KÖSZÖNET

Написала мені кохана Дружина з Будапешту.

Андрійчику, прийми від мене цю скромну компенсацію за власну відсутність в день уродин.
Дякую Тобі за те, що 70 раз по 7 навчаєш не розбиватися об образи, не розчинятися у буднях, не розщеплюватися на Ніщоту і Марноту, не піддаватися на рекламні акції пре-страсної тройці Клопоту, Поспіху і Метушні.
Дякую за Крила і шляхетну візію людей, за дар бачити Невидиме без 3-D окулярів.
Дякую за натхнення до праці і свободу росту, за вміння розпізнати у кожному приспані і занедбані таланти.
Дякую за сотні «змарнованих» і «відірваних від сім’ї» годин із черговими заплутаними-у-житті студент(к)ами, потенційними хорист(к)ами, цікавими колегами, проблемними сусід(к)ами, спраглими-духовних-бесід таксист(к)ами, заблукалими-у-місті (і в Житті) турист(к)ами…
Дякую за вміння не підміняти позірною фізичною ходою Ходу реальну, глибинний Поступ. Дякую за сотні ділень, реальні та віртуальні маршрути великої Мандрівки, за походи на залізницю.
Дякую за автентику Богослужіння і атлетично-Атлантичне утримування Планки навіть тоді, коли це суперечить усім законам Фізики і Логіки.
Дякую за наполегливу війну із сорока відтінками Абсурду, за вміння бути твердою Опорою на територіях розмитих болотистих цінностей.
Дякую за школу Випробування сімейним життям, за Фортецю Витривалості, що не пропускає Фальші, Підлабузництва, Інтелектуального Сибаритства та інших витончених Паразитів та Вірусів, за невтомні редагування і плекання Логосу у нашій родині.
Дякую за вміння бути старшим братом для наших дітей, за любов до дитинної Цікавості, за космічно-еволюційне Богослов’я і безперервний творчий Не-стандарт, за постійне підживлення Мозку новинами та аналітикою, за навички у боротьбі з різними видами Духів Пропаганди.
Дякую Тобі за ранкові запахи кави і канап(к)ові медитації.
Дякую Тобі за те, що наповнюєш наш Дім найрізноманітнішими звучаннями Музики і Співу.
Дякую Тобі за невтомне намагання подивитися зі мною черговий гарний фільм…і віру в те, що цього разу я таки не засну…
З уродинами, Муже Мій Любий.

ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА – ПОВНА СЛУЖБА СВЯТА

Се теж праця, зроблена ще минулого, 2016 року. Цього року я лише додав Заамвонну молитву (з римського грецького Служебника 1950 року), переоформив файл, щоб зручніше було видруковувати, написав невеликий коментар щодо заміни (або незмінности) тих місць, де згадується цар або царі. Ось PDF-файл усієї служби.

Деякі НОТНІ МАТЕРІАЛИ:

«Прийдіте, всі народи, благословенному Древу поклонімся». Стихира входу на вечірні Воздвиження. Глас 2. Адаптація Максима Лампадарія з Ірмологіона 1609 року (ноти між зірочками, де слова «той, хто як тиран заволодів царським творінням» – відсутні в тому давньому ірмологіоні, тут це моя реставрація на основі типових музичних зворотів 2-го ірмологійного гласу). Українською мовою

Тропар і Кондак Хреста, короткий, візантійсько-слов’янського розспіву.

Тропар Хреста – великий святковий розспів з теріремом – Юстина Зографського.

Стихира на цілування св. Хреста, візант. розспіву, глас 2 – та сама, що тут у Тріоді

Катавасії Воздвиження «Крест начертав» українською мовою, глас 8: 1) за Львівським Ірмологіоном 1904 р., 2) обіходним наспівом.

РІЗДВО БОГОРОДИЦІ – ПОВНА СЛУЖБА СВЯТА

Переклад зроблено минулого 2016 року. Одна з найкрасивіших і найсвітліших служб. Ось текст усієї служби, а ось той же текст разом з нотним додатком. З давніх піснеспівів: дві стихири 6 гласу «Днесь Іже на разумних престоліх» та «Сей день Господень» у візантійсько-болгарському розспіві церковнослов’янською мовою. Ті самі дві стихири: «Днесь Той, Хто на розумних Престолах» та «Се – день Господній», адаптовані до мого українського перекладу за наспівом Львівського Ірмологіону 1904 року. Хвалитні стихири на подібний «О дивноє чудо», а також наславник Хвалитних за «Стихирарем» ієрм. Луки (Михайловича) – українською.

[Додаю ще нашу книжку з піснеспівами Літургії на Різдво Богородиці 2020 року.]

СЛУЖБА НА ПОЧАТОК НОВОГО ЦЕРКОВНОГО РОКУ (НАЧАЛО ІНДИКТУ) ЗІ СЛУЖБОЮ СВЯТІЙ СОФІЇ, ПРЕМУДРОСТІ БОЖІЙ

Вчора у нововідкритому Центрі Шептицького, на гарній терасі над церквою Св. Софії (УКУ) я розмовляв з Даниїлом Ґаладзою про переклади літургійних текстів та на інші теми. Даниїл заохочує мене писати більше власних нотаток, писати щоденник, описувати мій процес праці, зокрема, над перекладами. Звісно, це для багатьох читачів-уживачів тих перекладів багато що пояснить – чому використано саме такий, а не інший мовний зворот etc. От тільки де б узяти на це все час? Час, тайна і сенс якого так гарно оспівується у службі церковного Новоліття – Індикту... Службу Святій Софії – Премудрості Божій тут перекладено з двох джерел для церкви Українського Католицького Університету. Для видруку у двох форматах: PDF A4 та PDF A5 – брошура. В брошурі в кінці є низка моїх зауваг стосовно уставу та перекладу служб Індикту+Софії. Також викладаю ще PDF вечірні Індикту без служби Софії. Ліворуч тут – прекрасна ікона, написана для тетраподу церкви Св. Софії УКУ. Іконописець Наталя Демчук.

