ЯК МОЖНА У ПОЛЬЩІ ХРИСТИЯНИНОВІ БУТИ СОБОЮ? (Спроба відповіді Петрові Сивицькому)

Стаття Петра Сивицького тут:

Ось настає чудова, лагідна ніч перед святом П’ятдесятниці… Я не живу в Польщі постійно, тож, мабуть, можна з сумнівом потрактувати мою спробу відповісти на поставлене Петром Сивицьким питання. Однак є три – не безпосередні – причини мого дерзновення. В Польщі я буваю порівняно часто, беру участь у різних проєктах. Петрове питання переростає польські кордони і стосується, на мою думку, церковного життя в українській діаспорі загалом. І третя не безпосередня причина: Петро ставить своє питання нам усім, і в Україні, і поза нею сущим. Його власні відповіді теж намагаються стосуватися всіх мислячих українських християн.

І от ці відповіді, при всій моїй згоді з ними і при всій моїй глибокій повазі до тебе, Петре, видаються мені вкрай недостатніми. Це відповіді, спрямовані в минуле. Це відповіді, які самі себе заганяють у дивні рамки т. зв. канонічного мислення. Це відповіді, які виходять з незмінности наявного стану справ. І, нарешті, це відповіді, які немовби злякалися ваги самого питання.

Бо, так насправді, ми повинні, як християни, постійно здавати собі звіт з власної віри, з власного буття християнином. Питання для мене не стояло б: навіщо бути греко-католиком у Польщі. Ні! Ось питання: що означає бути християнином у сучасному світі?

Адже східний християнин, т. зв. православний чи т. зв. греко-католик – це насамперед просто християнин. Нема нічого вищого від звання християнина. Всі інші конфесійні назви-ідентифікації-наліпки на нашій вірі тільки немовби хочуть кудись приховати основне питання: а я – християнин?

Основоположну відповідь на твоє, Петре, питання можна знайти у покійного Митрополита Антонія Сурозького (Блума). Адже він сам теж мусив сам собі пояснювати, який сенс розбудовувати православну єпархію у Великобританії. І відповідав словами Ніколая Бєрдяєва: нас, російських еміґрантів, Бог позбавив батьківщини і кинув у це жорстоке пореволюційне буття на Заході, щоб ми могли нести Заходові світло Православ’я. Думаю, ти, друже, як і я, робиш різницю між сучасним імперсько-московським православізмом та тим Православ’ям, про яке говорив Бєрдяєв і яке є – відповідальним, вдумливим, творчим християнством. Для мене Митрополит Антоній – хоч як це парадоксально – є зразком справжнього греко-католика. Адже справжній греко-католицизм – це відкрите до діалогу Правослапв’я, творче і відповідальне. Не загумінкове, не бездумно-обскурантське, не аґресивно войовниче й антихристиянське. Оцю істинну «греко-католицькість» Антонія Сурозького добре відчувають сьогоднішні російські лжевчителі типу Н. Осіпова, який відраджує своїх учнів читати проповіді Сурозького, бо, мовляв, «опасно – слишком долго прожил человек на Западе».

Тут одразу хочу зазначити, що мені не йдеться про конфесійно відокремлене Православ’я. Сопричастя з Римом є великим здобутком нашої Церкви, за який ми дорого заплатили, і не бачу жодного сенсу розривати це сопричастя. Однак тільки при поверненні до наших справді православних джерел, тільки при вмінні і небоязні нарешті стати і бути собою – є нам сенс бути східними християнами в західних країнах, країнах римо-католицьких, як Польща. Нам потрібно берегти сопричастя з Римом – і нам потрібне радикальне повернення до Православ’я!

