського «Антологіону» грецьких літургійних текстів, виданого 1967 року. Більшу частину з них можна також зустріти у виданні The Divine Liturgy. An Anthology for Worship (Ottawa 2004). Я використовую їх останньо як ілюстрації до перекладів текстів та приготованого нотного матеріалу для різних церковних свят. Усе гарне і зручне для використання, я взагалі преферую чорно-білі зображення-прориси. Ось папка зі сканами.
Предстоятелі кількох українських Церков, у тому числі покійний вірменський архиєпископ Ґріґоріс Буніатян; інші єпископи – зокрема владики Борис і Венедикт; НАШ ХОР. Чотири роки тому, роки, що стільки всього змінили.
[1 липня 2017:] Камертон роздумів в останні два-три тижні: «Шукайте перше Царства Божого і правди його» (Мт 6:33). Решта, все що потрібно, приложиться нам. Тому неправдою, духовною підміною буде сказати: ми в Україні мусимо спершу перемогти ворога, знищити загарбника, а потім будемо шукати Царства Божого. Ні, не перемога над ворогами поставлена християнам як першочергове завдання. Поставити на перше місце війну, «відкласти» Євангеліє і його (Його!) заповіді на другий план, бо, мовляв, не на часі, інші завдання стоять перед Україною – це фактично вийти за межі християнства. Царство Боже завжди на часі. Хоч би яка була війна: з сусідом через пліт чи з москалем через Донбас – Євангеліє не відміняється, не затьмарюється. Ні. я не став пацифістом. Так, треба обороняти Україну від загарбника. Але обороняти не тому, що є ненависть до ворогів, а тому, що є любов до ближніх. [З моїх коментарів у Дискоклубі УГКЦ:] «Християнство завжди очікує від людини радикалізму. Христос вчить: «Кажіть: так – так, ні – ні» або вказує: «Не будьте літеплі: або гарячі, або холодні». Від християнства не можна взяти відпустки, поїхати на вихідні чи зробити перерву... Християнство в нашому житті або є, або його немає. Християнства не буває наполовину.» (Владика Венедикт Алексійчук) Це головний нерв моїх роздумів: війна не дає права сказати собі й іншим: то все дуже файно в Христових заповідях, зокрема в Нагірній Проповіді, але зараз мусимо це відкласти до перемоги над ворогом. Бо це «не на часі», а «на часі» – слава-нації/смерть-ворогам. Євангеліє не може бути не на часі. «Блаженні миротворці», переступання задавненої ворожнечі за прикладом доброго самарянина – це або завжди актуально, або з нашою вірою щось не так. [...] Де є грань між благородним почуттям, що ти захищаєш батьківщину, а тому - змушений вбивати, і драйвом убивання, сп’янінням від того, що ось ти - «владика життя і смерти»? Війна п’янить, убивство п’янить! Я знаю цілком духовно сформованих, зрілих людей, яким дуже тяжко дається повернення до невоєнного життя. Знаю артилериста, якому вже за 50 років, який у цивільному житті є науковцем-фізиком - хоч це дуже спокійний чоловік, але він зізнається, що його неймовірно тягне на фронт. Один мій колишній однокурсник зізнається, що тільки всиновлена дитина психологічно стримує його від поривання повернутися на війну. Засмакувавши драйву вбивства, ДУЖЕ багатьом людям здається, що цивільне життя - не життя, нудота, сірятина. Це може ставати болючою і багатолітньою травмою. Я не здивуюся, що по закінченні війни - бо рано чи пізно вона закінчиться - деякі фронтовики будуть чинити звірства і вбивства у цивільному житті. Тому праця капелана з солдатами ПРИНАЙМНІ не мала б полягати в посиленні цього вбивчого драйву, в постійному нагадуванні - і словом, і таїнствами - де є життя, і Хто є Життям.
Двадцять років тому мій ізраїльський друг, поет Саша Вєрнік говорив нам: хлопці, чому ви не пишете один про одного?
Прикро і соромно мені, але я щойно сьогодні дізнався, що ще два роки тому загинув у бою мій староста «Черемоша» Василь Кіндрацький.
Тридцять років тому, на початку жовтня 1987 року, я вперше, з великою несміливістю й острахом прийшов у Студентський Клуб Львівського державного університету (тепер ЛНУ) на репетицію. Мені було ледве сімнадцять.