УСІКНОВЕННЯ ГОЛОВИ ПРЕДТЕЧІ – ПОВНА СЛУЖБА СВЯТА

Повна служба Усікновення чесної голови Предтечі і Хрестителя Йоана в новому українському перекладі, який я зробив на саме це свято минулого 2016 року (з нагоди освячення храму св. Софії – Премудрости Божої в УКУ). Ось PDF-файл. З піснеспівів: стихири на «Господи, воззвах», адаптовані до нового українського перекладу з Любачівського Ірмологіону 1674 року, та наславник на стиховні, адаптація з того ж джерела.

ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ: ПОВНА СЛУЖБА ПЕРЕДСВЯТТЯ 5 СЕРПНЯ ТА САМОГО СВЯТА 6 СЕРПНЯ

[6 серпня 2020 року:]
Повна служба передсвяття Преображення та мученика Євсигнія тут у PDF-файлі. А в цьому PDF є спеціальна служба, яку я написав на замовлення блаж. Святослава (Шевчука) влітку 2014 року: спомин освячення гр.-кат. собору Воскресіння в Києві зі службою передсвяття. Не люблю того собору, ні його архітектури, ні інтер’єру. Вважаю його великою невдачею. Але текст я написав достойний. Зрештою, в ньому йдеться про набагато важливіший Храм.

[14 серпня 2017 року:]
Викладаю мій переклад усієї служби Преображення Господнього, який я зробив перед цим же святом у серпні 2015 р. Тоді ми й проспівали всю цю службу в Когутах під Новояворівськом, з о. Тарасієм Байцаром, Володимиром Дацюком, Петром Ткаленком... Гарно було і світло. Ось простіша в оформленні версія на А4 формат, а ось менша брошура, дещо вишуканіша. З нот наразі подаю тільки Стиховну великої вечірні у візантійському розспіві. Про доповнення – особливо нот – і поправки повідомлятиму в цій же публікації.

4 квітня 2024 повідомляю: викладаю оту другу вишуканішу брошуру з додатком візантійських невм та багатого матеріалу в 5-лінійній нотації безпосередньо в тексті.

СВІТЕ ТИХИЙ ЗОГРАФСЬКОГО МОНАСТИРЯ, ГЛАС 5

Гарне й рідкісне «Світе тихий», як співають монахи болгарського Зографського монастиря на Святій Горі. В невмах я його ніде в доступних мені джерелах не знайшов, але вірю п’ятилінійному записові Димитрія Болгарського – в його останньому виданні «Всенічного», том 1-й, с. 252-253. Послухати можна нижче з навчального запису Ніколи Антонова. Тут PDF-файл.

ОРТОДОКСІЯ, ЩО ЖИВИТЬСЯ ЄРЕССЮ

Юрій Новосільський (1997)

[Jerzy Nowosielski. Ortodoksja żywiąca się herezją. “Res Publica Nova” 1997, nr 3, s. 12-13.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Мені самому важко поставити проблему «селективности» у сприйнятті усталеного канону римо-католицької доктрини, тому що я належу до іншої «ортодоксії» – візантійсько-слов’янської. Хоч це дві різні «ортодоксії», думаю, що знаю проблематику цієї другої настільки, що до певної міри можу зрозуміти проблеми римо-католиків.

Текст, який запрошує мене до дискусії, торкається головним чином певної редукції індивідуального сумління у відношенні до усталеної норми, не стільки догматичної, скільки радше доктринальної. Такі підходи відомі на Заході. Це називається ситуативною етикою. Я запропонував би іншу назву: «особиста етика», індивідуальна етика. Дехто називає її «живою етикою» на відміну від нормативної етики, пов’язаної з обіговим на Заході поняттям так званого природного права.

Звідки беруться такі підходи? Чи тільки з толерантности до наших слабостей і відхилень від «об’єктивної» істини тієї чи іншої ортодоксії? Адже ці підходи не завжди випливають з поблажливости і вибачливости до наших індивідуальних ситуацій.

Тут треба пояснення. В римо-католицькій системі, звісно, існує логічно зв’язне богослов’я «відкуплення». Остаточного вигляду, як то зазвичай буває в ортодоксіях, надав йому Лютер, єретик. Треба здати собі справу, що богослов’я «відкуплення» глибоко антропоцентричне. Що це мало б означати? Те, що традиційне християнство, приймаючи біблійну оповідь про Рай, прийняло цей міт за опис історичної ситуації нашого біологічного виду. Час Ренесансу, з XIII до XVI сторіччя, був так глибоко гуманістичний (читай – антропоцентричний), що до числа казок занесено ангелів, себто тонкі буття, і злегковажено тексти, які стосуються первісної космічної катастрофи. А катастрофа ця заіснувала в лоні Всевишнього Бога, наскільки, звісно, ми можемо мати якесь поняття про Бога. Ми звикли говорити: «Господь Бог», а проте це щось інше, ніж таємничий «Отець» Христа, про якого ми не знаємо нічого. «Покажи нам Отця», – просить апостол, а Ісус відповідає – достатньо вам бачити Сина. Є у візантійській літургії певний специфічний поділ: там є три частини, тоді як у літургії Заходу тільки дві – літургія оглашенних та «літургія вірних». Перша частина візантійської літургії розвинулася досить пізно, остаточного вигляду вона набула лише в другому тисячолітті. А це – найтаємничіша, містагогійна частина всієї євхаристійної літургії, вона, хоч і зарезервована для священика, проте через відсунення завіси в царських вратах краєчок цієї таємниці вділяється всім вірним. Текст цього вступного священнодійства стосується космічної ситуації поза «нашою історією». Описує щось немовби перед початком нашого емпіричного світу. Прикметно, що лише наприкінці він звертається до Різдва Христового – а починається Оповіддю про якусь таїнственну Жертву. Жертвується Агнець Божий, ми про Нього нічого не знаємо: «Рід Його хто оповість?» Так от, цей початок зовсім не антропоцентричний. Жертва з когось (з агнця) приноситься невідомо за що і кому.