Ти – і багато хто – міг би спитати: але як це можливо? Ось як. Ми нікому не будемо цікаві, якщо будемо тільки одною з версій постватиканського католицизму, якщо й далі будемо слабким і недолугим віддзеркаленням римо-католицьких практик. Вацлав Гриневич писатиме свої богословські праці й далі на основі не наших джерел, римо-католики й далі захоплюватимуться російським Православ’ям і богослов’ям, бо ми, замість того, щоб уміти бути собою, й далі говоритимемо про «права», «кодекс канонів Східних Церков», «історичні втрати» тощо. Наш музейно-архівний греко-католицизм мало кому потрібний (вибач, не хочу тебе вколоти, з усією повагою ставлюся до архівістики).

Бути собою – означає протиставлятися.

Ми повинні бути внутрішньо переконані в важливості і дієвості саме такої форми християнства, якою є Східні Церкви. Ми повинні не боятися вважати нашу традицію вищою і кращою! Ми просто-таки мусимо почати сперечатися з римо-католиками! Ні, я не маю на увазі відживлення трупа давніх суперечок, що призвели до схизми. Сперечатися можна в любові, не розриваючи зв’язків з Церквою-сестрою. Ми тільки тоді станемо комусь цікаві, коли говоритимемо «латинникам»: ось ці й ось ці ваші практики, на наш погляд, хибні (візьмім хоча б обов’язковий целібат), а може, й близькі до єресі. Не треба цього боятися! Несопричасні православні не бояться – і Рим ще й як із ними дружить! Та ще й неабияк фінансує…

Бути собою – означає працювати немовби з чистого аркуша.

Треба позбутися комплексу наслідування римо-католиків. Ага, якщо в них є «молитва Тезе» – то й ми собі зробімо. Якщо в них такий «класний» неокатехуменат – ой, то й нам таке треба в єпархіях запровадити. Перелік можеш продовжити сам, я особисто все це вважаю неолатинізацією. Бо при комплексі наслідування ми завжди втрачатимемо. Саме тому я не сприймаю арґументів великого для мене Святого – отця Омеляна Ковча. Так, маса винаходів РКЦ – дуже добрі речі, але ми не для того існуємо як окрема Церква і традиція, щоб бути слабкою копією тих винаходів! Не буде ніякого взаємозбагачення між Церквами-сестрами, якщо ми ціною втрати своїх безцінних скарбів матимемо «все таке саме», як у римо-католиків (чи протестантів). Я виходжу з того, що є БОЖА ВОЛЯ на існування нашої окремішньої Церкви і її традиції. Окремий – означає ІНШИЙ, НЕ ТАКИЙ САМИЙ, багато в чому – ПРОТИСТАВНИЙ. Так, нам теж треба розвивати нові форми проповіді, євангелізації – але на власній основі. Так це робив – і дуже успішно – Митрополит Антоній у Великобританії.

Я глибоко впевнений, що в сучасному світі – і, звісно, в Польщі – є маса людей, які саме в Східній Церкві, в нашій Церкві, знайшли б своє життя з Богом. Є маса людей, які не знаходять цього ні в римо-католиків, ні в протестантів, ні в різних неоспільнотах. Очевидно: все це можна обернути й vice versa. Але не треба боятися того, що українці від нас відійдуть (приміром, у тій-таки Польщі), а прийдуть поляки. На те й існує різність церковно-обрядових світів. У ЧОМУСЬ МИ ЗАВЖДИ БУДЕМО СЛАБШІ ВІД РИМО-КАТОЛИКІВ ЧИ ПРОТЕСТАНТІВ – і я не вважаю, що це причина для почуття меншовартости або бездумного копіювання їхніх практик. Адже є речі, в яких ми завжди будемо сильніші від них. Могли б бути, якщо захочемо.

В цьому сенсі – не треба боятися «перетягати» до себе римо-католиків! Навпаки, нам би треба стати більш експансіоністичними! В сучасному світі конфесійна самоідентифікація часто є не більше ніж порожнім традиційним маркером. Людина може називати себе «римо-католиком» чи «греко-католиком» – і бути вкрай далекою від Ісуса Христа, від Його безсмертних Дарів! І якщо раптом поверхневий «римо-католик» по-справжньому зустрінеться з Богом у нашій Церкві – слава Тройці Єдиносущній! Те саме – навпаки, псевдо-греко-католик у костелі. Цього, вкотре повторюю, не треба боятися, треба боятися втратити життя в Бозі.