Один з перших, хто мене тоді зустрів, був власне Василь Кіндрацький. Зустрів зі своєю неймовірною усмішкою, надзвичайно радісно, надзвичайно привітно, надзвичайно душевно - мене, новачка, птенця, якого побачив уперше. Я стільки разів ужив прислівник «надзвичайно», тому що той вечір, ту першу репетицію не забуду до кінця життя. Як і Василеву усмішку, яка мене зустріла. Василь був старостою Народного Ансамблю пісні і танцю «Черемош», але нічого офіційного ніколи не виявляв у поведінці, він мене зустрів як добрий ангел. Для мене то було воскрешаючим досвідом. Бо я був зацькований і замкнений після шкільних років, я не мав у школі – жахливій, совєтській, рагульській - багато друзів. У 17 років я вже був звик до самотности, до потреби бути обережним у стосунках. Я не дуже вірив, що може бути інакше, я думав, що непотрібність - фундаментальний людський стан.
«Черемош» і серед перших у ньому - Василь усе це змінив. Відчути, що ти дійсно потрібний, що тебе бажають бачити, що з тобою прагнуть спілкуватися - і розмовою, і співом, і жартом - було неймовірно. Лише з жовтня 1987 року я почав ставати людиною, а не затурканим звірям.
На старших від мене черемошан я дивився як на небожителів. Коли тобі сімнадцять, то двадцятирічні або двадцятитрирічні сприймаються як повні всякого досвіду мудреці.
Ми з Василем Кіндрацьким співали в чоловічому квартеті, пам’ятаю ту пісню, яку ми вчили буквально з першої репетиції - «Ставок заснув». Василь, крім того, був солістом, з хором і інструментальним ансамблем співав у черемошанському гуцульському костюмі чудовим баритоном:
Моя мила задремала,
Гей, задремала, я заспав.
Кей си фрасик з капелюша,
Гей, з капелюша перко взяв.
Його усмішка була абсолютно нефальшивою, була натуральною частиною його особистости, без неї годі було собі його уявити. Є люди, які природнім чином більше настроєні на світло, передають те світло, розсіюють довкола себе.
Після 1990-го ми бачилися лише зрідка, радше - перестрічалися випадково. Тепер, коли я так і не знайшов часу вибратися до нього, залишається лише пам’ять, лише ВДЯЧНІСТЬ, лише пісня:
Я сой думав, же то била,
Гей, же то била мила моя,
А то била стародавна,
Гей, стародавна фраїрка.
Стародавна фраїрка - смерть - таки зустріла Василя Кіндрацького 28 травня 2015 року на Донбасі. Він загинув у бою, воїн Добровольчого батальйону ОУН.
Якщо я хоч трохи Світла Божого можу іноді співом чи немічним словом передавати ближнім, то це великою мірою тому, що зустрів у юності таких Людей, як Василь, який воскресив мою душу і віддав життя за нас усіх, за Україну, за нашу веселість і пісню.
Я завжди пам’ятав і пам’ятатиму тебе, з вдячністю Богові за Тебе, Воїне Василю!
[Цей текст я написав 21 квітня 2005 року як першу частину рецензії на книжку Юрія Кирика.]
У справжнього меломана, що з дитинства слухає
найрізноманітнішу музику і тому так чи інак відчуває всюдиприсутність
поп-культури, раніше чи пізніше настає такий момент, коли попсова солодкавість
стає для вуха вже геть незносною. І хочеться очиститися від FM-івської м’язги
у вухах, припасти до зовсім іншого джерела. Звісно, чудовий лік на се – класика
або добрий джез. Однак до мене зі спасінням поспішив Том Уейтс. Уперше я почув
його – і пережив потрясіння – ще за касетної епохи, до домінації CD. Роман Чайка
записав мені альбом Frank’s Wild Years…
Відтоді Том Уейтс (тепер я, натурально, маю всі
його альбоми) став для мене одним із духовних учителів. Необхідним каменем
формування світогляду. Я зрозумів, що після знайомства з піснями та
композиціями сього «зварйованого» музичного провокатора моє християнство стало
зрілішим, живішим, почало скидати з себе осугу ідеологічности. Тільки треба не
боятися слухати. Не боятися сходити в ті глибини, куди тягне вас сей хрипкий –
і при тому подивугідно благий – голос,
downinthehole…
Але в чому ж, урешті-решт, його сила? Він ламає
всі усталені стереотипи звучання, йде програмово всупереч мейнстрімові, робить
музику (чудову!) з начебто геть непридатного матеріялу, з антимузики – але чи
мало аванґардистів, пощо його виділяти? Він співає хрипким, «пияцьким» голосом
– та чи ж мало таких співаків? Він опоетизовує суспільний марґінес, створює про
нього автентично екзистенціяльні тексти – проте на сьому стоїть важлива частина
того ж таки мейнстріму, зокрема рок-культури.