Як довго існує релігійна думка нашого біологічного виду, так довго вона пов’язана з поняттям жертви. То були жертви з людей, але і з тварин. Сенс жертви бував раціоналізований, але по суті завжди залишався таємничим. Навіщо ця жертва, хто її вимагає і хто справді прагне? Є одне відгалуження індуїзму, даїнізм^[1], який стверджує, що божества (божество) – в своїй природі неморальні, байдужі до добра і зла. То тільки людина, створена тими божествами – моральна. Її завданням є аскеза, страждання, жахлива жертва – жахлива настільки, щоб вона могла пом’якшити «сумління богів» і змусити тих богів чинити добро. Таке бачення є для нас, християн, з першого погляду далеким – але тільки з першого погляду, бо «Син Чоловічий»^[2] теж мусить багато страждати перед обличчям «Отця Небесного», що дуже далекий, дуже непізнаваний, а в момент остаточної жертви «Сина Чоловічого» Його вже, по суті, нема. Мовчить. В такій перспективі християнський антропоцентризм начебто виправданий. Але ж і дорога до людського жертвоприношення (сина людського) спершу йде через страждання, жертвування незліченних живих істот. Ці страждання підготовляють жертву «Сина людського», в якій сповнюється кульмінація свідомости жертви. Ціль жертви залишається й далі нерозгаданою таємницею. Однак усе єднає нас із жертвою інших живих створінь. Їх жертва так довго передувала нашій жертві, жертві сина людського.

Ми в нашій християнській релігії цього не розуміємо. Чому? Може, ми маємо «злу релігію», релігію, яка створює образ якогось розгніваного Бога (Господа Бога), деміурга, якому ми щось винні (але не відомо, що), і лишень жертва Його Сина здатна втихомирити Його гнів. Такою є перспектива свідомости багатьох християнських ортодоксій, головним чином західних.

Вони раціоналізують поняття вини (гріха), відшкодування за гріх^[3], а ввесь тягар жертви складають на «Сина Чоловічого», який стає «Агнцем», жертвуваним перед обличчям «Господа Бога», деміурга, в той час як його Отець Небесний мовчить, Він відсутній. А може, є так, що ортодоксія, все одно яка, чи римська, чи візантійська, не стільки переростає індивідуальну релігійну свідомість людей нашого часу, скільки до неї не доростає? Може, людина нашого покоління не стільки «гірша» від релігії, яку ісповідує, скільки просто «краща» від цієї релігії? Ну, це вже зовсім незносна ситуація. Якщо та релігія, яку я ісповідую, «гірша» від мене самого, то вона стає просто невірогідною.

Такі «незносні» стани являють собою всю історію розвитку релігійної думки з незапам’ятних часів. Індивідуальне сумління завжди виходило поза рамки, які ставила переживанню sacrum колективна свідомість. Чим же, врешті-решт, був вихід Авраама зі свого середовища, чим було просвітлення, стан Будди у відношенні до такої багатої релігійної традиції індуїзму? Уважніше аналізуючи процес релігійного дозрівання нашого біологічного виду, доходимо до висновку, що це завжди проблема Старого і Нового Завіту. В юдеохристиянській традиції Старий і Новий Завіт – то дві епохи розвитку релігійної думки в історичному часі. Але чи справді? Чи в Старому Завіті не знаходимо ми слідів, а може, й могутніх маніфестацій народження свідомости «Нового»? Та й у Новому Завіті – скільки ж є реліктів старої свідомости, того власне Старого Завіту! Тож насправді «Старий» і «Новий» – то не тільки дві історичні епохи, але також два стани нашої релігійної свідомости, завжди актуальні, ті самі в часи Авраама, Пророків, Павла з Тарсу, александрійських письменників, Йоана Золотоустого, Григорія Палами, Лютера, врешті-решт – актуальні в нашій свідомості. Кожна людина з живою релігійною інтуїцією мусить бути водночас ортодоксом і єретиком.