Отже, щоб був сенс нашої Церкви на Заході – не біймося бути серйозною альтернативою. Не біймося, що не дамо людям того, що дають костели, біймося, що втратимо те, що ми могли б дати.
Звукова ілюстрація: «Сподоби, Господи» у виконанні хору під моєю орудою. Хор складався з 60-х поляків і 2-х (двох) українців. Виконано на великій вечірні з Литією у гр.-кат. церкві в Ярославі 2011 року в переддень Успення Богородиці, під час фестивалю «Pieśń naszych korzeni». Ми цим хором співали цілу вечірню, приготували її за тиждень, для більшости хористів (себто поляків) досвід участи в українському Богослужінні був першим і абсолютно потрясаючим.
Сподоби, Господи КПЛ - Фестивальний хор у Ярославі 2011.

ТАЙНОВВЕДЕННЯ В ОДНУ СТИХИРУ

У переддень великого свята П’ятдесятниці пропоную для медитації дуже цікаву стихиру 8 гласу - наславник стиховні Великої Вечірні. Цікава вона і своєю будовою - поетичною структурою, і тими викликами, які ставить перед перекладачем, і - як приклад, із чим доводиться мати справу, якщо займаєшся перекладом літургійних текстів серйозно, не абияк, не «на коліні».

Ось її грецький текст:

Γλῶσσαι ποτὲ συνεχύθησαν,
           διὰ τὴν τόλμαν τῆς πυργοποιΐας,
γλῶσσαι δὲ νῦν ἐσοφίσθησαν,
           διὰ τὴν δόξαν τῆς θεογνωσίας.
Ἐκεῖ κατεδίκασε Θεὸς τοὺς ἀσεβεῖς
           τῷ πταίσματι,
ἐνταῦθα ἐφώτισε Χριστὸς τοὺς ἁλιεῖς
           τῷ Πνεύματι.
Τότε κατειργάσθη ἡ ἀφωνία,
           πρὸς τιμωρίαν,
ἄρτι καινουργεῖται ἡ συμφωνία,
           πρὸς σωτηρίαν
                τῶν ψυχῶν ἡμῶν.

Ось церковнослов’янський переклад (даю в укр. транскрипції):

Язици іногда размісишася
      дерзости ради столпотворенія,
язици же нині умудришася
      слави ради Боговідінія.
Тамо осуди [Бог] нечестивия
      погрішенієм,
зді просвітил єсть Христос рибарі
      Духом.
Тогда упразднися безгласіє
      к мученію,
нині обновляєтся согласіє
      ко спасенію
           душ наших.

(Слово [Бог] дано в квадратових дужках тому, що воно «загубилося» в цсл перекладі, хоч є в грецькому первотворі.)

Ось переклад з Молитвослова ЧСВВ:

В давнину через горде й зухвале стовпотворіння,
Господь помішав мови,
а тепер у різноманітності мов
дав пізнати свою славу.
Там Бог засудив нечестивців за прогріх,
а тут Христос Духом просвічує рибалок.
Тоді різномовність була на покарання,
а нині відновлено співзвучність мов
на спасіння душ наших

Очевидно, що переклад, наявний у Молитвослові, робився не з грецького тексту. Властиво, тут маємо щось на зразок вільного переказу, а не перекладу, однак це ще порівняно непоганий зразок того, що подибуємо в цій, такій шанованій в УГКЦ книжечці.