Всі перелічені вище чинники вже виділяють Уейтса.
Проте справді великим його робить – християнство. Сам він зізнавався, що на
нього колосальний вплив справили вуличні нью-йоркські оркестри Армії Спасіння.
З їхньої часто гучно-недоладної, але такої натхненно-керигматичної музики Том
Уейтс зробив велике мистецтво.
Він може оспівувати – переповідати, творячи
нескінченний епос, історії – бездомних, алкоголіків, проституток,
невдах-лузерів, напівталановитих мистців, самотніх матерів, не годних зв’язати
кінці з кінцями й оплатити всі bills; але се завжди буде християнський голос.
Уейтс парадоксально, нераз іронічно й із примруженим оком – і водночас дуже
серйозно – показує, куди приходить Христос. Наважмося подумати і сказати
більше: не вельми чутний, а часто й зовсім придушений в офіційних
Церквах-інституціях, євангельський поклик – через музику Уейтса – долинає до
нас із якихось немислимих бомжівських гніздищ, покинутих промислових об’єктів,
стрихів і пивниць, притулків і в’язниць, з-під Бруклінського мосту, крізь
каналізаційні і вентиляційні ґратки, в портовому досвітньому повітрі і в
прокуреному пізньовечірньому барі, у п’ятихвилинній сповіді таксиста і у
вереску сурм SalvationArmy.
Просто розкішний філософський
діалог Алєксандра Пятіґорского та Отара Іоселіані. Діалог заторкує фільм
Іоселіані 1996 «Brigands, chapitre VII». Фільм, що показує присутність
війни, зла, розбійництва в зрізі різних, зовсім ніби відмінних історичних
епох. Для прикладу:
Іоселіані: «Фильм как раз не претендует на то, чтобы быть нежным и витиеватым или чтобы там были какие-то кружева. Там очень просто, там разговор идет о том, что мы сегодня думаем: ах, как плохо. А фильм этот о том, что: ребята, успокойтесь, так было всегда. ... Это такой охват всех происходивших до нас несчастий; и как-то все выжили, и продолжают порхать, и продолжают веселиться...»
Пятіґорскій: «Человек, который не думает над своим сознанием, не может вырваться из своего сознания. И перейти в другое... Мы можем сказать: это же не значит, что несознательные люди должны убивать друг друга. А я говорю: ЗНАЧИТ! Поэтому, когда мне сейчас говорят, что нет морали и этики, я говорю: чушь полная. Никогда не было морали и этики. Нет – сознания, нет попыток осмысления. А если их нет, то вот все вот так и должно быть, все так устроено. Если ты, рыло, не думаешь, то ты только так и можешь даже не поступать, а - быть. У тебя не будет другого бытия.»
Велика вдячність Іконописній Школі РАДРУЖ, Андрієві Майовцю - за
світлини. Наближається віддавна улюблений мною празник – Різдво Йоана
Предтечі, і ось - прийшла з донечкою ця ікона.
Відкрив нового неймовірного музиканта. Матіас Дюплессі (нар. 1972 р.) відомий більше музикою до фільмів.
Ось що він говорить про свою творчість: «Я компоную музику, оскільки вона близька до суфійських уявлень про абсолютну любов. Я не думаю про бізнес. Я творю музику від серця. Людські стосунки і спілкування є найважливішими для мене».
Знов доторк до самої краси
життя, до краси, яка є водночас істиною. Це дійсно те, що – за Платоном – не дасться здефініювати, але дасться побачити. Споглядати зі щемом. Бо що
таке проживання життя? Навіщо його проживати, доживати до старости? – якщо
в процесі проживання забути про веселість, про танець, про справжній
ритуал. Таки мав рацію Новосільський: давніші культури витворили спосіб
давати собі раду зі старістю. Так, щоб у старості зберігалася краса і
гідність людини. І навіть більше – якась Божественна, преображена Богом
людськість, веселість, яка перемагає неміч ТАНЦЕМ. Танцем самого Життя.