Як це поєднати? Можливо, добру, хоча дещо цинічну пораду дають тут російські хлисти. Так довго, як можеш, удавай ревного «православного», аж поки прийде момент, коли муситимеш відкрито визнати свою власну істину. Тоді будь готовий до мучеництва. В цьому нема нічого дивного. Ортодоксія завжди суспільна, спирається на якусь об’єктивну норму. Єресь завжди «приватна», моя, особиста, я мушу її любити й ісповідувати, але не маю права нікому її нав’язувати. Нав’язувана єресь негайно стає «мініортодоксією», часто дуже аґресивною. Ортодоксії можуть дискутувати, а навіть боротися одна з одною. Годі боротися з особистою єрессю. Щоб роздягнутися – треба спершу одягтися. Зодягається людина в обладунок ортодоксії. І з таким зодягненим в обладунок рицарем інший рицар може боротися. Але як боротися з роздягненим, «приватним» єретиком? Адже його єретичне знання – непередаване. Якби він хотів його передати, зоб’єктивізувати, він би неминуче його знищив. Це справжні arcana fidei^[4], це та таємниця, повністю наша, яку ми самі переведемо через поріг смерти. Який же висновок? Хай живуть ортодоксії! Вони необхідні, а при тому насичені езотеричним знанням приватної єресі.

Примітки перекладача:

1. ↑В польському тексті dajinizm. Невідомо, про яку течію індуїзму йде мова. Найближчим до думки автора, на мою думку, був би джайнізм, і, можливо, в польському тексті просто помилка.
2. ↑В польському тексті автор уживає паралельно обидві форми: і Syn Człowieczy (Син Чоловічий), і Syn ludzki (Син людський – друге слово з малої літери). Зберігаю цю особливість і в перекладі.
3. ↑В ориґіналі тут традиційне поняття zadośćuczynienie (satisfactio).
4. ↑Тайни віри (лат.)

ПОДВІЙНЕ МУЧЕНИЦТВО УНІАТІВ

Юрій Новосільський (1991)

[Колишній (1784-1946) греко-католицький катедральний собор св. Йоана Хрестителя в Перемишлі з іще цілим куполом, демонтованим у 1996 р. задля більшої «полськости» панорами міста. – А. Ш.]

[Jerzy Nowosielski. Podwójne męczeństwo unitów. “Tygodnik Literacki” 1991, nr 3, s. 1,9.]

Переклав з польської © Андрій Шкраб’юк

Останнім часом, у зв’язку з тим, що греко-католики відновили свій статус офіційно й леґально існуючої Церкви як у нас, так і на теренах України, а також східної Словаччини, часто можна почути думки – і в пресі, і в засобах масової інформації, в країні і за кордоном, – мовбито уніатські церкви в Польщі насильно відбиралися православними в уніатів.

ВІРМЕНСЬКІ МІНІАТЮРИ

Колекція прекрасних вірменських мініатюр, як давніх, так і сучасних, у високій роздільності. У підпапці Fresno є список усіх мініатюр за номерами, англійською мовою. Також у головній папці Armenian Miniatures є два доброї якості PDF-файли на цю ж тему: про ґладзорські мініатюри та американське видання Л. Дурново. Ось лінк.

ОБЛЕКШЕСЯ В РИЗУ СЛАДКОПІНІЯ

27 червня на світанку отримали мої друзі з Польщі – «західні православні», як я їх цілком не жартома називаю – нові ряси, замовлені і зроблені у Львові. Гарно виглядають! Радію за Роберта Пожарського (шостий зліва), він давно про це мріяв. Один з найкращих співців на християнському Заході.

З дуже численних прикладів їх богонатхненного співу:

З ГАФІЄЮ НА ПЛЕЧАХ, ПОТІМ З КУКУРУДЗОЮ ТА СИРОМ, А СЕРЕД ДНЯ ЗІ СВЯТИМ СИЛУАНОМ

Прекрасний передполудень 28 липня, то було вчора, в п’ятницю. Спершу ми з Гальшкою заносили Гафію в поліклініку на черговий передсадочковий мазок. Ранок подавав нам то оази прохолоди, то пасма наростаючої спеки – занурюючись то в одне, то в друге ми йшли крізь той передполудень, немов крізь якесь святкування.

Потім, повертаючися з поліклініки, купили слухавки. Я почав перевіряти їх, увімкнув перший з ряду музичний трек, а то виявилася мала єктенія з Сімонопетри – з запису служби св. Силуанові Атонському. Хай то буде гординя, але я запишався тим, що у Вухо.com почало звучати з моєї скромної Нокії власне це. Як поклик іншого світу серед торговища всячеською новизною – ніби суд над цією техногенною новизною, але дабрий суд, без перекреслення. Суд як поклик.

Торговище було поряд: себто базар, що вже роївся людьми і буяв многоплідністю о ще доволі ранній годині. Ми купили кукурудзи, бринзи, вудженої мацарелли; Гафія заповзялася нести кукурудзу додому, пригортаючи її до грудей – Гальшка пояснила, що так вона копіює Мей з «Тоторо» Міядзакі.

На роботі я між іншим узявся шукати службу св. Силуанові Атонському. Виявилося, що їх є три: дві церковнослов’янські та одна цілком інакша грецька – саме з неї виконують піснеспіви монахи Сімонопетринського монастиря.

Думаю, вона вартісна ще й тому, що тексти має короткі. Нові церковнослов’янські служби часто грішать непомірно великими тропарями чи стихирами. У грецькій службі св. Силуанові все, здається, зроблено в древню міру. Колись дійдуть руки, може, перекладу.

Ось грецька служба преподобному. Ось підбірка його думок та апофтегм.

А нижчі слова св. Силуана видаються тепер таким безумством! – в нашій ситуації війни. Але я глибоко переконаний, що іншої правди нема, крім Христової, яка проглядає крізь них. Так, для світу християнство – безумство:

«Є люди, які бажають своїм ворогам або ворогам Церкви погибелі і мук у пекельному вогні. Так мислять вони тому, що не навчилися любові Божій від Духа Святого, бо той, хто навчився, буде проливати сльози за весь світ.