1. Слово γλῶσσαι на самому початку стихири означає не «мови», а «язики» в тілесному, анатомічному значенні. Це вже призводить до серйозної помилки, якщо не дивитися на ориґінальний грецький текст. Ясно, що слово «язик» у більшості слов’янських мов набуло значення як «мови», так і «племені», «народу». Навіть нині всім відома фраза з Шевченка «на всіх язиках все мовчить» означає: «на всіх мовах», похідно: «серед усіх народів». Але про анатомічне джерело цього слова таки не можна забувати. Отже, фраза, що Господь «тепер у різноманітності мов дав пізнати свою славу», є лише в другій частині наближеною до правди парафразою, натомість її початок - цілком помилковий переклад. У стихирі йдеться, по-простому кажучи, про те, що дурний язик (анатомічний орган мовлення) - став мудрим!

2. Слово «стовпотворіння» є чудовою калькою грецького πυργοποιΐα, однак сьогоднішнє його значення відійшло від первісного, і це створює наступну проблему для перекладу. Слов’янський та давньоукраїнський «стовп» - це ВЕЖА, а не колона. Стовпотворіння - це будова Вавілонської вежі. Натомість сьогодні стовпотворіння сприймається як «хаотичний натовп», «хвилювання великої юрби» тощо. То що ж робити із цим словом? Подальше вживання «стовпотворіння» не розкриває значення стихири, а тільки затемнює її. З іншого боку, заміна на «будову Вавілонської вежі» надто знизила б поетику тексту, зробила б його не більше, ніж дидактичною прозою. Варто шукати інші варіанти, можливо, навіть новотвори. Моя пропозиція: «вежотворення». Тоді початкові рядки стихири звучали б так:

Колись язики зазнали змішання
      за зухвальство вежотворення;
нині ж язики сповнилися мудрости
      через славу Богопізнання.

Ця моя пропозиція мотивується також тим, що не можна нехтувати ориґінальну ритміку - симетрію «дзеркальних» за структурою слів:

                                             πυργοποιΐα - вежотворення
                                              θεογνωσία - богопізнання

3. Переклад наступної частини стихири в Молитвослові непоганий, якщо не зважати на порушення - повсюдне в ньому - тієї ж таки поетичної симетрії:

Там Бог засудив нечестивців за прогріх,
а тут Христос Духом просвічує рибалок.

Моя пропозиція перекладу:

Там засудив Бог нечестивих
      за прогрішення,
тут просвітив Христос риболовів
      Духом.

4. Кінцева пара візантійських паралелізмів-протиставлень створює найбільше проблем. Що, власне, робити з цією парою? -

                                             ἀφωνία - безгласіє
                                            συμφωνία - согласіє

Мимохідь зазначу, що слово «упразднися» в цсл перекладі є або зовсім помилковим, або, як кажуть греко-католицькі лідери, дуже «невторопним» перекладом грецького κατειργάσθη. Не йдеться бо про те, що щось «упразднилося» в сенсі - зліквідувалося, скасувалося. Йдеться навпаки про впровадження, вчинення певної кари.

Карою від Бога на творців Вавілонської вежі стала неможливість взаємного порозуміння. Знову ж таки, йдеться аж про фізичну неможливість висловитися (ἀφωνία). Натомість після зішестя Святого Духа настає συμφωνία - злагода між носіями різних мов. Отже, молитвословний переклад

Тоді різномовність була на покарання,
а нині відновлено співзвучність мов
на спасіння душ наших

- знов не розуміє суті справи. Адже не різномовність стала покарою, а, властиво, нездатність висловитися - безмовність. Гадаю, для збереження симетрії поетичних протиставних пар найкраще підходила б українська пара:

                                                                   безголосся
                                                                    суголосся

5. Ось уся стихира в моєму перекладі:

           Колись язики зазнали змішання
                     за зухвальство вежотворення;
           нині ж язики сповнилися мудрости
                     через славу Богопізнання.
           Там засудив Бог нечестивих
                     за прогрішення,
           тут просвітив Христос риболовів
                     Духом.
           Тоді безголосся вчинено на покару;
           тепер же оновлюється суголосся
                     на спасіння душ наших.

Я просто ділюся своїми роздумами над перекладом - усе це має пропозиційний характер. А також це є запрошенням нарешті доцінити всі ті скарби, які маємо в нашій Церкві.
Всім бажаю сяяння Святого Духа на радісних обличчях!