Чому
я так люблю візантійський монодійний розспів, старий галицькийірмологійний розспів, григоріанський хорал в інтерпретації МарселяПереса, чому це для мене музика музик, пісня пісень?
Дочитуючи лемівський «Голос Неба»,
гостріше розумію те, що знав: бо це музика, співмірна космосові, співмірна
таємницям Усесвіту. Дуже людська, дуже про людину тут-і-тепер, але й дуже
космічна. Пісня космічних човнів. Не зрозуміє того той, хто не чарувався в
дитинстві глибиною зоряного неба – особливо по селах, де мало електричного освітлення,
і зорі церемонійно-царственно вражають своєю величчю, коли батько вперше
тобі про них промовляє, і ти відчуваєш те, що ще не можеш виразити
словесно, але потім знайдеш, знайдеш у Писанні, у піснеписців: БЕЗОДНЯ
БЕЗОДНЮ ПРИЗИВАЄ!
Я співаю щось із цих космічних
розспівів майже на кожній службі, навіть вельми повсякденній, мабуть, ще й
тому, що вже в 10 років пробував писати фантастичні повісті, придумав ім'я
міжзоряної мандрівниці – Ніктеоли, що діяла десь там, серед
предива-прядива зірок. Так, я потім довго, часом дуже навпомацки, дуже
збиваючись на манівці, шукав відповіді – а про що ж сяють зорі? а про Кого
ж безмовно промовляють паче ума і словесе? І – так, я прихильник і любитель
– з тих же особистих причин – усіього цього містично-неоплатонівського
пласту, всіх цих Ареопагітиків і паламізмів, так, я нічого кращого,
красивішого, мудрішого не знайшов. Немає нічого мудрішого над Православ'я,
і не треба мислити його одразу конфесійно-закрито, бо всі люди, що
прагнуть неба на землі у всіх конфесіях – православні, всі, хто поставив
намет віри на цьому безмірному: безодня безодню призиває!
Пісенька про Йожіна з боліт – страшенно сподобалася Гафійці. Автор тексту і композитор – Ivan Mládek:
Jedu takhle tábořit škodou sto na Oravu. Spěchám, proto riskuji, projíždím přes Moravu.
Řádí tam to strašidlo, vystupuje z bažin,
žere hlavně Pražáky, jmenuje se Jožin.
Refren:
Jožin z bažin močálem se plíží,
Jožin z bažin k vesnici se blíží,
Jožin z bažin už si zuby brousí,
Jožin z bažin kouše, saje, rdousí.
Na Jožina z bažin, koho by to napadlo,
platí jen a pouze práškovací letadlo.
Projížděl jsem dědinou cestou na Vizovice.
Přivítal mě předseda, řek mi u slivovice:
"Živého či mrtvého Jožina kdo přivede,
tomu já dám za ženu dceru a půl JZD.
Refren:
Jožin z bažin močálem se plíží,
Jožin z bažin k vesnici se blíží,
Jožin z bažin už si zuby brousí,
Jožin z bažin kouše, saje, rdousí.
Na Jožina z bažin, koho by to napadlo,
platí jen a pouze práškovací letadlo.
Říkám: "Dej mi předsedo letadlo a prášek,
Jožina ti přivedu, nevidím v tom háček.
"Předseda mi vyhověl, ráno jsem se vznesl,
na Jožina z letadla prášek pěkně klesl.
Refren:
Jožin z bažin už je celý bílý,
Jožin z bažin z močálu ven pílí,
Jožin z bažin dostal se na kámen,
Jožin z bažin tady je s ním amen.
Jožina jsem dohnal, už ho držím, johohó,
dobré každé lóvé, prodám já ho do ZOO.
[Занотовано 5 червня 2017, в Понеділок Св. Духа:]
Старші мої дівчата змушують трирічну Гафійку повторювати складні слова:
– Гафійко, скажи «паралелепіпед».
Гафія, не довго думаючи:
– Паралепід піпед!