Ти кажеш, що він злочинець, і хай горить у пекельному вогні.

Але спитаю тебе: – Якщо Бог дасть тобі хороше місце в раю, проте ти будеш бачити у вогні того, кому ти бажав вогню мук, невже і тоді тобі не буде його шкода, хто б він не був, хоч би й ворог Церкви?

Чи в тебе серце залізне? Але в раю залізо не потрібне. Там потрібні смирення і любов Христова, якій усіх шкода.»

РЕПРОДУКЦІЇ ЧОРНО-БІЛИХ ІКОН З ЧОТИРИТОМОВОГО РИМСЬКОГО «АНТОЛОГІОНУ» 1967 РОКУ

Зіскановані чорно-білі ікони ієромонаха-студита Ювеналія Мокрицького (1911-2002) з чотиритомового римського «Антологіону» грецьких літургійних текстів, виданого 1967 року. Більшу частину з них можна також зустріти у виданні The Divine Liturgy. An Anthology for Worship (Ottawa 2004). Я використовую їх останньо як ілюстрації до перекладів текстів та приготованого нотного матеріалу для різних церковних свят. Усе гарне і зручне для використання, я взагалі преферую чорно-білі зображення-прориси. Ось папка зі сканами.

ВЕЧІРНЯ – МОЛИТВА ЗА ЄДНІСТЬ ХРИСТИЯН У ВІРМЕНСЬКОМУ СОБОРІ ЛЬВОВА, СУБОТА 8 ЧЕРВНЯ 2013 РОКУ

Предстоятелі кількох українських Церков, у тому числі покійний вірменський архиєпископ Ґріґоріс Буніатян; інші єпископи – зокрема владики Борис і Венедикт; НАШ ХОР. Чотири роки тому, роки, що стільки всього змінили.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ТЯМИ

[1 липня 2017:]

Камертон роздумів в останні два-три тижні: «Шукайте перше Царства Божого і правди його» (Мт 6:33). Решта, все що потрібно, приложиться нам. Тому неправдою, духовною підміною буде сказати: ми в Україні мусимо спершу перемогти ворога, знищити загарбника, а потім будемо шукати Царства Божого. Ні, не перемога над ворогами поставлена християнам як першочергове завдання. Поставити на перше місце війну, «відкласти» Євангеліє і його (Його!) заповіді на другий план, бо, мовляв, не на часі, інші завдання стоять перед Україною – це фактично вийти за межі християнства. Царство Боже завжди на часі. Хоч би яка була війна: з сусідом через пліт чи з москалем через Донбас – Євангеліє не відміняється, не затьмарюється. Ні. я не став пацифістом. Так, треба обороняти Україну від загарбника. Але обороняти не тому, що є ненависть до ворогів, а тому, що є любов до ближніх.

[З моїх коментарів у Дискоклубі УГКЦ:]

«Християнство завжди очікує від людини радикалізму. Христос вчить: «Кажіть: так – так, ні – ні» або вказує: «Не будьте літеплі: або гарячі, або холодні». Від християнства не можна взяти відпустки, поїхати на вихідні чи зробити перерву... Християнство в нашому житті або є, або його немає. Християнства не буває наполовину.» (Владика Венедикт Алексійчук) Це головний нерв моїх роздумів: війна не дає права сказати собі й іншим: то все дуже файно в Христових заповідях, зокрема в Нагірній Проповіді, але зараз мусимо це відкласти до перемоги над ворогом. Бо це «не на часі», а «на часі» – слава-нації/смерть-ворогам. Євангеліє не може бути не на часі. «Блаженні миротворці», переступання задавненої ворожнечі за прикладом доброго самарянина – це або завжди актуально, або з нашою вірою щось не так.

[...]

Де є грань між благородним почуттям, що ти захищаєш батьківщину, а тому - змушений вбивати, і драйвом убивання, сп’янінням від того, що ось ти - «владика життя і смерти»? Війна п’янить, убивство п’янить! Я знаю цілком духовно сформованих, зрілих людей, яким дуже тяжко дається повернення до невоєнного життя. Знаю артилериста, якому вже за 50 років, який у цивільному житті є науковцем-фізиком - хоч це дуже спокійний чоловік, але він зізнається, що його неймовірно тягне на фронт. Один мій колишній однокурсник зізнається, що тільки всиновлена дитина психологічно стримує його від поривання повернутися на війну. Засмакувавши драйву вбивства, ДУЖЕ багатьом людям здається, що цивільне життя - не життя, нудота, сірятина. Це може ставати болючою і багатолітньою травмою. Я не здивуюся, що по закінченні війни - бо рано чи пізно вона закінчиться - деякі фронтовики будуть чинити звірства і вбивства у цивільному житті. Тому праця капелана з солдатами ПРИНАЙМНІ не мала б полягати в посиленні цього вбивчого драйву, в постійному нагадуванні - і словом, і таїнствами - де є життя, і Хто є Життям.

КІНДРАЦЬКИЙ

[5 липня 2017:]

Двадцять років тому мій ізраїльський друг, поет Саша Вєрнік говорив нам: хлопці, чому ви не пишете один про одного?

Прикро і соромно мені, але я щойно сьогодні дізнався, що ще два роки тому загинув у бою мій староста «Черемоша» Василь Кіндрацький.

Тридцять років тому, на початку жовтня 1987 року, я вперше, з великою несміливістю й острахом прийшов у Студентський Клуб Львівського державного університету (тепер ЛНУ) на репетицію. Мені було ледве сімнадцять.