ІЛЮСТРАЦІЯ: ДВА РІДКІСНІ ДАВНІ НАСПІВИ СТИХИРИ «ЦАРЮ НЕБЕСНИЙ»

Це два наспіви всім відомої стихири «Царю Небесний».

Перший наспів - візантійсько-болгарський, з невматичних нот, другий - із Львівського Ірмологіона 1904 року. Перший даю у двох мовних версіях, церковнослов’янській та українській, другий - тільки в українській адаптації. Зверніть увагу, що переклад усім відомого тексту в кількох місцях поправлено згідно з грецьким первотвором.

Міді файл до болгарсько-візантійського наспіву:

ЧОГО МОЖНА І ЧОГО НЕ ВАРТО ОЧІКУВАТИ ВІД ЛІТУРГІЙНИХ ПЕРЕКЛАДІВ (Нотатка на нотатку о. Василія Рудейка)

Ми з о. Василієм добрі, близькі друзі і водночас - запеклі адверсарії в багатьох пунктах. Однак, слава Предвічному, ми завжди можемо перескочити з запеклих суперечок на те, що обоє дуже любимо - хоча б Телоніуса Монка, Нору Джонс, Еррола Ґарнера і () () () - гальби можете додавати...
Питання мови літургійних перекладів та потреби творення нових текстів - одне з тих рідкісних, де між нами панує згода, як в ансамблі Вінтона Марсаліса. Отож, не сперечаючись із ним, а радше додаючи:

Чого можна очікувати від літургійних перекладів?
1. Так, що вони будуть зроблені з ориґіналів, а не з церковнослов’янської. Хоч цсл традиція перекладу, нехай і недосконала, має бути вшанована певним рівнем натуральної архаїзації.
2. Що вони будуть перекладені такою ж високою і мистецькою українською, якою є їхня ориґінальна грецька. Явище, з яким я зіткнувся - тут дуже радісне: українська в масі місць може навіть краще, точніше, поетичніше передати грецький первотвір, ніж це «робила» церковнослов’янська. Себто геть усяке почуття меншовартости супроти церковнослов’янської. Український переклад виходить кращий і точніший, ніж багатосотлітній цсл текст. Приклади тут не наводитиму, але їх - принаймні з перспективи моєї праці над текстами - сотні.
3. Що вони будуть зроблені з глибокою пошаною до музики, з якою мають бути нерозривно зв’язані. І то не тільки з простими галицькими (чи київськими) воскресними-самогласними наспівами, збудованими за принципом парадигм на два-три-чотири звороти + вступний та завершальний зворот, а й зі справжніми самогласними, як от наславники з Ірмологіону, вся візантійська система Трьох Учителів і т. д. Тут теж можу похвалитися добрими адаптаціями - прошу вже недовго почекати, і з’явиться на цю тему нове цікаве місце в інеті...

Чого ж не варто очікувати від літургійних перекладів?
1. Що вони будуть одразу, «зходу» зрозумілі уявному, пересічному захожанинові.
Саме оце хибне очікування - що хтось, уперше почувши, наприклад, догмат 4 гласу, дуже складний текст та ще й в ірмологійній співаній версії, неодмінно повинен зразу його зрозуміти, - оце очікування просто-таки губить усю справу, калічить, оскоплює чудові поетичні зразки. Приклад під руками - «Молитвослов» ЧСВВ. Можу собі дозволити його скритикувати, бо сам зрпобив у цій сфері вже дуже багато.
Як і всяка висока поезія, візантійські літургійні тексти вимагають труду, вчитування, вдумування, навіть - суперечки з ними. І - поваги, яку ми маємо, приміром, до ікони.
2. Що літургійні переклади одразу будуть євангелізувати й навертати.
Тут іще одне хибне очікування. Я впевнений, що когось вони євангелізують - хтось може, зайшовши до церкви, раптом почути в літургійному тексті щось таке, що переверне його свідомість, назавжди западе в серце, щоб там прорости богопізнанням. Але годі очікувати, що ми так перекладемо тексти, що даний процес стане «автоматичним». Адже ж і євангельський, і апостольський текст - так у церквах не діє, до когось промовить, а для когось - скажімо правду - до смерти зостанеться закритим, хоч би як добре і «сучасно» був перекладений.