От як воно: світлина 30-літньої давности (ну, чи 29-літньої) виглядає так, ніби їй зо двісті років. А може, то мені двісті років? Величезна подяка черемошанці Лілі Мельник з Нового Орлеану, що зберегла і
виклала ці світлини. Там і я є – чогось регочу як вар'ят. Але в 17-19 років ти ще не маєш тієї триклятої і мало кому потрібної «мудрости», завдяки якій робишся бундючно-несмішливий. Отже – університетський «Черемош»: перший і безцінний мій хор, у якому я співав, перше
товариство, де я почувся важливим у цьому житті і доціненим. Чудесне, незабутнє, СПРАВЖНЄ товариство. Рік десь так 1988-1989. Варто звернути увагу на напис поза нами: «Формування комуністичного світогляду
підростаючого покоління – найголовніше наше завдання!»
Один з найцікавіших фільмів – під багатьма оглядами, – які останньо я подивився.
Раджу всім небайдужим до візантійської, поствізантійської, грецької і
постгрецької, монашої і постмонашої культури, духовости, образности і т.
д. [...] Фільм важливіший образно, ніж мовно. Та й сюжет віковічний:
закохалися монах і монахиня. Добре, що навзаєм. :) А далі – як розвинулася
їхня духовість. Якщо хтось вразливий на «образу віруючих почуттів» – краще
не дивіться. Мені дуже сподобався... Але я про нього писатиму ще окремо.
[Нотатка від 29 травня 2017]
Отже: на тлі багатьох фільмів на,
так би мовити, церковну тематику «Метеора» Спіроса Статулопулоса (2012)
вирізняється високим класом і відсутністю дешево-карикатурного зображення
церковно-монастирського життя. Якраз образи монашого подвигу там
нема. Це фільм про пристрасть, про її владність. І пристрасть показана - як на
мене - світло. Може, то тільки я так відчуваю-прочитую, але я вбачаю в цьому
фільмі не стільки питання: монашество чи любовна пристрасть, скільки іконічне зображення
і одного, і другої. Без дешевого засудження/відкинення монашества (як у фільмі
«Грек Зорба»), але й без демонізації пристрасти. Тут: якщо вже паденіє, то ко
спасенію.
Фільм більш образний, ніж
сюжетний. Цю образність прегарно підкреслює чудова іконічна анімація, вплетена
у стрічку багатьма сценами. ...І гарна музика...
В нашому світі, пересиченому сексом,
де ця сфера людського життя стала буденністю і нудьгою, мабуть – парадоксально
– секс на тлі монашої аскези повертає собі свій первісний вогненний вінець
Прочитавши «Смерть Ахіллеса» Акуніна: одне з найкращих концепційно-літературних втілень Інь і Ян. Звісно, воно лежить на поверхні: перша частина, «Фандорін», описує дії позитивного персонажа – темноволосого і темноокого, друга частина, «Ахімас», описує біловолосого і прозороокого злочинця. Ахімас Вельде описаний премайстерно – до нього не виникає ненависти, в кінці виникає навіть співчуття. Хоч, може, то тільки я такий. Грань між обома – Фандоріним і Ахімасом – вельми тонка. Стежачи за множенням Ахімасових жертв (він же ж найманий кілер), не те що жахаєшся, а раптом розумієш, що Фандорін, добрий і благородний, залишив таку ж кількість трупів... Ну так, так, це романи для простолюду, змалювання східного світогляду для простолюду. Але тим і хороші Акунінські детективи: це спроба викласти-донести до пересічного читача певні важливі культурно-історично-релігійно-політичні феномени в палітурці закрученого криміналу. В цьому Чхартішвілі учень або однолінієць Умберто Еко – та перший написав більше.
Починаю переміщати свої матеріали з «Лицьової Книги» сюди, в набагато
миліший мені блоґ. Отже: молебень до св. Миколая, який я поклав на
візантійську музику для моїх польських друзів по Ярославському
Фестивалю, був відслужений в неділю 7 травня 2017 року просто неба на
горі Ровокул православними та римо-католицькими священиками. Співала
ґданська Schola Роберта Олевнічака, долучилося кілька православних
хористок.
А перед тим, у суботу 6 травня до Жуково в «палац» Олевнічаків
приїжджав Мацєй Казінський з Франческою – на вечерю. Подарував мені
чудесну куртку, ідентичну з його власною, так ми побраталися куртками.
Світлини також – із наступного дня, коли ми їхали на гору Ровокул
співати наш молебень (за свободу і незалежність якої «родіни» наклали
головами ті вояки?).