Один з перших, хто мене тоді зустрів, був власне Василь Кіндрацький. Зустрів зі своєю неймовірною усмішкою, надзвичайно радісно, надзвичайно привітно, надзвичайно душевно - мене, новачка, птенця, якого побачив уперше. Я стільки разів ужив прислівник «надзвичайно», тому що той вечір, ту першу репетицію не забуду до кінця життя. Як і Василеву усмішку, яка мене зустріла. Василь був старостою Народного Ансамблю пісні і танцю «Черемош», але нічого офіційного ніколи не виявляв у поведінці, він мене зустрів як добрий ангел. Для мене то було воскрешаючим досвідом. Бо я був зацькований і замкнений після шкільних років, я не мав у школі – жахливій, совєтській, рагульській - багато друзів. У 17 років я вже був звик до самотности, до потреби бути обережним у стосунках. Я не дуже вірив, що може бути інакше, я думав, що непотрібність - фундаментальний людський стан.

«Черемош» і серед перших у ньому - Василь усе це змінив. Відчути, що ти дійсно потрібний, що тебе бажають бачити, що з тобою прагнуть спілкуватися - і розмовою, і співом, і жартом - було неймовірно. Лише з жовтня 1987 року я почав ставати людиною, а не затурканим звірям.

На старших від мене черемошан я дивився як на небожителів. Коли тобі сімнадцять, то двадцятирічні або двадцятитрирічні сприймаються як повні всякого досвіду мудреці.

Ми з Василем Кіндрацьким співали в чоловічому квартеті, пам’ятаю ту пісню, яку ми вчили буквально з першої репетиції - «Ставок заснув». Василь, крім того, був солістом, з хором і інструментальним ансамблем співав у черемошанському гуцульському костюмі чудовим баритоном:

Моя мила задремала,
Гей, задремала, я заспав.
Кей си фрасик з капелюша,
Гей, з капелюша перко взяв.

Його усмішка була абсолютно нефальшивою, була натуральною частиною його особистости, без неї годі було собі його уявити. Є люди, які природнім чином більше настроєні на світло, передають те світло, розсіюють довкола себе.

Після 1990-го ми бачилися лише зрідка, радше - перестрічалися випадково. Тепер, коли я так і не знайшов часу вибратися до нього, залишається лише пам’ять, лише ВДЯЧНІСТЬ, лише пісня:

Я сой думав, же то била,
Гей, же то била мила моя,
А то била стародавна,
Гей, стародавна фраїрка.

Стародавна фраїрка - смерть - таки зустріла Василя Кіндрацького 28 травня 2015 року на Донбасі. Він загинув у бою, воїн Добровольчого батальйону ОУН.

Якщо я хоч трохи Світла Божого можу іноді співом чи немічним словом передавати ближнім, то це великою мірою тому, що зустрів у юності таких Людей, як Василь, який воскресив мою душу і віддав життя за нас усіх, за Україну, за нашу веселість і пісню.

Я завжди пам’ятав і пам’ятатиму тебе, з вдячністю Богові за Тебе, Воїне Василю!

TOM WAITS

[Цей текст я написав 21 квітня 2005 року як першу частину рецензії на книжку Юрія Кирика.]

У справжнього меломана, що з дитинства слухає найрізноманітнішу музику і тому так чи інак відчуває всюдиприсутність поп-культури, раніше чи пізніше настає такий момент, коли попсова солодкавість стає для вуха вже геть незносною. І хочеться очиститися від FM-івської м’язги у вухах, припасти до зовсім іншого джерела. Звісно, чудовий лік на се – класика або добрий джез. Однак до мене зі спасінням поспішив Том Уейтс. Уперше я почув його – і пережив потрясіння – ще за касетної епохи, до домінації CD. Роман Чайка записав мені альбом Frank’s Wild Years…

Відтоді Том Уейтс (тепер я, натурально, маю всі його альбоми) став для мене одним із духовних учителів. Необхідним каменем формування світогляду. Я зрозумів, що після знайомства з піснями та композиціями сього «зварйованого» музичного провокатора моє християнство стало зрілішим, живішим, почало скидати з себе осугу ідеологічности. Тільки треба не боятися слухати. Не боятися сходити в ті глибини, куди тягне вас сей хрипкий – і при тому подивугідно благий – голос,

down in the hole…

Але в чому ж, урешті-решт, його сила? Він ламає всі усталені стереотипи звучання, йде програмово всупереч мейнстрімові, робить музику (чудову!) з начебто геть непридатного матеріялу, з антимузики – але чи мало аванґардистів, пощо його виділяти? Він співає хрипким, «пияцьким» голосом – та чи ж мало таких співаків? Він опоетизовує суспільний марґінес, створює про нього автентично екзистенціяльні тексти – проте на сьому стоїть важлива частина того ж таки мейнстріму, зокрема рок-культури.

Всі перелічені вище чинники вже виділяють Уейтса. Проте справді великим його робить – християнство. Сам він зізнавався, що на нього колосальний вплив справили вуличні нью-йоркські оркестри Армії Спасіння. З їхньої часто гучно-недоладної, але такої натхненно-керигматичної музики Том Уейтс зробив велике мистецтво.