ОДНА ПРОСТА РІЧ, ПРО ЯКУ ТРЕБА НЕ ЗАБУВАТИ, ДИСКУТУЮЧИ НА ЛІТУРГІЙНІ ТЕМИ
Все, що діється на богослужінні, як вербальна його частина, так і невербальна (кадіння, жести, входи-виходи і т. п.), не можна розглядати як свого роду євангелізаційну чи катехизаційну акцію. Складна символіка, складна поетика, складна музика - це літургійно-молитовне буття ВЖЕ ЄВАНГЕЛІЗОВАНИХ і катехизованих християн. Це для вже втаємничених.
Тим-то проблема - ЯК УТАЄМНИЧИТИ - повинна вирішуватися НЕ КОШТОМ усього цього літургійного багатства. Втаємничувати можна стома способами - і ґітарами, і барабанами, і блюзами та рок-н-ролами, і глосолаліями, і спільнотами, і гуртками, і парафіяльними шашликами. Тільки не варто нагинати чи кроїти літургійну сферу для потреб євангелізації. Коли потрапляєш у гості до гарної, доброї сім’ї, то благо цієї сім’ї є самоочевидністю. Водночас сім’я - це таємниця, подружжя має свої кодові знаки і слівця, які не будуть зрозумілі сторонньому - навіть дуже любленому. Ти - в гостях у дивовижно гарних людей, ти всією душею відчуваєш, що в цьому їхньому мікрокосмі - істинне добро, але ти ніколи не будеш розуміти всіх їхніх натяків чи півтонів у розмові між собою. Десь подібно і в літургійному житті. Це теж сімейне життя, зі своїми таємничими знаками, кодовими поняттями тощо. «Захожанин» мав би відчути ДОБРО, КРАСУ цього дивного світу, але годі очікувати, що він одразу збагне всі нюанси молитви-музики-поетики. І треба теж прийняти, що, хоч би ми в пляцок розбилися, являючи добро і красу, - когось НАВІТЬ ЦЕ відштовхне. Адже є маса людей, які приходять з упередженням, з наперед даним несприйняттям, просто з гординею супроти Церкви. Таких не євангелізує ні обноводухівський барабан, ні ірмологійний догмат. Тільки Сам Господь, Який знає краще від нас підходи до затверділих сердець...
Такі думки, сто разів мною передумані і переформульовані. Якщо банально - звиняйте.
На світлині - блюзмен Джон Лі Гукер (John Lee Hooker, 1917-2001), один з моїх найулюбленіших. Під кінець життя він грав, як ангели в небі. Світлина 1997 року

ШАРАКАНИ, ЩО СПІВАЮТЬСЯ ПІД ЧАС ЛІТУРГІЇ НА СВЯТО ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА (ГОКЕҐАЛУСТ)

АР’АК’ЕЛО АЃАВНВО

Коли Голуб, посланий з висот, зійшов з великим шумом,

Він, як сяяння світла, неопально запалив учнів, що сиділи у святій горниці.

Голуб нетілесний, недослідимий, але досліджуючий глибини Божі, взяті Ним від Отця,

звіщає про страшне і друге пришестя Того, Кого проголосили Єдиносущним.

Слава во вишніх ісходящому від Отця Духові Святому,

що напоїв чашею безсмертя апостолів, які запросили землю на небо.

ВОР І ГАРАШАРЖ І ГАЃБЕРЕН (шаракан обідниці)

Господь воцарився, красою зодягнувся.