Він може оспівувати – переповідати, творячи нескінченний епос, історії – бездомних, алкоголіків, проституток, невдах-лузерів, напівталановитих мистців, самотніх матерів, не годних зв’язати кінці з кінцями й оплатити всі bills; але се завжди буде християнський голос. Уейтс парадоксально, нераз іронічно й із примруженим оком – і водночас дуже серйозно – показує, куди приходить Христос. Наважмося подумати і сказати більше: не вельми чутний, а часто й зовсім придушений в офіційних Церквах-інституціях, євангельський поклик – через музику Уейтса – долинає до нас із якихось немислимих бомжівських гніздищ, покинутих промислових об’єктів, стрихів і пивниць, притулків і в’язниць, з-під Бруклінського мосту, крізь каналізаційні і вентиляційні ґратки, в портовому досвітньому повітрі і в прокуреному пізньовечірньому барі, у п’ятихвилинній сповіді таксиста і у вереску сурм Salvation Army.

If you walk with Jesus

He’s gonna save your soul

You gotta keep the devil

Way down in the hole

God's Away On Business

Jesus Gonna Be Here

Hold On

I´ll be gone

ДІАЛОГ АЛЕКСАНДРА ПЯТІҐОРСКОГО З ОТАРОМ ІОСЕЛІАНІ

Просто розкішний філософський діалог Алєксандра Пятіґорского та Отара Іоселіані. Діалог заторкує фільм Іоселіані 1996 «Brigands, chapitre VII». Фільм, що показує присутність війни, зла, розбійництва в зрізі різних, зовсім ніби відмінних історичних епох. Для прикладу:

Іоселіані: «Фильм как раз не претендует на то, чтобы быть нежным и витиеватым или чтобы там были какие-то кружева. Там очень просто, там разговор идет о том, что мы сегодня думаем: ах, как плохо. А фильм этот о том, что: ребята, успокойтесь, так было всегда. ... Это такой охват всех происходивших до нас несчастий; и как-то все выжили, и продолжают порхать, и продолжают веселиться...»

Пятіґорскій: «Человек, который не думает над своим сознанием, не может вырваться из своего сознания. И перейти в другое... Мы можем сказать: это же не значит, что несознательные люди должны убивать друг друга. А я говорю: ЗНАЧИТ! Поэтому, когда мне сейчас говорят, что нет морали и этики, я говорю: чушь полная. Никогда не было морали и этики. Нет – сознания, нет попыток осмысления. А если их нет, то вот все вот так и должно быть, все так устроено. Если ты, рыло, не думаешь, то ты только так и можешь даже не поступать, а - быть. У тебя не будет другого бытия.»

ЧАСТИНА 1:

ЧАСТИНА 2:

ЧАСТИНА 3:

ЧАСТИНА 4:

ЧАСТИНА 5:

МАРТУСЯ З ПРЕДТЕЧЕЮ

[22 червня 2017:]

Велика вдячність Іконописній Школі РАДРУЖ, Андрієві Майовцю - за
світлини. Наближається віддавна улюблений мною празник – Різдво Йоана
Предтечі, і ось - прийшла з донечкою ця ікона.

МАТІАС ДЮПЛЕССІ

[21 червня 2017:]

Відкрив нового неймовірного музиканта. Матіас Дюплессі (нар. 1972 р.) відомий більше музикою до фільмів.

Ось що він говорить про свою творчість: «Я компоную музику, оскільки вона близька до суфійських уявлень про абсолютну любов. Я не думаю про бізнес. Я творю музику від серця. Людські стосунки і спілкування є найважливішими для мене».

Нижче гарний кліп з китайською композицією:

ТАНЕЦЬ ЖИТТЯ

[21 червня 2017:]

Знов доторк до самої краси життя, до краси, яка є водночас істиною. Це дійсно те, що – за Платоном – не дасться здефініювати, але дасться побачити. Споглядати зі щемом. Бо що таке проживання життя? Навіщо його проживати, доживати до старости? – якщо в процесі проживання забути про веселість, про танець, про справжній ритуал. Таки мав рацію Новосільський: давніші культури витворили спосіб давати собі раду зі старістю. Так, щоб у старості зберігалася краса і гідність людини. І навіть більше – якась Божественна, преображена Богом людськість, веселість, яка перемагає неміч ТАНЦЕМ. Танцем самого Життя.

ЗОРЕСПІВ

[13 червня 2017:]

Чому я так люблю візантійський монодійний розспів, старий галицький ірмологійний розспів, григоріанський хорал в інтерпретації Марселя Переса, чому це для мене музика музик, пісня пісень?

Дочитуючи лемівський «Голос Неба», гостріше розумію те, що знав: бо це музика, співмірна космосові, співмірна таємницям Усесвіту. Дуже людська, дуже про людину тут-і-тепер, але й дуже космічна. Пісня космічних човнів. Не зрозуміє того той, хто не чарувався в дитинстві глибиною зоряного неба – особливо по селах, де мало електричного освітлення, і зорі церемонійно-царственно вражають своєю величчю, коли батько вперше тобі про них промовляє, і ти відчуваєш те, що ще не можеш виразити словесно, але потім знайдеш, знайдеш у Писанні, у піснеписців: БЕЗОДНЯ БЕЗОДНЮ ПРИЗИВАЄ!

Я співаю щось із цих космічних розспівів майже на кожній службі, навіть вельми повсякденній, мабуть, ще й тому, що вже в 10 років пробував писати фантастичні повісті, придумав ім'я міжзоряної мандрівниці – Ніктеоли, що діяла десь там, серед предива-прядива зірок. Так, я потім довго, часом дуже навпомацки, дуже збиваючись на манівці, шукав відповіді – а про що ж сяють зорі? а про Кого ж безмовно промовляють паче ума і словесе? І – так, я прихильник і любитель – з тих же особистих причин – усіього цього містично-неоплатонівського пласту, всіх цих Ареопагітиків і паламізмів, так, я нічого кращого, красивішого, мудрішого не знайшов. Немає нічого мудрішого над Православ'я, і не треба мислити його одразу конфесійно-закрито, бо всі люди, що прагнуть неба на землі у всіх конфесіях – православні, всі, хто поставив намет віри на цьому безмірному: безодня безодню призиває!