Хто з вічнотекучого Джерела

владично ісходить, нероздільний від Сина Святий Дух

днесь із небес гойно зійшов

на громаду Апостолів – Той, Хто наповняє всіх:

Його благословіте, приклоняючи коліна.

Хто ісходить від Безначального і завжди Сущого,

Єдиносущний єством, нероздільний від Сина,

співучасник творчости – Святий Дух

днесь у вигляді вогню,

розділивши, роздав язики благовістителям

для приведення до світла роду людського:

ці [язики] йому [людському родові] роздали різноманітні дари;

Його благословіте, приклоняючи коліна.

Слава, і нині:

Хто ширяв над поверхнею вод

і призвав до буття всі творіння,

невідлучний від Отця і Сина

співвладичний Святий Дух

днесь відродив народи всі,

воду живу виточивши в Єрусалимі;

Його благословіте, приклоняючи коліна.

САРСАП’ЕЛІ

Подібно до вітру, що вводить у трепет,

із сильним шумом – жахним гудінням

Ти явився в горниці, о Душе, соборові дванадцятьох,

які, прийнявши від Тебе хрещення,

очистилися, мов золото у вогні;

розсій і в нас імлу гріхів і зодягни нас у світло слави.

Ти прийшов на землю як Бог,

щоб як Владика розкрити світові правду,

його гріх і засудження лукавого;

Ти відкрив нематеріяльну Свою скарбницю

і роздав дари людським синам;

розсій і в нас імлу гріхів і зодягни нас у світло слави.

Любов від Любови послала Любов

і через Твоє посередництво приєднала до Себе членів Своїх;

Церкву, Нею збудовану, Вона утвердила на семи стовпах,

домоправителями поставила Апостолів

і прикрасила її сімома Твоїми дарами;

розсій і в нас імлу гріхів і зодягни нас у світло слави.

АЙСОР ЄРКНАЇНК’Н

Днесь небожителі радуються оновленню земнородних,

адже Дух, оновитель сущих, зійшов у святій горниці

й оновив собори апостолів.

Днесь утворене з праху наше єство радується примиренню з Отцем;

адже Той, Хто відняв Духа у людей, що обернулися у плоть,

нині знову повертає Його їм.

Днесь чада Церкви радісно святкують зішестя Святого Духа,

Який прикрасив їх сяйливим світлозорим одягом:

вони виспівують із Серафимами Трисвяте.

ВОР І ВЕРА БЃХ’ЯЛ

Ти спочив на галузці з кореня Єссеєвого

сімома благодатями,

Душе Бога і ради,

Душе лагідности і кріпости,

Душе премудрости і відання,

Душе смирення і благочестя;

молимо: подай милостиво і нам від Твоїх дарів.

Провіщене Тобою через Ісаю

звершив Помазаний Тобою у плоті,

говорячи – «Дух Господа на мені!» –

слово про Нього пророка,

яке Він смиренно прочитав

під час Свого Промислу;

молимо: подай милостиво і нам від Твоїх дарів.

Ти через пророків провістив

послання у світ Слова

від Отця і від Тебе – Духа;

пророк від лиця Воплоченого

говорив до людства:

«Господь, Господь послав Мене і Дух Його!»

Молимо: подай милостиво і нам від Твоїх дарів.

НІЯК НЕ ВІДЛУЧАЮЧИСЬ (про Вознесіння)

Таємниче свято. Справді, що відчували апостоли, коли Він возносився? Тропарі і стихири - не тільки візантійські, а й вірменські (шаракани) - говорять про радість учнів. То в них не було ніякої туги? Жодного відчуття щему від відходу Вчителя? Дивовижно.
Один з найбільш приголомшливих текстів - кондак (кукулій), навіть у не найкращому перекладі «Прийдіте, поклонімся» звучить вражаюче: «Сповнивши промисел щодо нас і те, що на землі, з’єднавши з небесним, вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи, Ти кличеш до тих, що люблять Тебе: Я з вами і ніхто проти вас!». Ніяк не відлучаючись! Невідступно перебуваючи з нами тут, тепер! Згадую славнозвісну історію навернення митрополита Антонія Сурозького, і - нікому невідому, але багато в чому подібну історію навернення моєї Галі. Ці дві історії - про живу присутність спасаючого Ісуса. Є до кого воззвати з глибин відчаю, коли світ починає здаватися джунґлями, люди довкола - хижими звірами, предмети в кімнаті - засобами для самогубства... Тоді Він відчиняє - якщо призовеш Ім’я Його - оцю тонку грань між двома вимірами буття, дає Себе відчути, робить Свою милість відчутною, як говорить 142 псалом.
Вознесіння можна почати розуміти - всю його глибину і неймовірність - коли хоч трохи заглибитися в те, що сталося з Ісусом. Він СТАВ нашою плоттю і коли вознісся - то з цією ж плоттю, вона назавжди - Його. Отже, тепер людська плоть возсідає праворуч Предвічного Отця! Плоть мене, падшого і грішного, плоть мене, приреченого постаріти, посивіти, знесиліти, померти - можливо, пройшовши всі упокорення старечої немічности, ставши тягарем для родини, змушуючи молодих по мені прибирати і вдихати мій сморід. Оця плоть - з Богом, у тому вимірі, який не старіє, не знає присмерку, не нівечиться. Моє ефемерне, смішне плотське буття Бог захотів з’єднати зі Своїм - всепереможно світлопромінним!
І ще одна таємниця: але Богові і тутещня моя, тимчасова моя ефемерність не байдужа! Бо ж Він плоть прийняв, не щоб мене принизити, не щоб показати Свою силу проти мого безсилля. Він принизився, щоб мене вивищити. На те і перетерпів Він хрест, оплювання, бичування, корчі катованого тіла - щоб якось перейти і мій сумний шлях тут на землі, в неспасенному світі. Не знаю, як це окреслити, буде неточно, але інтуїтивно відчуваю: Ісус увійшов у НЕМОЖЛИВІСТЬ СПАСІННЯ. Він побував там, де крайній відчай.
 Тому тільки Ісус може бути Заступником. У Своїй плоті Він носить досвід умираючого космосу. Кіт і голуб, переїхані автомобілем і покинуті гнити на асфальті - я не знаю, як це точно окреслити, але якось і їхня вмирущість і мікр і Радости всього творіння.

ПРОБЛЕМА ЇЖАКА (Се було 16 травня вранці: я повертався від мами з Червонограда. Коли дороги були перекриті)

Вертаючись удосвіта додому з київського потяга, я зустрів неподалік від дому їжака, який неквапом переходив заасфальтовану дорогу. Властиво, то було їжаченя. Не знаю, який асоціативний ланцюжок привів мене раптом до питання: чи не є існування їжака запереченням креаціонізму?

Бо: якщо існує їжак, значить, світ довкола нього - небезпечний і жорстокий, інакше не було б потреби захищатися голками. То що, Бог створив небезпечний і жорстокий світ одразу з наїжаченим голками проти цього світу їжаком? Якийсь абсурд. Якщо Бог - добрий і все, що Він створив - добре (про це свідчить перший розділ книги Буття), то сотворений Ним світ не вимагав би ані голок у їжака (бо від кого мав би захищатися їжак у доброму Божому світі?), ані - зрештою - самого їжака як такого. Адже саме поняття їжака неможливе без голок, а отже - без страшного світу і хижих істот, від яких тими голками їжак захищається. Себто їжак мусить бути наслідком еволюції.

Звісно, можна припустити, що Бог просто так створив їжака з голками, незалежно від якости довколишнього світу. Можливо, Йому просто так подобалося. Можливо, їжак - Божественна алегорія чисто духовної любови. Адже виявити до нього любов погладжуванням, як до кота, ми не можемо - а це для того, щоб ми вчилися любови рівноангельної і безтілесної.

В кожному разі, їжак безумовно одуховлює наше щоденне існування.