ПЕДРИК

12 червня 2017 року: в Гафії вдалося РРР. Щоправда, наразі на прохання повторити «Петрик П'яточкін» вона говорить ПЕДРИК.

ЙОЖІН

Пісенька про Йожіна з боліт – страшенно сподобалася Гафійці. Автор тексту і композитор – Ivan Mládek:

Jedu takhle tábořit škodou sto na Oravu.
Spěchám, proto riskuji, projíždím přes Moravu.
Řádí tam to strašidlo, vystupuje z bažin,
žere hlavně Pražáky, jmenuje se Jožin.

Refren:
Jožin z bažin močálem se plíží,
Jožin z bažin k vesnici se blíží,
Jožin z bažin už si zuby brousí,
Jožin z bažin kouše, saje, rdousí.
Na Jožina z bažin, koho by to napadlo,
platí jen a pouze práškovací letadlo.

Projížděl jsem dědinou cestou na Vizovice.
Přivítal mě předseda, řek mi u slivovice:
"Živého či mrtvého Jožina kdo přivede,
tomu já dám za ženu dceru a půl JZD.

Refren:
Jožin z bažin močálem se plíží,
Jožin z bažin k vesnici se blíží,
Jožin z bažin už si zuby brousí,
Jožin z bažin kouše, saje, rdousí.
Na Jožina z bažin, koho by to napadlo,
platí jen a pouze práškovací letadlo.

Říkám: "Dej mi předsedo letadlo a prášek,
Jožina ti přivedu, nevidím v tom háček.
"Předseda mi vyhověl, ráno jsem se vznesl,
na Jožina z letadla prášek pěkně klesl.

Refren:
Jožin z bažin už je celý bílý,
Jožin z bažin z močálu ven pílí,
Jožin z bažin dostal se na kámen,
Jožin z bažin tady je s ním amen.
Jožina jsem dohnal, už ho držím, johohó,
dobré každé lóvé, prodám já ho do ZOO.

ПІПЕД!

[Занотовано 5 червня 2017, в Понеділок Св. Духа:]

Старші мої дівчата змушують трирічну Гафійку повторювати складні слова:
– Гафійко, скажи «паралелепіпед».
Гафія, не довго думаючи:
– Паралепід піпед!

ЧЕРЕМОШ

От як воно: світлина 30-літньої давности (ну, чи 29-літньої) виглядає так, ніби їй зо двісті років. А може, то мені двісті років? Величезна подяка черемошанці Лілі Мельник з Нового Орлеану, що зберегла і
виклала ці світлини. Там і я є – чогось регочу як вар'ят. Але в 17-19 років ти ще не маєш тієї триклятої і мало кому потрібної «мудрости», завдяки якій робишся бундючно-несмішливий. Отже – університетський «Черемош»: перший і безцінний мій хор, у якому я співав, перше
товариство, де я почувся важливим у цьому житті і доціненим. Чудесне, незабутнє, СПРАВЖНЄ товариство. Рік десь так 1988-1989. Варто звернути увагу на напис поза нами: «Формування комуністичного світогляду
підростаючого покоління – найголовніше наше завдання!»

ГАФІЯ У ВІРМЕНЦІ – ЗАНОТОВАНО 29 ТРАВНЯ 2017

Гафія вчора на службі дивиться на лисуватого вірменина, що сидить на лавці за нею:

– Мамо, а вуйцьо не має волосся, він собі почистив.

«МЕТЕОРА» (2012)

[Нотатка від 28 травня 2017]

Один з найцікавіших фільмів – під багатьма оглядами, – які останньо я подивився. Раджу всім небайдужим до візантійської, поствізантійської, грецької і постгрецької, монашої і постмонашої культури, духовости, образности і т. д. [...] Фільм важливіший образно, ніж мовно. Та й сюжет віковічний: закохалися монах і монахиня. Добре, що навзаєм. :) А далі – як розвинулася їхня духовість. Якщо хтось вразливий на «образу віруючих почуттів» – краще не дивіться. Мені дуже сподобався... Але я про нього писатиму ще окремо.

[Нотатка від 29 травня 2017]

Отже: на тлі багатьох фільмів на, так би мовити, церковну тематику «Метеора» Спіроса Статулопулоса (2012) вирізняється високим класом і відсутністю дешево-карикатурного зображення церковно-монастирського життя. Якраз образи монашого подвигу там нема. Це фільм про пристрасть, про її владність. І пристрасть показана - як на мене - світло. Може, то тільки я так відчуваю-прочитую, але я вбачаю в цьому фільмі не стільки питання: монашество чи любовна пристрасть, скільки іконічне зображення і одного, і другої. Без дешевого засудження/відкинення монашества (як у фільмі «Грек Зорба»), але й без демонізації пристрасти. Тут: якщо вже паденіє, то ко спасенію.

Фільм більш образний, ніж сюжетний. Цю образність прегарно підкреслює чудова іконічна анімація, вплетена у стрічку багатьма сценами. ...І гарна музика...

В нашому світі, пересиченому сексом, де ця сфера людського життя стала буденністю і нудьгою, мабуть – парадоксально – секс на тлі монашої аскези повертає собі свій первісний вогненний вінець

Нижче мої скріншоти: